Частина ХХIV. Ілан-Ада

Машка упала їм прямо на голови, розірвавши болючий зв’язок з Полковником.

Володар ще кілька секунд лежав на підлозі, вірніш, кам’яній долівці, а тоді відкрив очі.

— Дурна дитино! Навіщо ти пішла за нами! – Полковник став посеред підземної зали, тримаючи Машку за каптур, як нашкодивше кошеня.

— Не смійте його чіпати! – вона брикалась, намагаючись вирватись.

Волд зірвався на ноги.

— Відпусти її!

— Що це? Любов? – наче виплюнув останнє слово Полковник.

— Вона лиш дитя, — вже спокійніше додав Володар.

Лук’янов хмикнув.

— Байдуже. Занадто пізно. Вони вже знають, що ми тут.

Він відпустив малу, що змією звивалась в його руках. В ту ж мить, як маленька фурія, вона накинулась з кулаками на Володаря.

— Ти, — кричала вона, — я тебе чекала, ти мав прийти за мною!

— Ми… тебе ж… врятували! Та годі, припини вже!

— Схоже, рятівнику самому потрібен рятівник, — Лук’янова бавила ця ситуація.

Володар схопив її за руки й скрутив їх дівчині за спиною.

— Я проміняв себе на тебе! Тобі мало, ні? Треба було втекти й стрибнути в саме пекло!

— Я тебе не впізнала! Ти й голови не повернув, падлюка!

— О, ти не перша, хто так мене називає. А тепер замовкни, бо я маю вирішити як тебе спровадити до матері!

— Ти! Ти… ай, пусти! — вона раптом поникла й голосно заревла.

Володар знову став почуватись дурнем. Що він зробив? Чого, а сліз він не очікував.

— Жінки, — пхикнув Полковник.

— Заспокойся, ну будь ласка, — він обережно відпустив її й обійняв за плечі. Машка одразу вчепилась в його худі як кліщ.

— Я не знаю, що ти придумала собі, але тобі потрібно повертатись до батьків. Тут небезпечно.

— Я ж казав, пізно, — Полковник підійшов ближче, — святилище не відпустить нікого. Все, що її тут чекає, це смерть.

Маша злякано притислась до Володаря.

— Де це ми? — наче лиш тепер помітила незвичне місце навколо.

Волд й собі роззирнувся. Вони стояли серед купи каміння, а навколо темніли доричні колони, капітелі яких губились в темряві високої стелі. Вони опинились в величному підземному храмі.

— Це лиш Верхня Зала Святилища. Колись тут відбувались основні служіння, — поважно відповів Полковник.

— Скільки ж їх є? — майже пошепки запитав Володар. Це місце аж ніяк не було схоже на те, що описував в своїх листах Францкевич.

— Печер стільки, скільки зірок на небі. Ми з служителями не обійшли й половини їх. Спробуєте втекти й вічно блукатимете лабіринтами в пітьмі. Доки не загинете.

Володар поглянув на Полковника.

— Дівчинка повинна померти, — льодовим голосом повідомив він. — А тоді ми повернемось до ритуалу, — в його руці знову заіскрилась зброя.

— Плани змінились, — серце билось голосно в грудях, заглушаючи страх. Волд міцно схопив Машу за руку, — на рахунок три. Раз, два…Тікаймо!

Вони розвернулись й помчали повз колони, які виблискували золотом у світлі серпа. Полковник заревів й кинувся слідом:

— Остров, я думав, ми порозумілись! Я дав тобі шанс вижити!

Машка підсковзнулась на чомусь металевому, але роздивлятись що то, не було часу. Волд просто підхопив її на руки й помчав з усіх сил вперед, до стіни. Розлючений Лук’янов шпульнув в нього іскрами, як батогом. В одну мить він відчув, як його спалюють живцем. Хлопець вигнувся дугою й впав прямо на Машку.

— Вставай! Волде, вставай! — перелякано заверещала вона.

До стіни лишалось яких метра два. То була секунда, але Волд запам’ятав ту фреску: Ахілл, що веде колісницю на чолі золотого війська, за ним пінилось Чорне море. Він простяг руку і прекрасна робота невідомих майстрів почала тріскати й наче стікати кров’ю в агонії своєї руйнації.

З останніх сил Волд піднявся й потягнув за круглу ручку. Вони застрибнули всередину й з силою зачинили їх прямо перед носом у Полковника.

Волд обережно опустився на долівку. Спина пекла неймовірно. Стягнув з себе залишки того, що булоМашиним худі.

— Вічно ти влазиш не в своє діло, Маріє Софіївно, — нарікнув, — глянь но, що там у мене зі спиною, болить дуже.

Машка зіщулилась.

— Я… я не знаю, Волде. Тут дуже темно. Я, я взагалі нічого не бачу. Певне, я осліпла.

— Та ні, — Волд крізь біль нарешті оглянувся довкола, — ми все ще у печерах. Можливо, під островом, чи вже під Чорним Морем.

— Полковник був правий? Нам звідси не вийти?

— Авжеж вийдем. Я можу відчинити двері у любу точку світу. Не віриш?

— Я вірю, — тихо відповіла.

Вона намацала його руку й спробувала обійняти, але Волд відчув такий біль, наче його шмагали цілий день. В голові запаморочилось. Він відсторонився й побачив свою кров на її обличчі й руках. Кепські справи.

— Нам треба вибратись звідси. Дай руку, я проведу тебе.

Ковзаючись по вологій долівці, пішли навмання вздовж бугристої печерної стіни.

— Він говорив мені жахливі речі, — раптом тишу порушила Маша, — казав, ти.. ти убив його найріднішу людину.

— Не варто вірити йому, то ще той брехун. Чому ти пішла за мною, Маріє?

Машка стисла його руку:

— Бо… ми так не домовлялись.

— Що? — не зрозумів Волд.

— Хто це тобі сказав, що отак можеш загинути? Я не давала згоди бути приманкою.

Володар засміявся. От безстрашна дитина.

— Що тут смішного? Я рятувала тебе! — Обурено відповіла дівчинка.

— Як ти від батьків утекла?

— Коли мама сказала, що ти пішов за тим гадом, я просто перестрибнула через борт. Корабель вже відходив від причалу, тож я ледь в’язи собі не скрутила. Зате вони не змогли мене дістати.

— От лихо мале, — Волд скрушно похитав головою. — Ця погань Лук’янов тебе не чіпав?

— Ні, — Машка зробила паузу, — він відвіз мене на острів й тут покинув під наглядом якогось свого знайомого. Цей дід за мною й не слідкував насправді. — Додала в кінці.

— То ж більшість часу я тинялась без діла. Тільки от хотіла скупатись, а мені не дозволили. Ще й замкнули на день. Свинство. А я знала, що ти не загинув. Знала. І чекала.

Вони йшли тепер по вузькому тунелю, по стінах якого безперервно сочилась вода. Тишу підземелля порушував лиш стукіт крапель води й шум їхніх кроків. Волд спробував на смак одну з крапель. Солона. Отже, вони вже далеко від острова.

— Чому ми зупинились?

— Треба спробувати відчинити двері. Тут стіна печери досить прямовисна.

— Волде, тільки не лишай мене саму.

— Ні, звичайно. Постій тут, я бачу тебе, не хвилюйся.

Волд поклав руку на шершаву стіну й став думати про місце, куди б йому хотілося. Дім Францкевичів. Машина кімната. Дуже повільно, осипаючи камінці, з’явились багряні двері. Коло на грудях запалало, осяваючи все навколо золотим світлом.

Володар взявся за ручку. Тільки тепер зрозумів, щось не так. На ній з’явились викарбувані змії. Повільно відчинив. Серце закалатало. На тому боці була така ж печера. Тільки вона була заповнена водою. Вона ринула на них, збиваючи з ніг. Машу віднесло в якийсь з бічних тунелів і Володар ринувся за нею. Вхопив за комір і потяг подалі від потоку солоної води.

— Треба повернутись назад! — засапано вимовив, спльовуючи воду. Але в поспіху вони вже минули кілька розгалужень і Волд зрозумів, що тепер вони загубились, згубились в цьому лабіринті. Вони йшли і йшли довгими тунелями, велетенськими печерами, зі стелі яких крапотіла вода. Однак, то були лиш гроти, без жодних ознак присутності людей. В одній з них по центру було навіть маленьке колихливе море.

— Фу-у-у, — скривилась Машка, — тут щось тхне протухлими яйцями.

— Це вода, — пояснив Волд, — певне, ми дійшли найглибшої точки печерної системи. Насправді вона так пахне, бо насичена сірководнем. Древня вода. На великих глибинах вода в Чорному морі майже не рухається. Тисячоліттями на дно моря падали решки тих, хто жив в ньому. І загинув, насичуючи воду газом. Чорне море варто було б назвати морем Мертвих.

— Нне лякай мене, й так страшно, — виснула Машка.

— Так, а наплювати на всі зусилля, яких доклали твої батьки, щоб звільнити тебе? Не страшно було?

— Це, це зовсім інше! — спробувала захиститись дівчинка, а тоді ледь не перечепилась через велетенський валун, що був прямісінько на її шляху.

— Обережно! — Волд підхопив її, однак відчув слабкість та гарячку, що вже почала трусити його тілом. Якщо він не наважиться відчинити двері ще раз, навряд чи вони вийдуть звідси живими. Волда лякало це місце, в якому вони навмання шукали дороги та ще більше те, що йому доведеться покинути Машку саму ще раз.

— Волде, зупинись! — кахикаючи мовила Маша, — я вже стомилась, ти мені руку зараз вирвеш!

Він стишив ходу, помітивши що дійсно майже біжить тунелем в невідомому напрямку.

— Я не можу, не можу. Печери не відпускають, — він присів й вхопився за голову в беззвучній істериці.

Машка присіла поруч.

— Волде?

— Я тут, — він вхопився за її плече й притиснув до себе. От мале нещастя, воно мокре як хлющ. Так і застудитись можна. Полковник був правий, якщо їм не знайти вихід, довго вони не протягнуть.

— Я хочу сказати, — Машка на мить замовкла, — я пішла за тобою, бо люблю тебе. Стривай, не говори нічого. Я знаю, що ти відповісиш мені. Тут, в темряві мені набагато легше сказати тобі. Я зовсім не доросла. Але я виросту. І я…

— Але чому? — Волд не міг цього зрозуміти, — чому ти так певна? Навіщо ризикувати життям, хоч це й явна дурість?

— Ти тільки що мене дурепою назвав?

— Ти не відповіла на питання.

— А тобі причина треба?

— Так. Дуже.

— Ну, з тобою я завжди почуваюсь собою справжньою, з тобою весело, і ти не мавпа..

— Не що?

— Гаразд. Ти особливий, для мене. І пояснити це відчуття я не можу…

— Добре, — Волд всміхнувся, — я почекаю, доки ти підростеш. У травні гарно в Парку Шевченка. Як щодо побачення, років так за шість?

— За три, — Машка завмерла в обіймах, закривши обличчя волоссям.

Волд не зміг стримати реготу.

— П’ять мінімум.

— Я посивію до того часу, чотири і навіть не намагайся з кимось зустрічатись.

— Хто б схотів бачитись зі старим дідом, — пробурмотів Волд, — домовились.

Він був вдячний цій маленькій дівчинці, так, і відчував саме вдячність за це щире підліткове захоплення, яке, звісно, зникне, щойно світло торкнеться його обличчя. Проте, це було найзворушливіше почуття в його душі. Він сам не помітив, як обличчям потекли сльози.

— Малявка, ти мій кращий друг. Я казав?

— Ні, але годі називати мене малявкою. Мені майже п’ятнадцять.

— Так-так, велика стара малявка.

— Ей!

— Допоможи підвестись, сонце, — у Машки обличчя з щасливого враз стало стурбованим. — Полковник таки добряче мене шмагонув.

Спираючись на Машку, Волд зміг піднятись. Вперся рукою в шершаву стіну печери.

— Треба повернутись в залу, — зі стіни посипались дрібні камінці. — Певне, ризикну зробити перехід.

Машка зойкнула.

— Твоя спина, Волде!

— Краще не кажи мені нічого. Вже не хочу знати.

На дверній ручці знову викарбувались змії. Це знак, що вони зачинені тут?

— Краще відійди трохи, — на всяк попередив Волд.

Волд сіпнув за ручку й прочинив двері. Різкі вигуки заглушили його. Залу освітлювали спалахи бою. Нажаханий Волд миттю зачинив двері.

— Що це було? — тільки й встигла запитати Машка.

Та наступної миті сталось дещо жахливіше. Його двері знову прочинились, і на порозі з’явилась жінка з довжелезним списом. Її обладунки сяяли дивним блакитним світлом. Вона зміряла Волда важким поглядом й переможно закричала. Волд лиш встиг схопити Машку за рукав, як жінка з неймовірною силою схопила його за горло й затягла до зали крізь багряний портал до іншого світу.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.