Частина VI. Укус змії

Володар знову йшов цією вулицею - тою, що крутою змією підіймалась до неба. А воно було чорне, потріскане, наче стара, облуплена стеля. Цієї ночі буде щось особливе. Так йому обіцяли. Навколишні хатки розповзлись в примарному тумані, що окутував і його самого. Холодно.

Здолавши з половину підйому, там, де вулиця плавно звертала вліво, він з полегшенням звернув у бічний провулок. Скажіть, ну скажіть, хто назвав це місто “рівним”? Воно крутилось, падало і підіймалось, обростало рівчаками і маленькими горами, лишаючи посередині лиш кругле плато рівної поверхні, наче Хтось, поглянувши згори на це місце, лишив відбиток посеред вакханалій рельєфу.

“Лазок” зовсім не освітлювався. Вузький промінь світла падав на землю, наче з прочинених дверей, а далі пітьма. Крутий спуск вів вниз. По звичці звернув лівіше, де в пітьмі було менше ризику звернути собі шию. Четвертий, п’ятий, шостий будинок. Тричі постукав в металеві ворота. Звук пролетів ударними хвилями по замкнутому простору цього закутка. Почувся гавкіт собаки, що миттю здійняв лемент у всій околиці.

Від будинку в глибині подвір’я почулась лайка — хтось вийшов зустріти його. Нарешті. Ворота заскрипіли, пропускаючи Володаря всередину.

- Ну якого дикого ти стукаєш? Зараз піврайону цікавих побудиш, - сипів низький голос поруч.

- Ми домовились зустрітись тут о першій, де тебе носило? - відповів спокійно.

- Де? Да тут я й був. Ну, заспав трохи, вибачай...

Волд хмикнув. Не в його правилах було спізнюватись, тому й вибачати таке йому було важко. Тим паче, що цьому лопуху і йти то не треба нікуди. Вони проминули будинок, хаотично надбудований наче сірими брилами цементу. Зайшли до невеликої прибудови. Лиш там, крутнувши на завісах двері, його супутник ввімкнув тьмяне світло. Вони опинились в невеличкій, саморобній майстерні, де на стінах поблискували інструменти. Посеред кімнати стояв грубо збитий сосновий стіл. Все повітря просоталось його запахом впереміш з тим смородом, яким зазвичай тягне від погребів: сирістю і пліснявою.

Тут вони й зустрічались, зазвичай, у темний час доби. Невисокий, кремезний чолов’яга заглянув кудись вглиб численних нетрів кімнати і витягнув згорток.

- Ну, і яке барахло ти приволік на цей раз?

Чолов’яга образився.

- Знаєш, можу знайти покупця і без вашої шарашки! Це справжній скарб! Хлопці копали камінь і знайшли — посеред лісу, уявляєш? Я зразу забрав. Стара річ — цінна річ, - всередині повно бумаг.

Руки у Володаря зачесались, щоб подивитись, але вигляду він не подав, зберігаючи напускну холодність.

- Дам три тисячі.

- Ха, хочу десять! За папери плюс п’ятірка.

- Сім за все разом! І показуй вже, Лисий.

Чоловік розгорнув цупкий папір. В ньому була невелика металева скринька, почорніла, з інкрустацією у вигляді геометричних фігур. Волд покрутив її в руках.

- Нічого особливого.

- Та ти на дно подивись, там клеймо є , бачив? 1898. Ге? А листи читав? Якогось дослідника. З документами.

Володар зітхнув. Якщо не підробка, то документи могли тягнути вже на пару тисяч долларів, поляки охоче платять за такі знахідки. Ну, не вперше, не востаннє.

- Гаразд. Вісім за все.

- Долярів?

- Гривнів, опам’ятайся, вічно хочеш мене обманути.

- Но-но! Я можу й образитись. Гроші зараз, я чесна людина.

Волд дістав з кишені конверт.

- Половина. Є ще щось?

- Рушниці німецькі, пару касок.

- Давай, ціна звична.

- Смієшся?

- Не маю звички носити з собою великі суми. З’явиться ще щось цікаве — пиши.

Загорнув в пакет все добро і розвернувся на вихід.

- Ну давай, тільки з грошима краще не спізнюйся.

- Ми завжди платим.

- Тому ще до сих пір тебе терплю. Іди вже геть, поганцю.

Вийшов на свіже повітря. Нарешті. Вже набридли ці нічні вилазки. Майже ніколи нічого вартого уваги. Нічого надзвичайного. Майже завжди ризик нарватись на хапугу. Але у нього добре виходило. Ще один візит, і він добереться до дому.

В пакеті щось зашевелилось. Що за? В абсолютній темряві провулку не чулось ні звуку, крім тихого шурхотіння і.. сичання? Без страху запустив руку під тонку паперову обгортку і відчув холодну, липку шкіру змії. Вона повільно оберталась в усе вужче і вужче кільце. Відчуття простору і часу зникло, лишаючи лиш ці відчуття, як єдиний зв’язок з реальністю. Темрява лізла до рота і забивала легені — ставало нічим дихати. Раптом біль, різкий (це укус змії!) - прямо в груди, трохи нижче ключиць.

Володар прокинувся. Сон важким каменем ще бився в його грудях. Дві темні плями на білому фоні простирадел ще бовваніли перед його очима. Змії? Серце пришвидшено застукотіло, ворухнувся, щоб скинути їх з себе, але марно, вони зарухались вслід за ним. З великим запізненням зрозумів, що це його власні руки. Хтось верескнув і грюкнув дверима.

Чорт! Всі події накотились на нього одна за одною. І все через цю кляту скриньку. Він сів, обхопивши руками голову, думки потроху ставали ясніші..

Отже, ті сни може й не були снами, якимось чином він потрапляв у вимір часу, що був близький і вирішальний для того клаптику паперу. І він його прочитав. Та як не намагався згадати, не міг. Що ж там писалось і що сталось потім?

В кімнату постукали.

- Володя?

Софія. Хлопець накинув на себе халат, це виявився його єдиний одяг.

- Так, заходь. Я вже прокинувся.

До кімнати заглянула вона. Сьогодні ще чарівніша. Її кучері нарешті отримали свободу, а нейтральна сукня лиш підкреслювала витонченість у смаках.

- Нарешті? Ходімо, пообідаєш з нами.

Володар схопився. Як, він стільки спав? Жінка простягнула йому згорнутий одяг.

- Ось деякі речі Андрія, гадаю — підійдуть.

Він скрушно поглянув на себе в дзеркало. Яке там підійде. Германчик щонайменше в дві голови нижче його, а, останнім часом, вочевидь, ще й ширше. Ех. Довгі руки темними гілками стирчали з сірого худі, а закороткі джинси явно пояса просили.. Ну й добре.

Чомусь відображення в дзеркалі сподобалось, торкнувся чорного круга на грудях. Коли він це отримав? Зараз воно не відчувалось абсолютно. Гладка шкіра легко виблискувала в світлі дня. Дивні відчуття. Наче нова людина. І не можна було сказати, що він був проти.

Вийшовши з вітальні, помітив Машку, яка миттю затулилась від нього пакетом соку.

- Привіт, малявка, - сів якраз навпроти неї, щоб подратувати ще більше. Частенько так робив, коли вона приходила зі школи до них на офіс. Насупилась, як завжди.

- Привіт, а ти що? Таки згорів на роботі?

- Хах, дотепно! - Володар вишкірив свої білі зуби.

Марія Софіївна поглянула на нього з недовірою. Мала копія своєї матері. Тільки очі карі.

- Це ти була в моїй кімнаті?

- Ще чого!

- Ха! Твій вереск чули навіть кити в океані, до речі, вони шлють тобі привіт! Чуєш?

Машка насупилась.

- Волд, у тебе почуття гумору на нулі.

Він відкинувся на спинку стільця.

- Не заперечую, малявко.

Але вона вже не слухала, зістрибнула зі свого стільця і, майже оббігши стіл, опинилась поряд. Наблизилась майже впритул і торкнулась руками його обличчя. Запустила пальці в пухке волосся, і раптом з силою потягнула.

- Ай!

- Це тобі за малявку!

- В десять всі малявки!

- Мені чотирнадцять!

- Добре, добре, дівко, ти навіжена! Відпусти!

Вона відступила, але очі її засвітились якимось дійсно диким азартом.

- Що? Ти мене лякаєш, не дивись так.

- Отже — це правда. Ти, щось типу, супергерой? Можеш міняти зовнішність?

- Ні, ти начиталась коміксів, все не так.

- А як? Мама мені трохи розповіла, та й виглядаєш ти зараз значно цікавіше, ніж раніше.

- Може тобі просто чорношкірі подобаються?

Замовкла і всілась за дальній кут столу.

- Придурок, - пробурмотіла,- і шмот у тебе галімий!

- Це що за слова? - Софія залетіла до кімнати, вона, здається, вся сяяла, - я позичила Володі речі тата.

- Він мені не тато! Ясно? - вона б мала зараз зірватись у свою кімнату і голосно гримнути дверима, але сьогодні з ними за столом сидів занадто вже цікавий об’єкт для спостереження. Лиш насупилась і схрестила руки на грудях.

Софія мовчки поставила томатний суп на стіл, і Володар нараз зрозумів, наскільки він насправді голодний. Лиш після трьох тарілок супу, смаженої картоплі з курчатиною і десятком  апетитних ковбасок йому трохи полегшало. Насолоджуючись кавою з сирною запіканкою, помітив, що вони, не відводячи очей, стежать за ним.

- Ну ти просто монстр, - не витримала Машка.

Волд попирхнувся кавою. Софія засміялась.

- Ну, тепер все буде добре, - сьогодні ввечері буде тато. Андрій тобто, - вона знову сяйнула посмішкою. Софіївна лиш закотила очі. Їй не терпілось побалакати з Володарем, вочевидь, про його “супергеройські” здібності. Жаль, у нього не було часу на подібні забавляння.

- Коли ми їдемо на офіс? Я готовий хоч зараз.

Софія зітхнула:

- Волод.. Волд, (Маша пирснула сміхом). Андрій дуже просив, щоб ти лишався тут до його приїзду. І я з ним згідна. Буде краще...

- Буде краще, якщо ми негайно поїдем! - зірвався він, - як ти не розумієш, я повинен знати, що там сталось, що було в тому клятому листі, що зі мною взагалі відбувається? - він вже стояв.

- Ти лишаєшся! - вона теж вже стояла, у всій її позі вчувалась сила. І не збиралась поступатись, - це небезпечно, - і вже м’якше, - тепер і для нашої сім’ї. Саме тому, що ми нічого не знаємо.

Володар здувся. Ну як з такою жінкою можна сперечатися?

- Гаразд! - буркнув, і таки пішов в свою кімнату, добряче гримнувши дверима.

- Ці чоловіки, - вражено промовила Маша, - ну зовсім як діти.

Софія про себе посміхнулась.

Замкнувшись у своїй кімнаті той, що хлопець-чудо, лютував. Як вони посміли отак взяти і лишити його права свободи, Він що, в’язень цього підлого Германчика? Ну чим він так зачарував його , Його Софію? Хотілось щось пхнути. З усіх сил схопив подушку і кинув її в двері. Та врізалась прямо в ціль, голосно випускаючи пір’їни на свободу.

- Ого, - тільки й мовилось.

Хтось повернув дверну ручку, і в кімнату просунулась Машина голова.

- Вправляєшся в силах? Ну нічьо сє,- присвиснула.

Хлопець запустив в неї ще одною подушкою.

- Згинь, Марічко!

Але їй, здається теж нічого було робити, тому просто зухвало переступила розкидані деталі інтер’єру і вмостилась на ліжку навпроти.

- Отже, ти вогнетривкий, міняєш зовнішність і суперсильний! Очманіти можна! А літати пробував? А зараз можеш стати ще кимось? А в дівчину обернутись?

- Та спинись, спинись уже! Все не так, я не зі сторінок коміксів зійшов. І ні, не можу я міняти себе по бажанню, це якийсь побічний ефект, і не вогнетривкий я точно.

- Як же ти вижив у пожежі? Мама казала, там так рвануло, як у фільмах прямо.

Володар помовчав, думаючи, як же краще їй відповісти, вона ще ж дитина. Не зрозуміє його горя, і гніву, страждання:

- Ну, я наче, відкрив двері всередині себе і сховався там на час, а тоді повернувся і.. змінився.

Марія Софіївна підняла брови:

- Нічогісінько не зрозуміла, але це супер-круто! Можна до тебе в команду? Буду твоєю супер-помічницею?

- Та не герой я ніякий!

- А-аякже, - вона хмикнула, а потім дістала з кишені мобільник, - так і на місію тобі ніяку не треба. Сиди тут, попивай чайок з мамцею, доки Андрюша все не порішає.

Волд напружився:

- Не кажи так, він мій друг.

- Не міняє суті, пане занудство, - вона застигла з телефоном в руці, - так тобі треба кудись, чи ні?

А це ідея! У новоспеченого мулата очі спалахнули синім полум’ям.

- Підстрахуєш мене?

- Краще, - перейшла на шепіт, - я піду з тобою.

- Ні в якому разі!

- Та годі тобі, ніхто не буде знати, що нас нема. Я тут вже три дні стирчу. Чотири. Крім того, у мене є запасні ключі від дідового магазину, і я нізащо їх тобі не дам, як підеш без мене. І код від сигналізації, і від нашого дому...

- Добре, мала ти заразо! Так що ти надумала?

- Маскування, - зараз це дівчисько виглядало, наче котяра, що об’ївся сметани, надзвичайно вдоволена собою, тобто. Недбалим рухом мазнула по телефону.

- Ей, як житуха! Горбатий, слухай, прикрий на пару годин... Що за питання?.. І візьми наші набори ніндзя... Ахах... Іксбокс весь твій... І домашка... Но! Два дні... Чао.

Вона клацнула телефоном.

- Готово.

Він здивовано підняв брови:

- Та ти просто мафія, Маріє Софіївно!

Вона задоволено розсміялась.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.