Частина XX. Опісля шторму

Володар відчув грубий пісок під щокою. А тоді удар хвилі. Його тіло підняло над поверхнею й знову пожбурило на колючий берег. Ніздрі боляче защипало й він, кахикаючи, відповз далі від води. Намагаючись не опиратись на ліву руку, сів. Насилу розліпив запалені очі. Навколо був лиш берег та море, а похмуре небо не давало зрозуміти пору дня. Поглянув на свої долоні, бліді й розпухлі від морської води. Вода! Він тонув, лиш щоб знову забрати… спогади потроху повертались в пам’ять, наповнюючи голову новими образами. Сльози самі покотились з очей, він заплакав, заридав з розпачу й безсилля. Більше він не людина. Він монстр — зло, якому не місце на цій землі. Йому нічого втрачати. Володар вив і дер руками пісок, та нічого вже не міг змінити. І тоді, на піку свого розпачу, він здався. Впав, наче бездушне тіло, споглядаючи темні вири хмар у небі.

Лиш коли море знову почало підступати, піднявся, й поволі рушив вздовж берега. Всередині його була лиш порожнеча. А коли нічого втрачати, коли опиняєшся на самісінькому дні, то поволі підіймаєш очі вгору. Так сталось і з ним. Хлопець просто йшов, байдуже дивлячись на хвилі, що налітали на берег, мокрий пісок під ногами. Й розумів, що живий. Попри все — живий. У всього є причина. В той момент Волда пройняло те почуття спокою, яке лиш стається після бурі. Коли на все понищене довкілля нарешті світить сонце миру. Коли більше ні про що не думаєш, а лиш дихаєш, бачиш, живеш. Часом найскладніше — змиритись. І йому потрібне було смирення. З тим, що він є. Що накоїв. І чого не міг вдіяти.

Ліворуч від берега почали з’являтись будинки та невеличкі кафе зі строкатими парасолями. Власники бігали й складали їх один за одним, аби легкі конструкції не зніс вітер. На превелике полегшення Володаря, наближалась буря, тож йому не стрілось жодної людини. Нарешті до нього почали повертатись відчуття. Й перше, що він зрозумів — наскільки ж йому холодно. Мокрі джинси не додавали тепла, а взуття давно забрало море. Скільки ж його носило хвилями?

Небо почорніло й почав накрапати дощ. Волд відкинув довге пасмо волосся з обличчя й намацав бороду. Підійшов до рятувальної будки, щоб поглянути на себе у дзеркалі тьмяного віконного скла. На нього дивився похмурий сивочолий бородань. Обернувся до плеча, де мав би бути шрам від пострілу, але ні — на блідій, синюшній від холоду шкірі, не було ні знаку. Вчепився в пластикову ручку, в надії зігрітись. Нехай. Нехай знаходить його цей син пекла чи Сатурна чи як там його. Йому вже все одно.

Двері клацнули й відчинились. А у Володаря відвисла щелепа. В невірі він відчиняв і зачиняв двері знову й знову. А тоді зайшов. Прямісінько в Машину кімнату. Крізь чорні металеві двері, в стіні поруч з вікном. Щойно клацнув замок, в кімнаті стих шум моря. У вухах запанувала тиша, що негайно дала про себе знати легким дзвоном.

Поглянув на пляму від крові на килимі, й розкидані речі. Пройшовся ніжно рукою по чорній стіні. Машка, ця невгамовна дитина. Де вона зараз? Очевидно, Францкевичі не повертались додому.

В око впало безформне кислотне худі на підлозі. Натягнув його на себе, закутався в знайомий запах і закрив очі…

Сонце било в вікно промінням близького літа. Мружачись від його сяйва, Волд потягнувся й схопився з місця. Скільки він спав? В тіло вдарив голод. Натягнувши на плечі плед, спустився вниз, на перший поверх покинутого дому. Годинник-виделка в вітальні показував шосту ранку. Не поспішаючи, поплентався до кухонного острова. Продукти в холодильнику, звісно, зіпсувались, тож Волд запихався сухим сніданком й кавою, але й цей невитончений сніданок здавався найсмачнішим у житті. І наче останнім. В такому ж дивному стані прийняв душ (збрити бороду далось нелегко), зв’язав Машиною гумкою свої сиві патли (інакше він просто не міг назвати цей жах, він навіть не намагавсь розчесати скуйовджену голову). В дзеркало дивитись не хотілось. Володар боявся побачити там Його.

В кімнаті дівчинки чомусь почувався найзатишніше. Тут час наче втратив свою дію й він почувався майже нормальним. Майже. Підійшов до Своїх дверей, нерішуче взявся за ручку.

«Все буде добре, — подумав. — Я її знайду.»

Не озираючись, Володар покинув цей маленький світ назавжди.

Двері зачинились й у повітрі запахло озоном й морем, тим самим збаламученим трішки дивним запахом, яким може пахнути лиш Чорне море. Ноги вгрузали у вологий пісок, а пляж був всіяний ламаним гіллям, що принесла стихія. Сонце, ще раннє й тому холодне, фарбувало весь світ в ніжні кольори ранку. Крокуючи набережною, вже знав, що потрапив саме туди, куди слід. Це була Суліна.

Довго думав, з чого ж почати пошук. По правді, Володар не знав. Машка лишилась на фідері з головорізами Полковника хтозна скільки часу назад. І той не відпустить її просто так, це точно. Але погодиться на обмін. Дослідник не так просто заховав щоденник, знайдений в печерах. Там щось було. Щось важливе. Можливо, інформація про ще один вхід до гробниці Ахілла. Отже, першим кроком буде забрати записи зі стіни в готелі. А далі повернути Машу, наваляти Полковнику й розвалити той храм. Артефактам місце в музеї, а історії — в книжках. Він вже вирішив. Не дозволить фанатикам розгулювати по землі. Згорбившись, пройшов набережну й звернув у бік міста.

Пройшов тихою вуличкою, задумливо вглядаючись в сонні будиночки, зачинені крамнички та поодиноких містян, що поспішали в справах. Обабіч набережної в такт хвилям погойдувались човни, катамарани й катери, а серед них — таксі, екскурсоводи та навіть швидка допомога. Водна гладь була основною тут дорогою. Туди сюди снували човники, перевозячи людей на інший бік ріки. Симпатичні верби росли обабіч берега, нагадуючи чимось місто, яке він покинув. Щоб відволіктись, Волд вирішив сконцентруватись на будівлях навпроти. Попри те, що містечко невелике, потрібної будівлі не знаходилось, ні навіть назви «Норд». Звісно, це було майже сотню років тому, все змінилось з того часу. Але у Володаря з’явилось те чуття, яке безпомилково вказувало — він є, щоденник цілий. Хлопець кружляв до самісінького вечора, доки не набрів на старий річковий вокзал. І він точно його вже бачив. Хоч і здаля. Потрібно було лиш пройтись вздовж вулиці, та звернути двічі направо. Він так і зробив, проскочив вузьку дорогу, повернув на найближчому розі, й опинився прямо перед новеньким супермаркетом. Отже, будівлю таки знесли. Волд знесилено сів на східці. Без підготовки Машу їм не звільнити. Можливо, він зможе вигадати план. Але чому ж він був так певний, що знайде ті папери. Він же сам бачив їх, був біля них. Та тепер документ був недосяжний.

Охоронець вийшов з магазину й з підозрою поглянув на сидячого Волда. Остров поспішно піднявся й звернув у бічну вуличку. Обернувся… й впізнав стіну. Очевидно, що будівлю перебудували, але принаймні одна стіна — стояла. Класичні вікна були закладені цеглою, але були! Порахував трикутні дашки, уявляючи, де могла б бути кімната археолога в готелі. Потрібно зв’язатись з Францкевичами. Запасний вхід супермаркету світив нутрощами крізь скло дверей зі стіни, наче щось чужорідне. Взявся за ручку й зайшов.

До комірки з розбитими склянками. Витріщив очі й поглянув на коло щита. Воно світило крізь худі й ледь тріскотіло. Що за? Він не збирався нічого робити. Оглянувся, в стіні чорніли саме Його двері. Ті, що він відчинив в прихистку серед гір, прямо перед Францкевичем… Що відбувається? Прочинив їх і побачив трохи занедбаний провулок Суліни. В грудях заколотило серце, мов навіжене, коли за спиною почувся знайомий голос:

— Руки вгору й повільно обертайся обличчям до мене! Я озброєна!

— Софія, — прошепотів собі.

Повільно обернувся, а хотілось кинутись назустріч. На очах виступили непрошені сльози.

— Ти хто такий? — жінка підняла рушницю, цілячись йому просто в груди.

— Софіє, це я, Володар — впізнаєш?, — він зробив крок назустріч, щоб вийти з напівмороку приміщення.

Рушниця впала до її ніг й вона кинулась обіймати хлопця. Так щиро. Як це робила лиш вона. Він, здається, не обіймав більш нікого в житті. Всі емоції, всі відчуття злились в точку й він зробив те, чого Володар ніколи не зробив би. Поцілував. І зустрів лиш німе здивування. Це миттю отверезило, наче холодний душ, й він відсторонився.

— Вибач, я… я, — слова застрягли в горлі. Тільки не тут, не зараз. Навіщо він це зробив?

Тишу порушила Софія.

— А де Маша?

Володар мовчав, все ще не в змозі мовити й слова.

— Де моя донька, Володарю?

— Ми… розділились. Вона лишилась на кораблі, я ж… мусів зійти на берег.

— Де, який корабель? Як ти сюди повернувся?

Він просто ступив назад й відчинив двері. Перелякані очі Софії заіскрились в світлі незнайомої вулиці. Вона переводила погляд з одного на інше й раптом охнула, вхопившись на серце. Волд рвонув був підхопити її, але жінка відсторонилась й тремтячим голосом спитала:

— Волде, невже ти… ти?

— Так, — відповів, він загинув, той Волд вже не повернеться.

— А Маша? Вас не було два тижні, і я..

— Вона жива, — просто, щоб сподіватись.

— Ідем, ідем, — вона повела його з комірки, — розповіси мені все.

Вони вийшли у вітальню. Наче потрапили у минуле. В будинку було тихо. Софія була сама.

— Алі ще в лікарні, батько з Андрієм поїхали вас шукати. Я говорила йому, що ще рано, адже поранення серйозне..

— Коли? — Волд намагався не непокоїтись.

— Кілька днів тому. Володарю, прошу, розкажи мені, що відбулось. Як ти…

— Помер? — криво посміхнувся він. Та зрозумів, що тепер все одно.

Коротко переповів їх пригоди в полоні. І після. Софія стисла його руку, та вона не знала, як це. Не могла уявити.

— Я став вбивцею.

— Я знаю, Волде, — її м’яка відповідь стала несподіванкою.

Волд опустив погляд на свої тремтячі руки. Софія забрала свою долоню.

— І про мої почуття також? — все не мало бути так, тільки не так. Відчув, як вона дивиться. Ні, тільки не з жалістю! Міцніше стис кулаки.

— Так, — врешті відповіла, — я знала. Завжди. Й ігнорувала. Пробач. Думала, якщо не звертатиму уваги, ти, врешті, станеш другом. Яким ти є для мене.

Володар скривився.

— Так. Так і є. Я твій друг. Не бери в голову.

Різко встав й вийшов з дому, лише щоб ковтнути свіжого повітря. Ось так просто. Вона знала. А він бовдур. Не зможе глянути їй в очі більш ніколи.

Водночас йому стало трішки легше. Все в минулому. Хотілось відпустити весь цей біль. Але чомусь не виходило. Всі найжахливіші страхи його життя вже збулись. Здавалось, чого ще боятись?

Маша. Він повинен її повернути. Володар розвернувся й попрямував у дім.

— Той документ, що лишив твій прадід в Суліні, я повинен його забрати.

— Це пов’язано з островом?

— Так, — Волд все ще уникав навіть погляду на неї, — і я вважаю, це допоможе повернути Машу, я ВІДЧУВАЮ.

— Отже, йдемо, — Софія стояла руки в боки, більш ніж впевнено. — Ох, Володя, годі вже. Досить мене оберігати, я вже насиділась в незнанні й бездіяльності. Річ про мою сім’ю. Я зберусь, ти вечеряєш, й вирушаємо в ті твої двері.

Вона гордо покинула його на кухні, а Волд відчув лиш полегшення. Хоч, попри все, йому не хотілось лишатись наодинці з собою. Для себе тепер він був чужинцем.

За пів години жінка чекала його біля комірки, одягнена як на спецоперацію, довгі кучері заплетені в тугу косу.

— Я намагалась відчинити двері, але, схоже, це можеш тільки ти, — махнула рукою в бік комірки. — Можеш взяти одяг Андрія, чи батька, він буде тобі впору.

Волд вчепився в рукав худі.

— Ні, все добре. Ходімо.

Легким доторком відчинив прохід, й поспіхом вийшов у провулок, за спиною лунали легкі кроки Софії. І це додавало віри. Що їм таки вдасться задумане. Він не сам.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Avee Delmonico
30.03.2022 13:30
До частини "Частина XX. Опісля шторму"
Ну всьо, надії на гарний фінал розлетілись на друзки, але все ок 🙂😐 Шкода Волда, він ніколи собі вже ніколи не поверне той вигляд, яким він був до цієї всієї каші🥺 а лишиться таким стариганем. Що вони надумали з Софією? Я розумію, що мати готова на все, аби врятувати доньку, але все ж😅 Чекаю на продовження)))
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Олі Гнатс
    30.03.2022 17:17
    Все буде добре))) Основна ідея в цьому й полягає, всяке трапляється - і хороше й зле, люди змінюються, і ніколи не буде так як раніше, але життя триває, попри все. Попри помилки й проступки можна жити далі. Певне, це в усіх моїх творах. О боги, я постійно пишу про одне й те ж😅 Передруковую 21шу частину, до неділі маю встигнути.
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Avee Delmonico
    30.03.2022 17:42
    Ми пишемо про ті проблеми, які нас більше всього хвилюють, тому тому так трапляється, що теми повторюються. У мене у всіх моїх творах є проблема батьків та дітей, бо я вважаю, що більшість своїх проблем людина виносить з дитинства. А ще незмінно — кохання 😅
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше