6.2
Рудоволоса сирена назавжди запам’ятала ту жінку. Будучи голубувато-сірим силуетом, вона зберегла свою привабливість, а її одяг не був безбарвним (як на них шили вбрання, бардка знати не хотіла). Довге волосся, яке після смерті теж стало синім, сукня без нижніх спідниць, бантів і брошок – лише на грудях пришитий якийсь символ, що нагадував ворона з розправленими крилами. Її корона – простий обруч, схожий на ті, якими обрамляють діжки, тільки по колу вставлені смарагди. Колишню графиню не обдуриш – за життя ця жінка була далека від аристократії, а тепер, ставши правителькою, намагалася виглядати рівнею іншим, копіюючи їхні звичаї (на кшталт корони на голові лідера), але не до кінця розуміла їхню суть.
Тим не менш, ставити її нижче себе і тим більше звинувачувати у чомусь ніхто не наважувався. Лірії не потрібно було говорити з Юстиніаном чи Айсіром, щоб це зрозуміти – те, як вона трималася, як говорила і як віддавала накази, навіть не заглядаючи у сувої чи на радників, давало зрозуміти: переходити їй дорогу собі дорожче. Добре, що виконавиця і не прагнула до неї в придворні – лише розважила під час перерви між переговорами і повернулася в столицю.
Іноді, у дуже темні та холодні ночі, бардка думала, що все це не випадково. Спочатку – хвороба доньки, потім – той привид, що пояснював їй основи загробного буття. Він ніби натякав: "Навіть не думай її воскрешати, хто помер, той пішов". Але коли маля одужало (мати дізналася про це лише через два тижні), видіння зникло. Іноді збіг – це справді лише збіг, а не якийсь моторошний знак долі.
Вона якраз написала відповідь, тільки не хотіла відправляти її через Мардока. Останнім часом жодних проблем із Лірією не було, і у темного ельфа з’явився час для сина, а відривати його від спілкування з єдиною дитиною заради папірця з написом "я рада, що у вас все добре" жінка не хотіла. Тож, піднявшись на найвищу вежу замку, рудоволоса сирена випустила в небо голуба з посланням. Рідко вони тут зустрічалися, та й над Нічним Лісом літали повільніше, ніж над Імперією, однак спосіб був дієвий і перевірений.
Вдивляючись у темряву, спостерігаючи, як біла пляма віддаляється (аби тільки той птах не загубив шлях, його володар запевняв, що пернатий із Мередімаха), Лірія заспівала одну зі своїх пісень. Їй навіть не знадобився музичний інструмент, адже вона добре знала тони свого репертуару.
Бачу шлях перед собою,
І рушати вже готова,
Проведіть мене ви, ноги,
У далеку даль.
Що ти, що ти, кричать ніжки,
Не пройти нам по доріжці,
Тінь собою шлях закрила, сонце не зійде!
А тіней я не боюся,
Перед сонцем підіймуся,
Щастя принесе дорога,
Зі шляху не зійду!
Як господарка веліла,
То візьмемося до діла,
Дай лише ногам ти взутись,
Там й побіжимо!
Вона розсміялася, згадуючи, як ще зовсім дівчиськом грала цю пісню на вулиці. Дивлячись на її босі ноги (взуття та Люмну барда залишала трохи осторонь від стежки), подорожні охоче кидали монетку "на нове взуття й щасливу дорогу". Хтось навіть казав, що таке підношення принесе удачу в дорозі йому самому.
— Я б ніколи не подумав, що ти будеш тут у цей час, але твій голос неможливо сплутати ні з чиїм іншим.
Його руки лягли на плечі так само невагомо, як і він сам до того піднявся сюди. Стоячи позаду рудоволосої сирени, луназир вдивлявся в той самий горизонт і навіть помітив білу пляму — птаха, — але йому було не зрозуміти, що й кому в таку годину відправила його кохана.
— Венделла нарешті одужала, — на мить повіривши, що вона вміє читати думки, відповіла Лірія.
— Застуда... Минув той час, коли діти, що нею хворіли, помирали один за одним, а батьки й досі переймаються. Хоча я й сам не знаходив собі місця, щойно мої занедужували.
— Кажуть, близнюки або у всьому погоджуються, або ж є повною протилежністю одне одному, іншого не буває. Я не знала твоїх, але мені здається, що на них це правило не поширюється.
— І я сам дізнався про це не так давно. Пам’ятаю, як проводжав їхню армію на битву з нежиттю, а мої війська залишилися обороняти столицю від людей. Ми разом вирушили до місцевого храму, аби принести молитву Темряві. Я чув їх, Ліріє, голоси, знайомі мені з самого народження. Вони були сповнені відданості, рішучості, готовності померти за свою справу, бажання захищати своїх підданих... І ось, виявилося, що один із них брехав.
— Не поспішай називати свого сина брехуном. Мертві бачать світ інакше, — згадуючи слова привида, відповіла барда. — Ти не знаєш, скільки років і в якому стані перебували їхні душі, що вони там бачили й усвідомили. Він міг справді йти на війну, сповнений віри в Пітьму, а провівши роки привидом під землею — втратити її.
— Може, так і на краще, — тяжко зітхнувши, мов скинувши камінь із шиї, відповів правитель. — Зрештою, його досвід допоможе Гелені організувати правління, мертві будуть під контролем і рідше нападатимуть на живих. Хіба не заради цього вони туди йшли?!
Вони ще довго говорили. Айсір розповів, як бився з померлим королем, Лірія ж відповіла не менш цікавою історією про те, як вони — люди з Мередімаха — захищали місто від зрадників та чужинців під час чергової сварки між двома королівствами. Згодом перейшли до розмов про свята — виявилося, правитель багато знає про традиції різних своїх володінь. Вони й не помітили, як минула половина ночі, аж холодний вітер задмухав.
Здригнувшись, жінка притулилася до коханого, той лише ледь помітно всміхнувся й накрив їх обох мантією.
— Ти не хочеш іти звідси?
— Хотіла б, але не на самоті, — кутаючись у мантію, відповіла барда.
— Думаю, я б міг тебе провести.
Вони спустилися сходами й, здавалося, повернули тим самим коридором, яким прийшла Лірія, але опинилися зовсім в іншому проході. Нижче й нижче — рудоволоса сирена не бачила нічого, окрім силуету свого коханого, що міцно тримав її за руку. Чомусь запахло старими книгами, хоча ж замкова бібліотека була не під землею! Усередині жінки все похололо: невже вони зараз проходили повз ту саму, де зберігалися заборонені книги й легендарний клинок? Запитувати служниця не наважилася.
Запах книжкових аркушів змінився ароматом осіннього листя. Дивно, адже зима добігала кінця, звідки ж тут взятися опалому листю? Лірія ще не встигла це обміркувати, як її провідник зупинився.
Перед ними була печера, у якій було лише два входи – той, яким вони прийшли, і величезний розлом у стелі. Колись саме через нього сюди сипалося листя, що ще трохи сяяло своїми давніми барвами. Тепер розлом закривала крижана кірка, не даючи снігу проникати всередину, і тому тут, ніби на картині минулої епохи, що залишилася посеред сучасного залу, застиг клаптик іншого часу – осені, що минула.
Відпустивши нарешті руку луназіра, жінка зробила кілька кроків уперед, вдивляючись у кожен куточок, освітлений грибами та кристалами. Вона навіть узяла один листочок, не вірячи, що він справжній. Може, це якась темна магія, про яку барда не знає?
– Чудеса природи, жодної магії. Хоча... – змахом руки він здійняв листя, змушуючи його закружляти навколо барди. – Трішки чаклунства не завадить.
Лірія ніколи не вважала себе воїном, та й магинею вона теж не була. Проте, як і будь-яка дитина аристократів тодішньої Імперії, була посвячена в основи магії світла. Її руки ще пам’ятали ті рухи, якими викликалися безпечні заклинання. Але чи варто їх використовувати в Саксарі? Чи не зашкодить її гра коханому?
Не бійся, ні йому, ні тобі вона точно не зашкодить.
Дивна думка. Її, і водночас ні. Голос наче був жіночим, навіть божественним… Якщо так, то хто це? Сама Пітьма чи Пречиста Люксиліна? Поки Лірія намагалася здогадатися, з її долонь уже злетіли сонячні зайчики, що торкнулися блідої шкіри ельфа.
Раптом здійнявся дивний вітер – ні холодний, ні теплий, але відчутний новим органом чуття, – і він обійняв їх, наближаючи одне до одного. Тліюче листя, освітлене темною магією Нічного Лісу, і маленькі грудочки магії світла сплелися воєдино. Барді здавалося – о, архангели! – та вона ж не була ні магинею, ні черницею! – що все її тіло зараз сяє, мов зоря, а його, навпаки, розчиняється в похмурій імлі. Серце різко вдарилося об ребра, а разом із ним прийшла неприємна думка.
А якщо ми зараз зашкодимо одне одному? Станеться щось таке, чого не можна буде виправити… Варто лише доторкнутися!
Ні! З неї досить таких міркувань! Все життя озиратися, чекаючи, поки якісь надумані вороги – ельфи, люди, лицарі, аристократи, асасини і ще тінь знає хто – нападуть на неї, а потім і на дочку, шукати злий намір навіть у любові й дружбі… Скільки років уже її батьки лежать у могилі? Як давно вона перестала бути аристократкою? А ті зерна параної, що сіяли предки та придворні, досі давали свої паростки.
– Я хочу бути з тобою, тут і зараз, хай там що принесе нам завтрашній день, – мовила вона після кількох секунд, що здалися вічністю.
Луназір, здавалося, нічого з цього світлового дійства не бачив. У будь-якому разі, тепер світлячки й листя здійнялися вгору, лишивши їх наодинці. Ельф ступив до коханої, обіймаючи її за талію.
– Бажання моєї володарки для мене – закон, – відповів Айсір.
Вони злилися у ніжному поцілунку, але жінка не поспішала скидати одяг, торкаючись зап’ясть і шиї. Їй було радістю просто бути поряд – чи то триматися за руки, чи то мовчки дивитися одне на одного під час зборів. Плащ правителя зісковзнув з плечей, щойно її пальці впоралися з застібкою.
Пара опустилася на м’яке ложе, і вона виявилася зверху. Тепер Лірія відчувала, як легко, і водночас пристрасно, її коханий торкається то однієї, то іншої частини її тіла. А його очі… Вони стали ще глибшими, немов нічне небо.
Розірвавши поцілунок, Лірія зрозуміла, що її скромний жакет уже відкинутий убік, а сама вона, у своєму улюбленому вишитому сарафані, тепер лежить на плащі, ловлячи його пристрасний погляд.
Долоня обранця Місяця ковзала під одягом, торкаючись оголеної шкіри. Барда, наче в трансі, видавала солодкі стогони. Скільки прекрасних слів крутилися в голові, а з вуст зривалися лише надривні крики. Та ельф її розумів…
Його рухи ставали дедалі повільнішими, зводячи її з розуму, і жінка нарешті змогла заговорити:
– Навіщо ти мучиш мене, о світло очей моїх?
– Щоб ця мука була солодшою за мед, – прошепотів він, цілуючи кінчик її вуха.
Раніше вона не помічала, як він роздягає її, але зараз відчувала кожне сповзання тканини, що змушувало всередині спалахувати вогнем. Їй хотілося якнайшвидше зірвати з нього одяг, але пальці, наче й вони належали її коханому, рухалися повільно, не слухаючись господині.
Коли руда сирена плуталася в застібках, темний ельф обсипав її поцілунками, а його руки впевнено пестили її тіло. І очі… Вони заворожували, мов удав свою жертву.
Відчувши його в собі, Лірія була готова на все – навіть привести власну доньку на страту, тільки б це не припинялося. На мить її охопив страх і біль: скількох ще він катував таким способом за століття свого життя? Але тоді в пам’яті спливли слова Мардока: "Він ніколи не опускався до зрад і брудних інтриг".
Після тієї ночі вони лежали на плащі, повністю оголені (якщо не рахувати її браслета та стрічки, яка заплітала його волосся), не боячись, що хтось їх потривожить. Світлячки згасли, а листя, втративши магію, осипалося на них, накриваючи, мов осіння ковдра.
Нуїгард дозволила собі розслабитися і міцно-міцно заснути, відпусьивши примарні загрози.
Справжні лише починалися.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!