Частина XVII. На шляху

З мороку відчаю його вирвав ривок авто.

-- Приїхали, -- Куций вищирив свої жовті зуби.

Вони стояли на узбіччі побитої дороги, навколо бовваніли темні контури низеньких споруд. Ніч завершувалась, і небо, ще темне на півночі, зі сходу було вкрите рожевим серпанком світанку.

Безбородий, як подумки прозвав його Волд, прочинив дверцята авто й в ніс вдарив запах морського бризу. Володаря аж перекосило від згадки глибокого, страшного моря, як він звивався, намагаючись вижити серед хвиль. Ці всі почуття лишились з ним, в’їлись в його пам’ять, наче власні. Брудний, смердючий мужик, імені якого він так і не дав честі запам’ятати, противно гигикнув.

-- Слабачок. Дурно стало?

-- Вивалюйтесь, -- Куций не збирався жартувати.

Він витягнув Машку з авто за руку.

-- Ми перетнемо кордон морем. Не вірю я тій бабі. Ви щось задумали! Знай, патлатий, якщо ти нас обманюєш, дівці кінець. Вперед, ідіть.

Волд з ненавистю поглянув на цього безпринципного негідника. Всі його кодекси зникали, варто лиш було згадати велику суму грошей. І цього разу сума дійсно повинна була бути гігантська, Лук’янова вони бояться як вогню, це точно.

Вони йшли вузькими вулицями між незрозумілих, прямокутних споруд. Тільки тепер до Волда дійшло. Це склад, склад при порту. І прямують до судна. Контрабандисти. А навколо лиш залізні ящики. Не втекти. Тут ніде відкрити двері. Нікуди тікати. А в морі з ними може відбутись що завгодно. Серце застрибало в паніці. Машка йшла попереду й здавалась зовсім маленькою, її трохи скуйовджена голова гордо дивилась вперед. Волду навіть стало заздрісно з такої її сміливості. Вона була схожа на свого прапрадіда, на досліднка, якого він знав. Серце стислось від болі. Чи правильно він вчинив?

Насправді, він не знав, які документи склав тоді Францкевич-археолог у сховку під вікном. Де той готель? І чи він існує дотепер? Занадто багато подій сталось за останню сотню років. Спогад сам сплив в пам’яті в критичний момент, і йому не спало на думку нічого кращого, як бовкнути про неї. Якщо старий Францкевич про неї почув, якщо він вижив, то він буде в Суліні з паспортом чи без.

Вони вийшли до пристані, де стояв на якорі невеликий фідер. Машка сіла прямо на землю, дивлячись, як Куций віддалявся до одного з чоловіків, що стояли біля вантажного крану.

Через кілька хвилин та рукостискань, негідник весело почимчикував назад.

Сонце повільно підіймалось з-за голого, омитого морем, обрію. Волд на мить задивився на цю красу, чисті кольори, незмішані, незаплямовані, робили цей момент химерним, нереальним.

Вони — заручники, та їм необхідно втекти до того, як ці бандити зрозуміють, що їх обманювали. До того, як їх знайде Полковник. А він зможе. Володар не знав, яким чином, але тепер здавалось, той був повсюди. В тінях, за рогом, і в нього за спиною.

Їх запхнули в якийсь з темних, смердючих контейнерів. З низькою стелею та кількома коробками замість сидінь. Володар почув як клацнув замок, залишаючи їх наодинці в душній домовині. Не в силах стримати свого розчарування Волд з маху гепнув ногою по ящику. Той перевернувся й розбився з гуркотом об протилежну стіну.

-- Ой!

-- Я зачепив тебе? -- Волд схопився перевірити, чи ціла Машка.

-- Т-так, ціла я, ціла! Ти злякав мене, довбню! Нащо таке робити?

-- Вибач, я просто хотів вимістити зло. На чомусь. Не хотів тебе лякати. Забув, що тут темно.

-- Ти що, дійсно бачиш в темряві? Тут ні промінчика, -- обличчя Машки тепер було дуже зацікавленим, хоч очі її незряче дивились кудись у стіну.

-- Так і є.

-- Це круто, -- а тоді додала пошепки, -- і коли ми виступаємо?

І тут до Волда дійшло. Вона теж подумала, що в нього є план? Чекала тихо, доки він подасть сигнал, щоб почати що? Напад? Захист? Втечу?

-- Відчинимо двері й порішим усіх? Чи вистрибнемо в море й затопимо цю посудину? -- й далі вголос роздумувала Машка.

Володар схопився руками за голову. Він не втече з судна. Він не може ризикувати дитиною. Він не може дати їй зневіритись.

-- Ми попливемо в Суліну, -- тепер вихід лиш один.

-- Тобто, -- Машка в нерозумінні струснула головою

-- Потрібно дістатись міста, -- пояснив Володар, — там значно більше шансів піти від них неушкодженими.

— А далі? — Машка звузила очі.

— А далі ми зв’яжемось з Со… твоєю матір’ю, і повернемо тебе додому.

— А карта? Це дійсно правда?

— Ні, — збрехав Волд, — я вигадав це, лише б відволікти бандюків.

— І все ж, чи не викрасти нам цю посудину і попливти до Зміїного? — вела далі Машка, прилаштувавшись на одному з ящиків, — я впевнена, мама з дідусем зрозуміють, де ми.

— Так, по тому, де затонув цей фідер. Зміїний острів — прикордонний об’єкт.

Машка скривилась.

— Я читала про нього все, що могла знайти після тої розмови. Населення складається переважно з прикордонників. Часом туди плавають туристи, займаються дайвінгом. Кажуть, там чимало підводних печер.

— А ти підготувалась. А чи знаєш ти, що древні греки вірували, що Зміїний, Левке — як вони називали його, стоїть на межі світів живих і мертвих? Саме на цьому острові Фетида, богиня моря, скупала свого сина Ахілла в водах Стікса, мертвої ріки, щоб зробити його невразливим. Там був і його храм, до якого кожного року пливли кораблі, щоб віддати честь героєві. Кажуть, вони лишали там цілі скарби.

— Але там був не тільки храм, так?

— Ну, є чимало версій, де Ахілла було поховано. А разом і його легендарний щит, скований самим Гефестом, богом ковальства. Знайти щит — мрія ледь не кожного археолога.

— Отже, всі ці легенди таки не брешуть, — Машка з ентузіазмом взялась за обговорення і навіть забула на секунду про душний простір навколо.

— Отже, там, унизу, під островом є справжня гробниця з Ахіллом на щиті. І охоронцями з магією, яку їм дали грецькі боги. О-о-о, чи це не означає, що боги існували? Існують?

Володар сторопів.

— Ні, я так не думаю. Якщо такі й були, то вони точно не боги. Богів не існує. Це істоти, яких люди вигадують, щоб пояснити свої власні страхи та нестаток знань. Ця річ у мене в грудях, — він тицьнув собі пальцем в чорне коло, хоч дівчинка й не бачила в темряві,— щит. Його дістав твій прапрадід з гробниці сотню років тому, але експедиція провалилась, всі учасники загинули, крім самого Францкевича. Чи може в звичайному на вигляд шматі металу бути якась енергія, магічна чи ні, що допомагає мені оновлюватись? Особисто я вважаю, що це справа рук інопланетян.

Машка писнула сміхом.

— Ти віриш в інопланетян? А може то таки магія? А що як магія, як і електрика, може існувати у всесвіті?

— Магія це наука. І я не вірив в НЛО. Досі. Втім, я нічого про це не знаю, лиш те, що мав милість розповісти Лук’янов.

Волд замовк. В пам’яті спливло обличчя «батька» (Лук’янов стверджував, що то був сам Янус!), його колючі блакитні очі. Чому ж йому він вручив його й просив берегти? Францкевичі поколіннями берегли його в сім’ї. Так чому ж він?

— Можливо, ти просто підходиш?

Очевидно, він сказав останню фразу вголос, оскільки Машка запитально дивилась в його бік. Втім, вона не могла побачити його вираз обличчя, тож і не зрозуміла, наскільки гіркі для нього ці слова.

— Хах, Янус. Покровитель всіх злодіїв, — скривився він.

— Ти що, я читала, що це божество дверей, початку та кінця, йому підвладний час. А двері в його храмі відчинялись в час війни. І…

— Добре, добре, Маріє Професорівно, я теж в курсі.

Помовчавши, додав:

—Дякую.

Дівчинка з готовністю відповіла:

— Завжди будь ласка.

Запала якась неминуча мовчанка, крізь яку чулись лиш шум моря та гуркіт контейнерів, що завантажувались на корабель.

— А якщо на кулоні було прокляття мумії? Мій пра-який-там дід взяв його й пробудив охоронців. Ти дивився «Мумію»?

— Навряд. Та все може бути.

— Але все збігається, — завзято продовжила Машка, — Полковник один з них, він має повернути кулон до гробниці, щоб отримати вічний спокій. Нам потрібно знайти гробницю і все там розвалити.

— Маріє, що за слова! Я не думаю, що все так просто. Але впевнений, що чим довше ми уникатимемо острова, тим краще.

Тепер в його голові нарешті визрів план. Йому потрібно зникнути й забрати Полковника з собою.

— Але ж ти типу охоронець гробниці Ахілла тепер теж, бла-бла обраний безсмертний воїн, тебе там за свого приймуть, — безпечно вела своєї Машка.

— Ні, — різкі слова самі вирвались з рота, — ти поїдеш додому. Крапка.

Машка ображено надулась і не стала продовжувати спір.

Кораблик захитався й десь зовсім близько загув мотор.

— Мене зараз знудить, — занила, — відчини двері, хоч на трішечки. — вона намагалась всидіти на ящику, що рухався з боку в бік в такт кораблю.

— Гаразд, — Волд теж не витримав, остогидні ящики метались туди-сюди по металічній будці. Поїздка обіцяла бути цікавою, авжеж.

Обережно притулившись вухом до стінки, намагався відчути їх. « Нам потрібно вийти, вийти». Повторюв, щоб напевне, коли відчув під щокою, як поверхня змінилась, викривилась, оголюючи дверне полотно. Штовхнув двері, що безшумно відкрились приносячи з собою свіже повітря. Прямо перед ним стояв високий ряд контейнерів.

— Тут нікого, — пошепки сказав, — виходь.

Машка піднялась й навпомацки стала пробиратись до виходу.

— Ти де? Володар?

— Чорт, вибач, я зовсім забув, — Він повернувся й вхопивши за плече, потягнув за собою.

Лиш тепер відчув, як вона тремтить.

Одною рукою скинув з себе светра й натягнув їй на голову.

— Е-е-ей, що ти робиш?

— Одягай, ти змерзла.

— І нічого я не змерзла, там було душно. Тобі самому буде холодно.

— Нічого подібного,— і таки натягнув на неї светра, хоч Машка й дико пручалась. Врешті вона змирилась зі своєю долею бути одягненою в «огидний колючий светр, який ще й смердить».

Погляд Машки сфокусувався й раптом вона піднесла руку до його ключиці. Володар здригнувся від холодного дотику:

— Що таке?

— У тебе коло на грудях, воно світиться, наче вогонь.

Волд знизав плечима.

— Так стається, коли я відчиняю двері. Скоро згасне.

— Дійсно, вже не так чітко палає. Красиво.

Чомусь йому стало приємно від цих слів. І коли вони, тримаючись за руки, боком пробирались повз вантаж, в душі його зажевріла надія. Можливо, в кінці, він зможе повернутись в Суліну, й знайти заховані папери.

Вибравшись на яскраве, тепле сонце, вони нарешті на повні груди вдихнули свіже, морське повітря. Перед ними були лиш контейнери й небо, за ними шуміло й било хвилями море. Десь там, далі, були їх викрадачі. Решту дня вони грали в слова й обговорювали останні новини коміксів, не чіпаючи теми своєї «подорожі».

А запитання були, вони нависали над ними німими хмарами, залишаючи без можливості відчувати радість, тож будь-які жарти здавались фальшивими, а розмови — надуманими. Врешті, Машка не витримала першою:

— Думаєш, дідусь вижив? Полковник їх не знайде?

— Авжеж, з ним буде все добре.

— А… а… Андрій? Той кошлатий казав, що прикінчив його. Мені жаль, що я погано говорила про нього…

— Маш, з ним все буде добре. Він живий. Софія мені сказала перед від’їздом, — запевнив її Волд.

— Алі? Я, звісно, не його фанатка. Та краще б він теж був живим.

Волд просто обійняв її за плечі.

— Як вони знайшли нас? Мати говорила, що ніхто міг знати, де ми.

— Я теж про це думав. Очевидно, у нього є свої способи.

— Але чому зараз? Ми провели в горах цілий місяць.

— Аж стільки? — Володаря вразила та кількість часу, що він провів поряд з Софією. Аж цілий місяць.

Торкнувся рукою шраму на правому плечі, той білою міткою виділявся на смаглявій шкірі.

— Нам пора повертатись, Ми вже майже прибули.

Десь збоку долинув шум. До них наближався патрульна яхта.

— Фідер Осинцєв-23, говорить морський прикордонний патруль П11, прошу стати на якір для перевірки, повторюю…

У Володаря похололо в серці, він поглянув на Машку й зрозумів, що вона теж впізнала цей голос…

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Avee Delmonico
29.03.2022 14:22
До частини "Частина XVII. На шляху"
Та кіко можна, коли вже ті пригоди скінчаться? 😅 Мені здається, вони просто своїм існуванням прикликають до себе біди. Цікаво, які ще суперсили є у Володаря? 🤔 Може, він вміє телепортуватися? Було б дуже корисно і вчасно 😅😂 Від того, як вони класно спілкуються з Машою, у мене серце тане. Вони класні друзі насправді. Ніхто ж не винен, що Вова втюрився у її матір. Серцю не накажеш. Яким чином Волд може забрати з собою Полковника? Яка взагалі ціль у того? Забрати медальйон? Чи той щит, так? То най забирає і звалює. Чи я не розумію глибшої проблеми? Їм треба знищити самого Полковника? Знову — нащо, якщо конфлікт лише на основі медальйона...
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Олі Гнатс
    29.03.2022 16:56
    До частини "Частина XVII. На шляху"
    Бідна Машуня, їй ще страждать. Забрати з собою значить убитись обом. Конфлікт трохи глибший, Через пару глав передрукую нарешті ключову частину. От там розвернусь по справжньому.😅😈 І відкриємо нарешті причину режиму берсерка Полковника.
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше