Частина XIII. Гірка правда

Ранок зустрів Острова по-зимовому холодними вулицями міста.. Весна, хоч і господарювала тут недовго, та, здається, сьогодні відступила, збираючись з силами в старих закапелках кварталів. Холод свіжого повітря проникав крізь тонку тканину пальто. Видихаючи пишні клубки пари у навколишній простір, він поспішав на роботу. Навколо метушились одинокі перехожі, також, певне, поспішаючи на свої тортури. Жахливо хотілось спати. Ніч напередодні видалась безсонною. Він кутався в ковдру і не міг зігрітись, відокремитись від думок, що ліпились в чорну масу в голові. І передчуття тріумфу, і передчуття чогось темного. Воно тримало адреналін в крові й не давало навіть помислити про відпочинок. Так, він зробить це сьогодні. В кишені гриміла вмістом металева скринька. Вона була майже порожньою. Володар лишив кілька фотографій, для достовірності. Чому він вирішив знищити листи? Мабуть, занадто великий був страх, що його випередять, що він піде легким шляхом. Але вони не повинні дізнатись, що він знайшов. І це був правильний вибір. Тепер лиш він знає шлях до скарбу Зміїного острова. Тепер немає дороги назад.

Перебіг на червоне невеличку вуличку, пройшовся повз, ще зачинені, але такі красиві крамнички провінційного містечка. Скоро його тут не буде. Не вистачає лиш однієї деталі. І він її знайде.

Нарешті невеличкий дворик, і непримітні двері офісу.

Зайшов і спершу вмикнув обігрівач, щоб хоч трішки зігрітись. Глянув на годинник -- шість годин до відкриття і п’ять до того, як хтось прийде. Це дає час на пошуки. Він міг заприсягнутись, що він десь тут. Почав із сейфу, потім шафи, що стояли вздовж стін. Чого там тільки не було, від зброї до рідкісниих платівок столітньої давності. Найдорожчі експонати Францкевич ніколи не виставляв в магазині, лишаючи їх для постійних клієнтів і власної естетичної насолоди у їхньому кабінеті. Сховав скриньку поки в своєму столі, що причаївся в куточку за стосиком стареньких книг. В минулому Волд, все-таки, таємно мріяв піти в аспірантуру, але то було, коли ще жевріла надія, що мама одужає. Байдуже скинув їх до невеличкого секретера. Через півтори години марних пошуків таки переконався, що його ніде немає. Де ж той медальйон? Він точно його бачив. І чомусь не покидала впевненість, що той Францкевич — археолог з старенького фото, що було з документами сторічної давності -- предок цього дідуганя, занадто подібності було між ними. Такі ж носи, овальні, витягнуті обличчя і майже ідентичні ледь кривуваті посмішки. І медальон, що той описував, було стійке враження, що він його вже бачив. Тут, в офісі. Але де? Ця думка не полишала його, не давала спокійно сидіти на місці. Закінчивши з офісом, взявся за магазин, але надії вже не було. Дідугань не став би продавати таку цінну річ, тим паче лишати на виду. Так і вийшло.

Двері дзенькнули і зайшла Катя, миленька продавчиня невідомого віку. Володар стримано привітався і вийшов з крамниці до кабінету. Не в його правилах було спілкуватись з нижчими кастами кар’єрного рейтингу. Йому і нічних рейдів вистачало з головою.

Що ж робити? Найняти когось з тих головорізів, щоб прочесати його хату? Без медальйону йому не зайти до гробниці.

Його роздуми перервав низенький чоловічок в окулярах, що,як завжди, вихором залетів до кабінету.

-- Йо, Гостряк, щось ти рано, втім, як завжди, сидиш за своєю макулатурою?

-- Привіт Германчик, -- стримано привітався.

-- Ох, та не будь ботаном, -- рухом розшторив запнуте жалюзі вікно, -- ти хоч колись можеш бути меншим занудою? Сидіти в темряві і штудіювати ці брошури твоє покликання? Було щось цікавеньке вчора?

-- Не особливо, все те, що й завжди.

Андрій нахилився до нього й, по-змовницьки, стишено спитав:

-- А від Лисого? Ми дещо очікуєм від нього. Вони розпочали розкопки в цікавому місці, скажем так.

-- Невже? -- Володар напружився.

-- Так, старий не хоче тобі казати, але там має бути щось реально цінне, всі вуха вже мені проторохтів тим. Не бійсь, ти мій дружбан, обіцяю, будеш в долі.

-- Дещо таки є.

Волд нервово посміхнувся. Отже, вони це шукали. І знали. От дурень. Але вертати вже нікуди. Він вб’є старого. І забере медальйон. І стане героєм. А героїв не карають за такі дрібниці. Ці варвари все одно все продадуть. Розріжуть на частинки і продадуть.

Нарешті прийшов Францкевич, щось собі мугикаючи під ніс, а з ним ще одна партія різного дріб’язку. Решту дня вони робили перепис-опис краму. Врешті, о шостій, не витримавши нудної роботи, Герман посунув додому. В кабінеті лишились тільки двоє. Володар дістав з бюро скриньку, а з нею і ніж. Він був готовий.

Дивак-батько Софії не був вже й таким старим, по правді. Проте, його сиве, майже білосніжне волосся видавало його вік. Ледь переступивши другу половину сьомого десятку свого життя, він зберіг усю свою харизму і жвавість, зробивши непогану кар’єру в підприємництві.

Лишивши все нудне йому, Волд з Германчиком займались найцікавішим — пошуком товару. І не завжди законно. Тобто, майже ніколи — законно. Благо, полковник класно прикривав цю схему. Цікаво, чи знає про це Ян Радиславович? Чи настільки наївний?

Той нахилився над аркушем паперу, щось виписуючи з товстенького альбому перед ним.

Щось зблиснуло на його шиї. Медальйон! ОСЬ ВІН. Ось де він його бачив. Серце раптом забилось потужними ударами, кидаючи кров до мозку. Міцніше стис холодну зброю в кишені.

-- А, Володар, збираєшся додому? Іди, я ще побуду трохи, -- не піднімаючи голови, сказав Францкевич.

Хлопець мовчки поставив перед ним скриньку. Все ж, той має право знати, за що вмирає.

Старий спершу не звернув на нього увагу, а потім, все ж помітивши, завмер, дивлячись на предмет у себе на столі. Його ручка зависла над папером, так і не зробивши відмітку.

-- Це те, що я думаю? -- тремтячим голосом.

Не менш тремтячими руками схопив її, оглядаючи з усіх сторін.

-- Така ж, як розповідав батько. Неймовірно. Всі завжди вважали його оповідки побрехеньками. Всі, крім мене. І це правда. Ми знайшли. Через тридцять років знайшли таки. Дякую, Володарю, дякую!

Волд не зрушив з місця. Він був готовий, як хижак, кинутись в будь яку мить. Його очі прикував кулон, що похитувався у того на шиї.

Не чекаючи відповіді, антиквар відкрив коробку. Його обличчя, спершу сповнене радості та надії, почало мінятись, витягуючись у маску розчарування. Дістав з дна темне, стареньке фото:

-- Не може бути. Тут мало бути ще щось, Володарю. Ти перевіряв? Листи. Тут мало бути багацько листів.

- Ні, їх тут не було, -- відповів механічно.

Вправним рухом Францкевич клацнув маленьку защіпку, що тримала фальш-дно. Звідти випало ще кілька знімків. Ані сліду від таких бажаних документів.

-- Хтось викрав їх. Хтось залишив собі, -- тепер його обличчя запалало гнівом.

-- Це той копач, хай йому трясця, я душу з нього витрясу! -- встав, згинаючи руки в кулаки.

Волд не очікував такої реакції. Час таки настав. Зараз або ніколи.

Швидко витягнув ніж перед собою.

-- Що, ще одна недолуга його “знахідка”? -- той у своєму жаданні помсти і не помічав загрози в обличчі свого секретаря.

-- Ні, -- просто відповів, -- мені потрібен ваш амулет.

-- Що? -- здається, не зрозумів його.

-- Медальйон, віддайте його мені, це я забрав листи.

-- Ах ти погань, -- різкі слова трохи отверезили, але відступати вже нікуди.

Одним стрибком Володар подолав метр відстані до діда й заніс руку для удару. Однак, він недооцінив чоловіка., який вчепився йому в зап’ястя. Знялася боротьба, Францкевич, явно сильніший, переможно прошипів:

-- Ти згниєш в тюрязі, зраднику, я подбаю, -- він відтіснив Волда до стіни. -- Але спершу ти скажеш мені, куди ти їх дів.

З надзусиллям Волд крутнувся, боляче вивертаючи собі руку. Зброя брязнула на підлогу. Кинувся до одної з шафок. Там, на полиці за склом, лежав кинджал.

-- А ну, стій, падлюко! -- старий кинувся йому навперейми.

Горе-вбивця повалився разом з ним на землю, і, борючись, вони покотились по підлозі. Францкевич, здається, збожеволів. З усіх сил, внук дослідника вчепився руками ворогу в горло. Задихаючись, не маючи опори, той вхопився за щось, що нависало прямо над ним і потягнув.

Щось трапилось.

Час сповільнився. Наче покадрово, хлопець побачив, як яскраве світло пломеніє з його руки, відкидаючи Францкевича за межі вогненного кола. Обличчя антиквара спотворила суміш болю та сум’яття.

Володареве власне тіло наче втратило себе, його розірвало, знищило, спалило палючим колом зсередини.

ЙОМУ ПОТРІБНО БУЛО ВИЙТИ, ВТЕКТИ, ХОЧ ТРОХИ ЗМЕНШИТИ МУКУ. І ВІН ПОБАЧИВ ЙОГО. ВИХІД.

Володар помер. І він знав це, як знають якісь прості істини. Проте, він все одно дихав, відчував, бачив. Спостерігав.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Avee Delmonico
27.03.2022 21:35
До частини "Частина XIII. Гірка правда"
Тепер співчувати Володареві якось не дуже хочеться 😅 І як Софія зреагувала б, якби знала, хто насправді винен у цій всій катастрофі. Хто напав на її батька. Я в шоці. Так. Медальйон батька Володаря і медальйон Францкевича це різні речі? Який жах, якщо я вже ставила це питання, пробачайте дурне дитя. Бо я можу плутатися і забувати 😁
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Олі Гнатс
    28.03.2022 18:43
    До частини "Частина XIII. Гірка правда"
    О, і я думаю. Не дуже позитивненько, певне. Кулони у видінні Володаря і в Францкевича - Це один і той же артефакт. Коли Волд вперше помер при "посвяті" у нього було видінння як "батько" дарує йому той щит і наказує берегти. То, звісно є був Янус.
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше