Частина XIX. Корній

Під щокою відчувалась жорстка тканина плащ-намету. Вільна рука ворухнулась й вхопила жменю вогкої землі. Наступним був запах плісняви закинутого погребу. Чи землянки? Інша рука обіймала когось. Цей хтось по-дитячому сопів уві сні й часом тихенько схлипував. А в кутку свідомості хтось кричав з жаху.

Володар схопився з місця. Простяг перед собою скоцюрблені руки. Вони, загрубілі, всі вкриті землею, ні на мить не переставали тремтіти. Ні. Ні. Ні! Тільки не це. Пам’ять почала підкидати спогади. Не його, Володаря, а того, чиє життя він зараз віднімав.

Радеш повернувся на бік й місячне світло впало на його бліде чоло. На щоці темніла подряпина. Він виглядав більш виснаженим, худим, ніж пам’ятав хлопець.

Намацав в себе на обличчі бороду. Священнику не довести хлопчину до міста. Вже ні. Озирнувся. Здається, хтось читав молитву. Яке, яке він мав право забирати життя цього чоловіка? Та чи був у нього вибір? Не в змозі ворухнутись, з виразом жаху на обличчі, він вперше подумав: а чи була в нього можливість сказати ні? Припинити це жахіття, відмовитись, піти іншим шляхом. Він же приймав своє спасіння з радістю, відбираючи життя у іншої істоти. Й навіть не помислюючи, що може бути інакше. Він був вбивцею з самісінького початку.

Холодні виправдання не могли зробити його менш винним. Він МАВ зупинити Полковника. Він не повинен був обирати спасіння. Він не повинен вбивати невинних людей. Але було пізно. Пізно повертати назад, пізно щось змінювати. Він проведе вічність з гіркотою на вустах і смертю в серці. Він знатиме кожну мить життя цього старого ( якого старого,сорок – хіба ж то старість?), прожиту й втрачену, все його горе і його радість, його силу і його слабкість. Володар зламався й сил бути частиною страшної правди вже не було, краще вже зникне, розчиниться в його болі, стане тим самим, розбитим добрим чолов’ягою. Що погодився відвести дитину до родичів в безпечне місце. Не знаючи, що за істоти на того полюють.

Кошлатий чоловік крекнув й протер очі брудними пальцями. На мить, йому здалось, що він хтось інший, не з цього світу. На мить, йому здалось, що за ним *стежить той, чиє тіло він вкрав*. Що за дурня. Очевидно, їм пора вже йти. Роки, проведені в мандрах, давали про себе знати. Суглоби скрипіли, а зір підводив. Але чуття — ніколи. Саме воно вказало йому на цього дивного вовка з вибалушеними очима, що вони бачили вчора. Саме воно говорило зараз його тілу — вставай, треба йти, тут небезпечно, Володарю.

Так! Беззаперечно. Він поштурхав малого.

— Вставай, потрібно йти.

Хлопчик протер заспані очі, але довго не мешкався, швидко встав й зібрав свої пожитки. Видно, і йому тут не подобалось.

В око кошлатому впала маленька металева скринька, що зблиснула в хлопцевих руках. Вмить його серце забилось частіше. Володар кахикнув, зробивши вигляд, що нездужає, аби лиш приховати пожадливий блиск у своїх очах. НІ, що ж це з ним. Він чесна людина. Але щось підказувало йому, що він знає цю скриньку, тримав її в руках. Він знає, ЩО ВСЕРЕДИНІ.

Вони вибрались з копанки й знову рушили лісом. Сонце лиш тільки-тільки починало прокидатись, ще темне небо було затягнуте хмарами й віттям сосен. Почав накрапати дощ.

— Йдемо швидко, я думаю, хтось стежить за нами, — Володар додав ходу.

Вони перейшли невеличке болотце й впевнено пішли далі, на схід. Навколо, наче джунглі Амазонії, розрослися пишні папоротники.

Ноги утопали в м’якому, насиченому вологою моху. А відчуття переслідування нікуди не зникало. Може, це той жахливий Гюнтер, що про нього розповідав Радеш? З голови ніяк не йшла та металева скринька. Потрібно її позбутись. Тільки й подумалось Володарю. Та скринька несе в собі зло. Несе нещастя. Чому? Він не знав, чи не хотів знати. Але якісь зламані, забуті почуття, майже спогади, ворушились в ньому як черва.

— Радеше, я думаю, тобі потрібно позбутись тої скриньки, — почав він, продираючись крізь папоротник.

— Чому, — підняв брови хлопчик, — там лиш папери мого батька, кілька його листів.

— Та людина, — почав обережно свою відповідь, — захоче знайти ті папери. Я думаю, якщо ми їх сховаєм. На певний час. То документи будуть в більшій безпеці. І ти теж.

Радеш задумався.

— Як скарб піратів?

— Так, — зрадів Володар, — як піратські скарби. Зробим позначку, а потім повернемось, і знайдемо скарб. Коли буде безпечно.

Коли хлопчина таки згодився, Володаря затопило непоясниме відчуття тріумфу. Це погано. Погано.

Злощасні зарості нарешті скінчились й подорожні вийшли на покриту глицею тверду поверхню.

Володар знову обернувся. За ними точно щось йшло, щось велике.

Врешті, вони дійшли до невеличкої галявини, посеред якої розкинулась височенна віковічна сосна. Чоловік важко присів на порослий мохом, кривий корінь.

— Зробимо привал.

Хлопчик теж сів поряд й витягнув перед собою ноги. Видно було, що завелике взуття сильно намуляло йому ноги, та він намагався не показувати свого болю. Володар оцінив. Справжній Францкевич. Але він не міг знати його батька?

— Закопаймо його тут, — думки чоловіка вже сплутувались. Йому конче потрібно, щоб та штука була подалі від нього.

— Думаю, його тут ніхто не знайде.

Володар з радістю віддав себе справі, вигрібаючи яму руками, жодної лопати, чи бодай ложки, в них не знайшлось, та все ж, знаття, що все це непотребство з його розумом завершиться, додавало снаги. Тремтячими руками дістав з похідного рюкзака скриньку й неохоче простягнув хлопчику. Той сягнув рукою в кишеню й витяг звідти складені листки, списані дрібним почерком. Долоні чоловіка спітніли. Лист! Лист Францкевича! Він не цей старий, він Володар. Він… убивця! Тіло його знову заніміло з жаху, не в силах перетравлювати реальність.

Мить, й хлопчик заховав папери в скриньку. Нахилився над ямкою, засипаючи її землею.

У Володаря просто не було сил відвести очей з того місця — маленької могилки спогадів. Коробочки, якої так жадало його серце. Врешті, знайшовши в собі дещицю сил, зміг підвести малого, й як міг, втішити.

— Минулого не повернеш, — все повторював, більш собі, ніж йому, — нехай минуле лишиться тут.

Так, нехай минуле лишається тут, в цих лісах, зарослих мохом і непрохідною папороттю. Щоб загусло, зосталось болотом та ніколи звідси не вийшло. Щоб забрало з собою всі болючі спогади, всі втрати дитинства й дорослого життя. Й нарешті дало надію на майбутнє. Якого в нього вже нема. Це знання болісно вдарило по тілу.

Пора йти. Звір, що йшов за ними, нікуди не дівся.

— Треба якось позначити це місце.

Малий спантеличено поглянув на нього:

— Це ж і так, мабуть, найбільша сосна в лісі.

— Вона може впасти від бурі, або її спиляють.

Позначка, так! Володар витяг складаного ножа й зробив велику засічку на найбільшому корені. Це для нього. Щоб повернутись. Ні! ЩОБ БУТИ ПОДАЛІ. Ні! Він має прочитати того листа.

Щось майнуло в кущах. Володар нахмурився.

— Що там? — стривожено спитав хлопець.

Небезпека, тільки встиг подумати старий. Потрібно сховатись, неможна ночувати просто неба.

— Мені на мить здалось, що там ходить вовк. В цих місцинах небезпечно ходити поночі. Я знаю одне місце неподалік.

Провідник рушив, пригадуючи найкоротший шлях до рідного хутору. Звідси було як рукою подати. Не раз він вже плекав надію побачити рідні садки. Хлопець ще щось там питав, але чоловік лиш відмахувався, додаючи ходу, згадуючи знайомі місця. А ось і Горілий ліс, а там до Галого болота близько. За ним можна людей стріти.

Шурхіт за ними став виразнішим. Володар міцніше стис рушницю в руці. У нього буде лиш один постріл.

— Слухай мене уважно, — адреналін з кров’ю стукотіли у вухах, — тримайся за мною, якщо що, лізь на дерево. Нізащо не біжи. За нами вовк.

Хлопчик злякано вхопився за поли плаща, але кивнув.

В ту ж секунду звір стрибнув. Володар різко розвернувся, направляючи рушницю прямо в груди тварюці. Але той таки встиг приземлитись прямо на нього, роблячи постріл неточним. Вовчара завив з болю, майже як людина, та ошаленівши став вгризатись у все, до чого міг дотягнутись.

Десь позаду скрикнув хлопець. Він голими руками кинувся на поміч. Вовк ударом лапи відкинув його від себе, й вже вчепився Володарю в горло, та того рятувала цупка тканина плащ-намету. Сили покидали тварюку разом з кровєю, що хлистала з рани. Зусиллям волі Волд таки відкинув ненормально великого вовка від себе. Той вже охляв, та все одно люто зиркав на нього.

— Як ти, малий? — підповз до Радеша, оглядаючи його тіло.

— Ніби цілий, лиш стару царапину роздряпав.

Дістав з ранця стару шматину й обережно обтер малому лице. Таки так, буде жить. У Володаря справи були гірші. Ліву руку геть пошматувало, нога боліла від страшного укусу. Гонучею перев’язавтуго руку й ногу. Послав хлопчика за дрючком.

Кинув останній погляд на тварюку, його блакитні очиці ще слідкували за ним, та потроху втрачали свою барву.

— Давай, Радеше, ходім. Треба дійти до села.

Йти було важко. Хвора нога розпухла й сильно боліла. Володар ледь стримував стогін. Дійшли вони лиш на наступний ранок. На щастя, зустріли лісників, ті прийняли в себе. Та Володарю ставало гірше, хоч малий і не відходив від нього. На третій день почалась гарячка.

В мареннях він ставав то змією, то вороном. То ввижався собі мертвим вовком.

Лиш одне лишалось в заплутаній свідомості. Той лист. Він вчепився в нього, як кліщ, як тонучий за соломинку. Він має прочитати його. Має.

Тому, на четвертий день, зібравшись, встав рано з ліжка, вхопив свою палицю та пішов до лісу. Сил прощатись з малим не було.

В голові гудів голос Стефанії.

«Подбай про мого сина, Корнію. Я не можу покинути країну зараз, а ти можеш його провести. Тільки ти!»

Чому «Корнію»? Це ж не його ім’я…

Шукати шлях назад було набагато важче. Володар стратив три дні , щоб дістатись того дерева. Серце загупало частіше, щойно побачив його високу крону, останні метри він майже біг, забувши біль та страждання. Руками почав розгрібати землю. Ось вона, скринька, виблискує металом серед бруду.

Важко дихаючи, вхопив здоровою рукою листик паперу, й жадібно почав читати. Зверху була приписка явно нервовою рукою:

«Стефаніє!

Я знайшов щит! І могилу Ахілла. Він дійсно похований на острові. Не можу писати тобі, але це відкриття може змінити світ. За мною полюють. Раджу сховати себе й сина. Заховайте документи. Не довіряйте нікому. Сподіваюсь, скоро зустрінемось.

Твій Георг.»

Далі було щось на зразок щоденника з занотованими датами.

«15 липня 1914.

Кохана, не можу поки надсилати свої листи, то ж думаю, надішлю їх одним великим конвертом, лиш тільки припливе на цю скелю хоч один поштар.

Я думаю, ми знайшли. Водолази кажуть, в одній з печер є прохід. Його лиш трохи б розширити. А динаміт у нас є. Це вперше за останні шість років я відчуваю стільки ентузіазму. Сумую за Радешем, як там його музичні уроки? Я все ще думаю, класи історії були б значно корисніші. Навіть у такому юному віці. І привіт матінці.

Твій Георг.

18 липня.

Ми це зробили! Черкаю кілька рядків, щоб ти знала як сильно тебе кохаю. Вхід до печери розблокований, за годину я вже буду на морському дні. Чи, вірніш, під ним. Листоноші ще чекати два дні, а я сподіваюсь, до того часу ми вже зробимо значне відкриття! Твій чоловік увійде до історії, ось побачиш.

Твій Георг.»

На цьому перший лист завершувався, а на іншій сторінці, значно потріпанішій, було щось немислиме:

«18 липня, чи 19.

Якщо я виберусь звідси, кохана, то клянусь, не поїду на жодну експедицію. В море. І в печери. Наш геолог каже, що такого він і подумати не міг.Так ось, печера має повітряну подушку, тільки це не печера. Це мережа тунелів. Майже одразу вхід до печери обвалило. Маємо йти вперед. На жаль Бовена й Візера з нами більш нема.

Ми робимо мітки, але, схоже, в своєму захваті, зайшли занадто далеко. Нові тунелі перетинаються з старими. Ми були занадто безпечні. Та я не можу втримати свого захвату, хотів би я поділитись ним з тобою прямо зараз, в цю секунду. Найцікавіше, це написи грецькою на стінах. Та я власними очима бачив їх турецькою й румунською. Як вони сюди потрапили? Звісно, я опишу все для наукової роботи. Надіюсь, ми складемо карту й вийдемо з цього лабіринту!

Навіки твій Георг.

П.С. Не бійся, я почуваюсь справжнім першопрохідцем!

22 липня.

Це справжній кошмар, ми не можемо знайти вихід. Наткнулись на скелет турецького моряка. Уяви! Отже, десь має бути ще один вхід. Люба, я кинув дослідження й просто йду вздовж стін разом з іншими. І можу присягнути, що жодного разу не було того ж тунелю. Сил, чесно, вже немає. Весь час згадую нашого Радеша, я згоден з його уроками музики. Хай. Врешті, історія може бути небезпечною справою.

Твій Георг.

22 чи 23 липня.

Важко вгадати час доби. Зараз шоста вечору чи ранку?

Ми знайшли воду! Чорна й смердюча, але вода! Дивно писати це у світлі динамо лампи.

23 липня.

Все ж, думаю це вірна дата. Сподіваюсь, годинник не бреше. Ми втратили геолога — Гайца, я тобі розповідав про його роботи в дослідженнях чорноморського шельфу, не буду писати подробиць, вони надто важкі для мого розуму. Ця вода впливає на нас. Зі мною ще два австрійських археологи, та двоє військових водолазів. Вони вже не раз рятували нам життя.

Я вже писав, від цієї води пахне смертю. Але вибору в нас нема. Щоразу її стає більше. Може, це якийсь приплив? Сподіваюсь, ми не втонемо.

24 липня.

Прости, люба. Я давно перетворив мої листи до тебе в свій часопис. В мене мало надії. Ми знайшли місце, куди вода не дістане. І я чую голоси! Там, нагорі хтось є! МИ ВРЯТОВАНІ..»

Володар гарячково почав шукати останній аркуш, перебираючі нутрощі коробки. Ось він!

«Певне, це останній лист тобі. Стефаніє. Твоє ім’я гріє моє серце. Я вкладу його в старий щоденник румуна, вірніш його скелету, що лежить неподалік. Сподіваюсь, сюди хтось та дістанеться. Я Георг Францкевич, дуже прошу передати ці листи моїй дружині, Стефанії в Вільнюс, вулиця Скапа, дев’ять. Сподіваюсь, ти будеш там.

Отже, я знайшов щит Ахілла. І його тіло. Саме тіло! Вони можуть, певне, спиняти час, бо воно нетлінне! Присягаюсь, воно лежить на щиті наче секунду лиш назад його принесли з Трої. Тут, в печері, в ізоляції, я роблю висновок, поколіннями жили жерці храму. Печера просто велетенська, всі стіни її в червоточинах тунелів. По центру гробниця, вірніш, Ахілл лежить на своєму щиті, який, схоже, випромінює світло. Як вони це зробили? З прикрістю, мушу написати, що моїх товаришів більш немає. Осліплені присутністю людей вони рушили назустрі, на що жерці храму відповіли досить вороже. Вони їх вбили, старший дослідник Капель, наш грекознавець Малер, тоді поклали хлопців. Вони не люди! Я ж встиг сховатись у тіні, бо саме писав тобі листа. Ти мене врятувала, кохана.

Втім, їм зараз геть не до мене. Тут якесь дійство. Страта? Схоже, вони приносять Ахіллу в жертву свого провидця. Так, це точно оракул. Його легко розпізнати за одягом. Ще троє носять традиційні на час поховання Ахілла хітони жерців, двоє в обладунку воїнів…

О, Стефаніє, це було якесь варварство. Я навіть не міг писати, хоч був певний, що документуватиму всі події. Воїн, очевидно кат, чи що воно, вмикнув якусь електричну зброю. Чи то серп так сяяв в світлі щита? Він загнав її в жертву аж по ручку. Потім, вони поклали провидця прямо на тіло Ахілла в центр отого світлового стовпа, й з нього вирвалось щось сяюче, мов сонце. Душа? Мені страшно. Я наче в одній з тих книг Хагарда, які ти так полюбляєш читати..

24 липня.

Стефаніє! Я врятувався. Сиджу на острові, тремчу й нарешті пишу тобі справжнього листа. Ми побачимось, як же я сумую за тобою.

Ніхто, звісно, з керівництва мені не повірить. Але мені вдалось взяти з собою дещо. Що належить їм.

Ти не повіриш, те сонце — воно впало просто біля мене. Виявилось, це щось на зразок медальйону, чи монети. А ще, щоденник румунського моряка, що я прихопив з собою, тікаючи. Це єдині докази, які мені вдалось роздобути. Не знаю як, але цей медальйон вивів мене з лабіринту, куди б я не звертав, я йшов у правильному напрямку. Бо скоро знайшов вххід й зміг розібрати камені. І знову напишу, що не знаю, звідки я взяв сил на це все. Я бачу причину в тій воді, схоже , вона відкриває в людях їх таланти. Я зміг сам(!) дістатись берега…

Люба, дописую в поспіху тобі вже в поштовому відділенні. Передаю медальйон. Щоденник в готелі Норд, в нашому номері під підвіконням. Вони переслідують мене. Бережись, і повторюю, сховайтесь . Я вас знайду.

Вічно твій, Георг.»

Мозок Володаря вібрував від інформації. Ось вона, в його руках. Потрусив скринькою. Там, в прихованому відділенні, щось задеренчало. Медальйон! Тремтячими руками витяг, провів по блискучій поверхні пальцями. Метал відчув його доторк, став гарячим. Він міг присягнутись, на золотій поверхні став вигравіюваний саме його профіль, тоді як з потилиці виростав інший. Інший Володар.

Прозріння вдарило його, мов батогом. Він тут, в тілі Корнія, чоловіка, що врятував малого хлопчика, сина Францкевича, від себе самого. Він не може дати цьому чоловіку загинути тут, самотньо в лісі, не так. Хитаючись, піднявся. Стис в руці медальйон. Й відчув його. Власника щита Сатурна, так. Він шукав цей шматик металу й у серці його кипіла лють, і… горе.

Десь по дорозі впустив скриньку з документами. Нехай. Її знайдуть. Він же має віддати щит малому. Голова розколювалась, й чоловіку у мареннях здавалось, що він чує голос справжнього Корнія, він чув, що той прощає його. Прощає свого мучителя.Але від того легше не було. Гарячий кружок металу зробив своє діло , він вийшов до хутору. Хлопець саме щось робив на подвір’ї. Підняв свої очі, й кинувся назустріч. Тремтячою рукою втис йому медальйон в долоню.

— Це твоє, — радше прошепотів.

І відчув, як серце відпускає біль.

Тепер Володар знав правду.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Avee Delmonico
29.03.2022 21:39
До частини "Частина XIX. Корній"
Мені хочеться волати. У мене є тепер всі підстави ненавидіти книги, де сюжет ускладнений цими поворотами у часі. То Полковник хотів віддати медальйон Радешу? Так? Чи ні?.. Володар у тілі Корнія вбив себе ж у тілі вовка, знайшов скриньку ще до того, як спалив ті листи, так? То виходить, що медальйон, який зараз Володар у тілі Корнія віддає Радешу це той же медальйон, що сидить в ньому. Його ж Полковник назад вставив. О то небеса, я відчуваю себе дурною 😅
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Олі Гнатс
    29.03.2022 21:59
    До частини "Частина XIX. Корній"
    Ага, 80й рівень накрученості. Не ненавидь , є дійсно хороші книги з поворотами в часі. Знаєш, є таке слово, перемудрагелити. Оце про мене😅. Зате з сійого творіння вийде шикарний комікс. Якщо я домалюю його до своєї старості.
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Avee Delmonico
    29.03.2022 22:14
    Я знаю, просто я завжди плутаюсь у цих часах, аж злість бере. Про комікс щиро вірю. І книжка класна, якщо її буде читати людина, яка тупить менше, ніж я😂
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше