Частина V. Інший

Будинок Софії був поемою стилю, який Володар назвав би кітч***. Не в поганому сенсі слова. Ні. Але настільки різні характери їх мешканців міг втілити лише він. Абсолютні, довгі стрічки засклення прикрашали різні деталі минулих епох.

На одному з фасадів, наче приклеєний до чогось чужорідного, красувався античний балкончик. На іншому боці — сучасна тераса і обляпаний червоною фарбою класичний фонтан (чи ж не Марії Софіївни робота?).

Всередині — суцільна вакханалія дадаїзму**. Ну ви коли-небудь бачили світильник у формі стільця? А тут їх було аж чотири — вони гроном звисали з височенної стелі двосвітньої* вітальні. А картини? Барельєфи! Ода всім можливим предметам побуту. Фоторамки з вилок, в яких красувалась все та ж Марія Софіївна у різних бантиках і чепчиках, консервні банки, пляшки, та навіть книги замість ніжок меблів. Все це доповнювалось аскетичним, монохромним інтер’єром і вуаля, у будь якого відвідувача цього маєтку одразу падала щелепа. Аж на підлогу. Розбивалась вщент назавжди, перевертаючи уявлення про красу.

Так, Софія постаралась. Тут вчувалась її рука.

Сюди вони і приїхали, обминули невеличке озеро, і під’їхали до будинку по широкій алеї. Як дивна фортеця, він виглядав з-за високої, грубої стіни паркану.

Брама зачинилась, але Володар не відчув полегшення, груди здавлював дивний біль і повітря в авто не вистачало, щоб виштовхнути його геть з себе.

Зі слів Софії його, всього обвугленого, закіптюженого, виніс Алі. Та оглянувши, і не виявивши опіків, вирішили одразу їхати в маєток.

- Ти як, Володю, ти тримайся. Ми вже викликали нашого лікаря, він буде скоро, вже скоро, - все повторювала вона з переднього сидіння.

- Я в нормі, - Володар закашлявся.

- Що там відбулось? - Алі явно зацікавлено на нього поглядав.

- Пакунок на кухні вибухнув, я встиг вибігти, - на ходу змінюючи події, відповів Володар. В горлі ще першило. Але жити можна, так, він впорається.

- Гаразд, ви — в дім! А я в поліцію, декого там зустріну.

Софія вискочила з авто і протягнула руку Волду. Який, проте, не без здивування, зазначив, що цього разу йому значно легше і він може йти лиш з легкою підтримкою.

- Твоє волосся! - раптом ахнула Софія, - воно стало інше, зовсім обгоріло.

Володар торкнувся рукою голови — там було щось коротке і вовняне. Ну й нехай. Можливо, він тепер стане героєм для неї, і втрата волосся буде найменшим лихом. Більшість його одягу згоріла і розплавилась, зашкарузлою кіркою звисаючи з його рук та ніг. Все, чого хотілось — це відмити тіло і спати. Це була жахлива втома — вона сковувала його рухи і закривала очі. Чим швидше, хай цей день закінчиться.

Вони зайшли в височенний передпокій, і Володарю здалось, що він лишає чорні сліди на теплій бетонній долівці.

- Я відведу тебе до ванної, - тихо промовила Софія, здається, вона помітила зміну в ньому — випалену без вороття.

Відчувши це, він різко смикув руку, ну — наскільки зміг різко:

- Не треба, я сам.

- Мені жаль, - ще тихіше прошелестіла вона.

Ігноруючи останню фразу він попрямував прямісінько до гостьової ванни. Величезна, з дзеркальними панелями на всю її гігантську висоту, вона , здається не хотіла його впускати.

З неабиякою жорсткістю він намагався змити вугілля полум’я з себе. Виливав з тонну води з усім, що трапилось під руку, але здавалось, його нова (!) шкіра всотала в себе цей колір і ставала чимраз темнішою. Не може бути! У відчаї, він вийшов з душової кабіни і поглянув на себе в дзеркало. Вперше. З відображення в стіні на нього дивився ворон.

Володар закричав! І впав на підлогу, не вірячи своїм очам. Хто він? Вовк, ворон, людина?

На грудях, трохи нижче ключиць, чорнів круг.

“Це слід, слід від медальйона”, - подумав Володар. Він помирав уже двічі, і двічі медальйон його рятував. Тільки, де ж він сам? Не міг же він стати частиною його тіла. Ще раз глянув на свої темні руки. Так, це його шкіра, вона змінила свій колір, міняючи його зовнішність до невпізнання. Коротке, вовняне волосся. Лиш очі, колючі сині батькові очі дивились на нього з дзеркала. Що відбувається? В кімнату ввірвалась Софія і застигла, побачивши на підлозі його тіло.

- В-володя?

- Ти... ти не впізнаєш мене? - в очах стояли сльози.

- Так, це ти! Але твоя шкіра, волосся! - вона все ще стояла і дивилась на нього, з невірою і безмежним шоком.

Раптом зірвалась і кинула йому рушник.

- Не плач, ми — ми щось придумаєм.

Володар відчув солоні доріжки на щоках. Та що ж таке!

Загорнувшись в теплий халат, що тепер так сильно контрастував з його шкірою, він сидів на кухні і тремтячими руками тримав чашку з кавою. Все навколо мерехтіло і пливло. Софія м’яко сіла навпроти, в її розширених зіницях він побачив страх, чи просто дивування? Може, вона тепер відчувала відразу до нього?

Почала тихо:

- Ти змінився ще в лікарні, я помітила — так — твоє волосся змінило колір, і, наче, - вона сковтнула, - ну, в тебе були веснянки. Дивно.

- Веснянки? - хмикнув він. Приємно, вона підмітила собі деталі..ааа, годі! В своєму трансі з саможалю він не звертав уваги на такі дрібниці, як зовнішність. - А, а тепер?

І не витримавши паузи, впустив голову на стіл, заридавши, як малий пацан.

- Та ж, нічого, може, це не назавжди, е-е-е, реакція організму на стрес?

Володар тільки заридав дужче.

- Та годі тобі, ти ж чоловік! Подумаєш, колір шкіри. Хочеш знати, з тебе навіть дуже чарівний мулат! І очі в тебе ті ж, і риси обличчя, і.. - про тіло вона промовчала, - та й, взагалі, не зійшовся світ на зовнішності!

Вона трохи ніяково поплескала його по плечу. Волд сьорбнув носом і втер щоки руками.

- Скажи, ти віриш у магію, Софіє?

Жінка знову присіла за стіл.

- Після сьогодні, я думаю, що вірю.

Після всього, що сталось, Володарю хотілось з кимось поділитись, розповісти хоч комусь, хоч дещицю того, що знав. І якщо поруч була вона, жінка, яку він полюбив, хоч так він розділить з нею свої думки і переживання. Що ж, він почне з головного:

- Не довіряй Алі, я впізнав його, він хотів мене вбити в лікарні кілька днів тому.

- Щооо? У Софії очі округлились. - Ти певний?

Володар помовчав. А тоді ствердно кивнув. Очі ще трохи щипало від жалості до себе.

- Дивно, навіщо це йому? Він хороший знайомий полковника, а той, кращий друг батька. Він кинув всі справи, лиш щоб допомогти нам. Ти певний? - і додала, - Володарю?

Тепер він знав, чому вона так його ніколи не називала, все навколо наче розплавилось від чуттєвості звуку його імені. І, намагаючись закритись від образів, що виникали в його голові, він струснув кучерявою головою.

Софія розсміялась:

- Я так і знала, що це не так. Ти мене добряче налякав!

- Що? Отже, те, що я все ще живий і, по крайній мірі, тепер іншої раси, тебе не лякає? Софіє. Я горів. Я не встиг. Я помер.

- Щ-що ж тебе повернуло? - її очі виблискували в світлі лампи зеленими опалами.

- Я не знаю, - це не вперше.

Він виразно поглянув на неї, і по її обличчю зрозумів, вона здогадалась. Не чекаючи відповіді продовжив:

- Перед тим, як я ... вибухнув - о так, це я тримав скриньку з вибухівкою в руках — я дещо прочитав.

- Що Володю? Вона більше не наважувалась називати його по імені.

- Я, можна просто Волд? - він сам здивувався своїй сміливості.

Вона вдруге нервово розсміялась.

- Що смішного?

- Смішне ім’я, але тобі пасує. Що ж ти прочитав? Якісь магічні руни? Заклинання, знайдене серед антикваріату?

- Ні, ні. То був звичайний лист.

- Просто лист? Від кого?

- Так, - я не пам’ятаю, - це була напівправда, - коли я помер, то наче перейшов...- замовк, думаючи про ті сни, - мені снились події, яких я не бачив ніколи, але там завжди був лист. Той лист.

- Думаєш, він все ще в офісі?

- Можливо.

- Володарю, - м’яко, - скажи мені правду, - ви зв’язались з криміналом? Думаєш, через той лист тебе так хочуть вбити?

- Ні, ні. Ми звичайні продавці антикваріату, ти ж знаєш. Нічого такого не було.

- Але це означає, що це тебе хочуть вбити! У тебе є вороги?

Він замислився. Звісно, вони патронували деяким “розкопкам” чорних археологів і просто шукачів наживи, але — нічого серйозного. Навряд чи старий добряк Францкевич став би зв’язуватись з місцевими “мафіозі”. Для чого?

- Волд?

Він отямився від роздумів.

- Що? Ні, немає. У мене немає нікого такого. Ну, можливо, кілька колишніх однокласників, що мучили мене насмішками, - криво посміхнувся. Дожився, ні ворогів, ні друзів. Але ж ні, все змінилось. Радикально.

Пролунав дзвінок, Софія схопилась:

- Лєбедєв! Ой, я зовсім забула про нього! Сиди тут. Прийду швидко.

Вона зірвалась і вибігла. Гримнули вхідні двері. За секунду, до кухні зайшов старенький сімейний лікар Францкевичів. Він зупинився, дивлячись на босоногого мулата в банному халаті посеред Софіїної кухні:

- Еее, Софійко, так, що ви хотіли? Може, здати аналізи? Я взяв необхідне, можу віддати в лабораторію, еммм, анонімно.

- О ні, ха-ха, ні! - вона запалала, - він потрапив в пожежу, це не, це друг сім’ї. Ми хотіли б, щоб ви перевірили його стан.

- І все? - лікар скрушно похитав головою, наче це була недостатньо поважна причина, щоб його викликати.

Він, не церемонячись, оглянув Волда, прослухав стетоскопом, перевірив рефлекси, тиск, в напруженій тишині йому здавалось, він чує власне серцебиття.

- Давайте я ще візьму кров. Віднесу на загальний аналіз. Можу сказати, ви абсолютно здорові.

Він дістав зі своєї сумки невеличкий кейс. Всередині були рукавички з пробірками.

Володар втомлено протягнув руку. Мить і все. Щастя, що хоч кров його була того ж кольору, що і у всіх інших людей.

Задумливо подивився на чевону краплю на кінчику пальця. Отже, він не невразливий, звичайна людина. Старенький стурбовано поглянув на нього:

- Я би все-таки порекомендував повне обстеження у хорошій клініці, - зібрав свою сумку, і, вже звертаючись до Софії, попрямував до виходу, - так як там справи у вашого батька? Я був дещо ображений, коли він обрав собі іншого лікуючого спеціаліста, я розумію його вибір, Київ — інший рівень, але...

Його голос потроху затихав, віддаляючись.

Хлопець все ще дивився на свою руку, коли Софія повернулась до будинку. Вона зупинилась біля входу на кухню, оглядаючи його з відстані.

- Неймовірно, - тільки й мовила.

- Що неймовірно?

- Твоя шкіра. Вона стала ще темнішою. Або ж це лиш моя уява. Може, освітлення?

Він не знав, що відповісти, але одна лиш думка тримала тепер його притомним:

- Мені потрібно з’їздити на офіс.

Софія хотіла було протестувати, але, врешті, ситуація змінилась. В цьому був хоч якийсь сенс.

- Гаразд, але завтра. Зараз вже за першу ночі. Крім того, я б хотіла дочекатись Алі. І я їду з тобою. Це не обговорюється. А тепер, спати!

Володар хотів було сказати щось типу, так ма-а-ам, як часом це робила Машка, але сил не вистачало ні на що.

Легко кивнувши один одному вони розійшлись.

В своїй аскетичній спальні Волд знову поринув у свої думки. Йому хотілось знайти батьків медальйон. У нього починало битись серце сильніш лиш від самої думки, що його могли забрати в лікарні чи ще в офісі невеличкого магазинчика на Соборній, і який тепер стояв порожній, почорнілий , майже нічим не нагадуючи свою попередню версію.

*** Кітч, кіч (нім. Kitsch - халтура, несмак, «дешовка») - одне з явищ масової культури, синонім псевдомистецтва, в якому основна увага приділяється екстравагантності зовнішнього вигляду, крикливості його елементів. 

**Дадаїзм - (фр. dadaïsme — від dada — дитячий дерев'яний коник; перен.: незв'язний дитячий лепет) — авангардистська мистецька течія.  Для дадаїзму характерні заперечення верховенства розуму, логіки, та відмова від слідування усталеним естетичним нормам, використання колажу, готових предметів як основи для творів.

*Двосвітня вітальня -  чи будь яка кімната, яка має висоту двох поверхів, зазвичай об'єднана з другим поверхом відкритими сходами або ж має галерею з входами до кімнат другого поверху.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Олі Гнатс
29.12.2021 12:57
Дякую, всі частини ще редагуватимуться. Адже пишу і викладаю одразу з блокнотика(><).
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше