Частина II. Крізь тьмяне скло

Тоді була весна.

Світло змінно хмарного дня пробивалось крізь віття лісу і кидало непостійні, миготливі тіні на зелену траву.

Володар прокинувся. Ще секунду срібні тіні мерехтіли перед його очима, а потім повільно перетворились в смутні обриси кімнати. Спробував ворухнути рукою, і відчув важкий біль у грудях.

Де він? Повільно оглянув кімнату. Стіни з брудно-коричневими шпалерами… здається той чоловік убив його, почув його кроки за собою, вистріливши в груди майже впритул… потріскана стеля… але ж він дихає, відчуває, отже, все ж, живий… щось невидиме тиснуло йому на груди, придавлювало до землі… землі? Володар потрусив головою і це негайно дало про себе знати – біль у грудях наче проштрикнув його розпеченими ножами. Ні, він без сумніву лежав на ліжку – він відчував під головою м’яку подушку, а тіло зігрівала ковдра.

Дивне видиво ще не покидало його – хлопчик, що тримався за обличчя – його заливала кров і страшний кошлатий чоловік – його палаючі очі наче пронизували його з напівтемряви лісу. Володар знову замотав головою – він тут, він прийде зараз, побачить, що той ще живий і покінчить з ним. Але нікого не було. Володар чекав. Та ніхто не приходив. Наважившись, він, все ж, поглянув перед собою. Потріскана стеля. Він ішов, ішов за ними всю ніч, та вони все ж викрили його, побачили, він був надто необережний, допустив помилку… лишилось одне – напасти, але не допустити…

Кошлатий чоловік, його палаючі очі…

Це останнє, що він побачив, останнє… Нарешті Володар почав отямлюватися. Що сталось? Але в пам’яті ще лишалась пустка. Він помер? Очевидно, що ні. Глянув наліво і побачив високі крапельниці, поруч пульсував якийсь апарат, рівно відбиваючи удари серця. Вуха ніби заклало ватою. Десь з кутку почувся, як йому здалося, чийсь шепіт. Чи, скоріше, стогін? Ледь піднявши голову, побачив, що він тут не один. Біля нього в ряд стояли ще зо два ліжка. Чоловік, що лежав поруч з перебинтованою головою, був нерухомий, і, здається, спав, а ось з дальнього кутка, біля самого вікна, долинали тихі, ледь чутні стогони. Роздивитись, хто там був, Волду так і не вдалось, оскільки того оточував цілий ліс крапельниць і підставок з різноманітним добром – там були вази з квітами, кошики з фруктами і навіть маленький плюшевий ведмедик. Покинувши спроби роздивитись незнайомця, він знову накинувся поглядом на кімнату. Праворуч, недалеко від нього, виднілись білі пластикові двері з подертою, засмальцьованою ручкою; в кутку навпроти – стара дерев’яна шафа, а повітря пропахло якоюсь дивною сумішшю: в ній вчувався запах цитрусу і водночас сморід хлору та ліків. Він був в лікарні, знав це напевно, спостерігаючи, як повільно крапає в крапельницю розчин з підвішеної пляшки. На мить йому навіть здалося, що це той священник його поранив, вистрілив прямо в груди, але він якимось чином зміг від нього врятуватись. Але ж, це не могло бути правдою. Очевидно, це було якесь марення, чи сон, що вийшов з-під контролю свідомості.

В коридорі почулись кроки. За мить ручка дверей смикнулась і відчинила двері.

Це він – прийшов за ним – німий крик застиг в його горлі. Але натомість до палати зайшла всміхнена жіночка в білому халаті, побачивши його перелякане обличчя, вона всміхнулась ще ширше і щось залопотіла:

- Доброго дня, ну нарешті ви отямились, зараз покличу лікаря, знаєте, ви наше диво! Всі тільки про вас і говорять!

Нічого не зрозумівши, він тільки і зміг витиснути з себе сиплим голосом:

- Де я?

Пухкенька жіночка, очевидно медсестра, награно захихотіла:

- То ви, пане, не знаєте? Ви в лікарні, - все це супроводжувалось яскравими жестами, наче він був малою дитиною, і нічого не міг зрозуміти.

«Краще б вона вже пішла», подумалось Волду, «а не то, так розмахуючи руками, ще приб’є когось».

І, дійсно, коли вона підступилась ще трохи ближче, найближча крапельниця теж цього не витримала і небезпечно захилиталась прямо у нього над носом.

Кидаючи голосні перепрошення, вона оголосила, що негайно піде за «лікарем» і з гучним шумом покинула палату. До Володаря, ще й досі ошелешеного цим ураганом ще кілька хвилин доходили до свідомості сказані нею слова.

«В лікарні все ж таки».

В ліжку навпроти застогнав чоловік з перебинтованою головою і почав бурмотіти щось собі під ніс.

Все ще в напівсні Володар почув кроки в кімнаті, хтось підійшов до його ліжка. Він відкрив повіки – над ним стояв невідомий чоловік, він дістав з кишені чорної куртки металевий шприц.

Раптом двері палати з гуркотом відчинились, пропускаючи дебелого лікаря – підозрілий тип зупинився і миттю сховав голку.

Лікар відразу заявив:

- Що ви тут робите? Стороннім сюди не можна! Де бахіли, халат?

- Вибачте, я…до друга…, - щось пробурмотів чорнявий чоловік і прожогом вискочив з палати.

- Так-то краще! – вдоволено і трохи сердито відповів лікар, - ходять тут всякі. А потім, ніби нічого й не бувало, звернувся до Володаря – як почуваєтеся, що болить?

Мозок Володаря напружено працював: це приходили за ним, вбити (?) – такого друга у нього точно не було, потрібно було щось робити, тікати, ховатись, щось. Може, сказати лікарю? Але, що він може? Трохи хриплим від мовчання голосом відповів на поставлені запитання. Ні, йому нічого не болить, так, йому вже краще, так, він вже цікавиться, коли його випишуть.

Лікар переглянув папери:

- Ну, що ж, судячи з усього, ще не скоро. Але настрій у вас, я бачу, пречудовий, то ж все можливо. Неймовірно, я вперше стикаюсь з подібним, шановний, на вас ні подряпинки, судячи з того, що розповідали лікарі швидкої, там після вибуху нічого цілого не лишилось.

- Як.. як мій бос, - щось смутно заворушилося в мозку, намагаючись згадати минулу подію, яка точно мала б його вбити. - Я пам’ятаю страшний гуркіт, все в офісі розлетілось в різні боки. І все.

Лікар скромно помовчав, перш ніж дав зважену відповідь (непокоїться про його психіку, з гіркотою подумалось Волду).

- Його життю нічого не загрожує. Впевнений, ви скоро побачитесь.

Так і не наважившись щось сказати лікарю, Волд просто стримано кивнув в знак згоди з ним і дозволив себе оглянути. Дуже дивно, на ньому дійсно не було ні подряпинки, ні синця бодай. Проте хлопцю було неймовірно кепсько, кілька разів він намагався піднятись і всі спроби закінчувались жахливим болем в грудях, а палата кружляла в танку, потьмарюючи свідомість. Що ж в біса сталось? Лікар вже журкотів над наступним пацієнтом, наганяючи нестримне почуття важкості і втоми.

Володар знову поринув в країну Морфея.

У його снах ліс химерно переплівся зі стінами робочого кабінету, і паперові літачки, зі списаних ним же рукописів, химерно літали між віття велетенських ялин. А старий Францкевич же, себто бос , кричав йому з-під гілок: ”Володя, тут Змії, змії! Чому ти не піднімешся вище?..”

Медальйон – де він.

Володар різко підняв вільну руку і намацав груди – його не було, в пошуках сліпо покрутив головою – може він десь поблизу – ні, немає. Це ж був останній батьків подарунок.

Поступово впадаючи в паніку він гарячково натиснув кнопку виклику медсестри.

Пацієнт в кутку знову застогнав.

Хвилина, дві.. нарешті двері прочинились і до кімнати заглянуло те ж кругле обличчя:

- Так любий, що сталось? - схоже, вона щось смакувала в сестринській, бо палата враз наповнилась ароматами печива й .. інших страв, в роті відчулась слинка. А в нього й води нема. Ех.

- Я перепрошую, мій медальйон, ви не могли б його знайти, він має бути тут, точно. Такий, круглий, з каменем на одному боці...

- Зараз все знайдем, не переживай так, може - лікаря, щось ти побілів... - Вона почала копошитись біля його маленької приліжкової тумби. Але дарма, речей там все одно кіт наплакав. В грудях запала порожнеча.

- Пробач, друже, - тут його нема, - може його твої близькі забрали, скоро час відвідин, думаю, принесуть..

- Так, принесуть, - Володар відвернувся спиною від неї, лише б не бачити виразу її обличчя, він то точно знав — як і медсестра, - ніхто не прийде. В нього нікого нема. Хоча...

- Що за друг до мене приходив? Прямо перед візитом лікаря?

Відповідь лиш підтвердила, здається, вже параноїдальні підозри Володаря.

- Я нікого не бачила, в ці години відвідувачів не пускають до палат, може, тобі приснилось?

Його точно хочуть убити.

***

Все почалось з того листа. Листа, що його Волд прочитав. Він якось нарочито натрапив йому на очі. Дивне співпадіння, той хлопець в його сні, теж читав листа, може це якесь підсвідоме нагадування?

Але що більше він намагався згадати його зміст, лежачи в ліжку, чи то просто тиняючись коридорами міської лікарні – то більше він прослизав крізь його мізки, наче вода, не лишаючи нічого, крім смутних передчуттів. Біль поступово минав і думки про найманого вбивцю майже полишили чудом врятованого хлопця. Так його охрестили в травматологічному, хах(!). Але порожнеча в грудях лишалась, наче хтось вирвав звідти шмат плоті, не здогоравшись покласти туди щось за заміну.

В палату до Боса все ще не пускали, медсестри подейкували - скоро його мають перевезти до Києва. Дні тягнулись довго і нудно, лиш в обідню пору радуючи чаєм в сестринській і свіжими плітками.

Зрештою, він кинув спроби згадати той клаптик паперу, чи , вірніш, слова, що ховалися в ньому. І взявся розплутувати ті події, що передували цьому, як йому здавалось, трагічному випадку, через який він опинився в лікарні, сам-один.

Потрібно сказати, робота секретаря Володаря ніколи не приваблювала – його взагалі не можна було б задовольнити маленькою офісною роботою, якби не певні обставини життя.

Про що думала його мама, обираючи сину ім’я, ніхто не знав напевне, але що вийшло, те вийшло - на відсутність амбіцій Володар Всеволодович Остров* явно не страждав. В його душі п’янкою квіткою цвіла й жила ідея, що він народжений для чогось особливого, чогось більшого ніж просто життя, робота й сім’я. Можливо, видатні звершення, чи відкриття чогось нового, можливо, він міг би бути видатним політиком чи навіть військовим. Але розгадка чомусь крилась в минулому, вірніш — в археології. Він не знав напевне, що так на нього вплинуло, чи то пригодницькі фільми, підглянуті ввечері, чи похід в музей, але Володар затямив собі раз і назавжди. Його покликання - шукати історію , зберігати маленькі докази того, що, зрештою, хтось, колись, жив тут, на цій землі.

Ілюзія, так-так, ілюзія чогось важливого протрималась недовго, як і все в цьому приземленому світі - все минає і розвіюється прахом під небесами, і лиш вони здаються вічними.

Для життя недостатньо ідеї, мало віри, мало амбіцій. Зрештою, є хвороба мами, пошуки роботи, низька заробітня плата, реальність.

Працював, де доведеться; і прибиральником в місцевій редакції газети, і офіціантом в ресторані і різноробочим, але все йшло не в лад, робота не клеїлась, а враховуючи його схильність помріяти – то, на жаль, на жодній роботі йому так і не довелось протриматися довше пари місяців.

Але так тривало до одного, як йому тоді здалось, визначального в житті моменту. Якось сидячи в парку після чергового звільнення, і, майже втративши надію знайти хоч наполовину пристойну роботу, Володар поринув у свої звичні мрії. Якби батько був і досі живий, тоді Волду точно не довелось би працювати – тоді він став би відомим археологом…

Якби лиш вижив – і знову перед ним блиснуло його обличчя – з легкими зморшками і холодними, колючими блакитними очима, медальйон – єдине, що залишилось йому після нього…

Рука знову потягнулась до грудей, він мав би бути там, він майже відчував його на звичному місці, трохи нижче яремної ямки , там завжди наче палало маленьке кільце з любові. Та тепер там лиш порожнеча.

Того дня, в минулому, він зустрів свого однокурсника - і за сумісництвом кращого друга – Германа, хоч тепер для всіх він був Андрій Аполлосович, та це, врешті, неважливо. Справа в тому, що Германчик, цей опецькуватий малий з хитрими оченятами, що визирали з-за рогових окулярів, зовсім недавно одружився з дочкою якогось олігарха і тому багатію терміново потрібен був секретар. Володар без вагань погодився.

“Олігарх” виявився власником скромної антикварної крамнички в місті Рівне і сам завзятим археологом, а життя Володаря з цього моменту змінилося назавжди і безповоротно. Адже він був ближче, хоч трішки, до мрії. Ні — до звершень, чогось важливішого, ніж він сам.

І тепер цей вибух, кому нашкодив цей милий старенький? Володар явно не пам’ятав що він робив в ту саму мить, він лиш встиг подумати про щось важливе, що він вже ніколи не зробить. Наче був на порозі чогось грандіозного, унікального. І втратив усе. Він думав про лист.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Avee Delmonico
21.03.2022 18:26
До частини "Частина II. Крізь тьмяне скло"
Таке відчуття, ніби я пробираюся крізь сумбурні хащі думок Володаря. Все надто міцно сплелося — і реальність, і сон, тяжко відділити щось цілісне, щось зрозуміла, але інтриииига😁 Може, Володар все ж таки щось накоїв, якщо його вже двічі хотіли вбити? Та ще й медальйон поцупили так некрасиво...
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Олі Гнатс
    21.03.2022 18:54
    О, так. Він накоооїв такооого.. (>u>) Чесно, отримую коментарі про сумбурність перших частин, певне, в кінці трохи попрацюю над цим, дякую за відгук! *обнімашки*
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Avee Delmonico
    21.03.2022 19:15
    Ну, сумбурність то трошки грубо 🤔 вони скоріше такі сонні😅 бо розділити, що було сном, а що — реальністю я змогла тільки під кінець розділу. Але змогла! Значить, всьо окі🤟
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Айя Нея
    14.05.2021 16:22
    До частини "Частина II. Крізь тьмяне скло"
    Неймовірні пригоди Володаря, захоплюють та інтригують! Все починається доволі невинно, а далі стає цікавіше!
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше