Пісня серця мого

Свиті Луназіра давно хотілося поїхати на полювання. Усі збиралися в величезних угіддях, розважалися, а заодно заводили корисні зв’язки. Попереду їхали дві карети з правителем, його дружиною, охоронцями та деякими високопоставленими придворними, позаду  тягнувся караван з блазнями, слугами та пажами. Вони їхали верхи, серед інших – і Лірія з донькою, і її охоронець із сином. Щоправда, останні взяли двох скакунів. На жаль, Венделлу до себе ельфійські коні не підпускали.

– Ви могли б їхати в окремій кареті, варто було тільки попросити, – нагадав Мардок.

– Щоб усі пліткували про те, що у правителя з’явилася коханка? – насупившись, відповіла бардеса. – Знаєш, у нашому королівстві духовенство вважало зраду гріхом, а знать – поганим тоном.

– Ніхто не посміє висловлювати підозри луназіру, його особисті охоронці прикінчать будь-кого, хто наважиться заплямувати ім’я господаря.

– Тут ти правий, вони будуть зганяти злість на мені, а тобі доведеться мене захищати.

За кілька годин ельфи прибули до величезної кам’яної стіни, схожої на замкову. Вона відділяла заповідник від решти світу. Він поділявся на дві частини: для рідкісних тварин і для розваг знаті.

У самому полюванні ні бардеса, ні її донька не брали участі. Лірія не була воїном чи мисливицею: вона не вміла стріляти з лука і не могла позбавити життя тварину, навіть курку. Малеча ж рвалася до дорослих, адже вона вже навчилася вправлятися з ножем, але, ясна річ, відпускати її без нагляду не хотілося. Сунжі згладив ситуацію, пообіцявши навчити подругу стріляти, поки у тимчасовому таборі нікого немає. У актриси ж була чергова репетиція – вона була єдиною музиканткою, яку взяли, і після повернення їй належало розважати не тільки закоханого правителя, а й усіх його підданих.

Після четвертої репетиції авторка вирішила, що її пісня звучить досить добре. Вона знала: охоронець стежить і за нею, і за своїм сином, який невідривно слідує за її донькою, і все ж мати не втрималася від бажання перевірити дітей... Їхня дружба тільки зароджувалася, у Мередімаху ігри ельфів і людей були нормою, але як себе поведе цей хлопчик, вихований у Саксарі?

Очевидно, стріли Венделлі набридли, бо тепер вона разом із другом пролізла в шатро. Усівшись на подушках, діти про щось говорили. Початку розмови рудоволоса не чула.

– Не вірю, – схрестивши руки на грудях, заявив Сунжі.

– Та це правда! – Не здавалася дівчинка. – Ці легенди розповідає не тільки мама, а й усі люди, що прийшли з Імперії. Ніч там – час небезпечний, але найжахливіша - лиха година. Вона настає з півночі до третьої, тоді на вулиці починають траплятися всілякі жахи, і тіні стають особливо активними. У Нічний Ліс вони не приходять, а от там треба всю ніч тримати свічку запаленою. Магія світла відновлює землю, яку вони знищують, але вбитих їхнім дотиком дітей уже не повернеш.

– Я не повірю в якихось там тіней, доки сам їх не побачу.

– Виходить, до недавніх пір ти і в людей не вірив?

– Тіні реальні, – втрутилася Лірія, заходячи в дитяче укриття. – На твоєму місці я б дякувала долі за те, що з ними не довелося зіткнутися, а не шукала б доказів.

– А ти бачила тіні, мамо, чи просто слухала легенди?

Сівши поряд із маленькими слухачами, бардеса почала свою розповідь. Це сталося, коли їй було чотирнадцять – втечі з дому з подальшими виступами в тавернах стали звичною справою. Тієї ночі батьки поїхали у справах (насправді, вони були на зібранні у королівському палаці, але цього дітям знати не слід було), а відвідувачі були неймовірно щедрі на монети, усі просили "біс, біс!". Дівчина не стежила за часом – вона була цілковито поглинута музикою та веселощами.

Коли гості почали розходитися, сонце ще не зайшло, однак багато хто з них ночував у таверні або жив поруч. Осідлавши Люмну, щаслива співачка помчала полем, перетнувши яке, мала б незабаром опинитися вдома. Темніло непомітно, і лише коли кобила стала, мов уперта, дівчина озирнулася довкола й зрозуміла, що її застала ніч.

У колоссі пшениці нікого не було – тільки вітер згинав його, ніби пробігаючи рядами. Десь за пів кілометра виднівся край поля, а там уже світилися свічкові ліхтарі, і до дому було кілька хвилин верхи. Рудоволоса зібралася їхати, як раптом її покликав тихий голос.

– Ліріє...

Він долинав, здавалося, одразу з усіх тих місць, що залишилися позаду, і звучав дуже знайомо. Так говорила Гелла – польова робітниця, яка у вільний від роботи час ходила до лісу і збирала ягоди. Її знали всі діти й підлітки, адже жінка часто пригощала їх суницею, яка, до речі, стала улюбленою ягодою майбутньої барди.

Мандрівниця зітхнула з полегшенням і вже зібралася покликати її, щоб старша хутчіше поверталася додому. Але що вона робила посеред поля так пізно? Відповідь прийшла миттєво й пронизала її думки, наче стріла нещасного оленя на полюванні. Гелла померла два місяці тому – сконала від хвороби.

— Ліріє, ти маленька бешкетнице. Іди сюди, у мене тут залишилося багато суниці. — Голос ставав усе ближчим.

Обернувшись, рудоволоса нікого не побачила – лише місячне світло, колосся та темряву, що простягалася під ними. Так, тепер вона помітила, що та, немов вода, тече під пшеницею, повільно збираючись в одну точку. Тінь говорила так, ніби шукала дівчину, але насправді чудово знала, де вона перебуває – ховатися не було жодного сенсу.

Набравши повні груди повітря, пізня гостя шпарко пришпорила свою Люмну. Кобила голосно заіржала й помчала вперед, не бачачи дороги, змітаючи під собою колоски. У ту ж мить і тінь перестала бути обережною – вона набула подоби, віддалено схожої на людську фігуру, і кинулася слідом, пливучи над землею, подібно до зловісного видіння.

Перегони тривали близько трьох хвилин, але здавалося, що годину. Щойно кобила потрапила під світло, як одразу ж зупинилася, відчуваючи безпеку. Проте від такого різкого гальмування вершниця впала, і тепер чи то привид, чи то чудовисько простягало до неї свої руки. Недовго думаючи, Лірія дістала з-під одягу хрест, що засяяв яскравим світлом, хоча на той час вона знала лише основи магії. Засичавши, істота зникла в полі, а дівчина так і просиділа до світанку під ліхтарним стовпом.

— Чим ближче до лихої години, тим більше їх ставало, — згадувала барда. — У полі снували сотні силуетів. Деяких я знала, інші були зовсім безформними, навіть не схожими на людей. Ближче до ранку їх знову стало менше, а з першими променями сонця вони зникли. І так, тіні бояться хреста, але є безліч способів змусити людину його зняти, і вони в цьому тямлять.

— Але в Нічному Лісі тіней немає, — сказав Сунжі.

— Бо тут повсюди фосфорні рослини, вони їх бояться, — наполягала на своєму донька, відчувши підтримку матері.

— А вам варто остерігатися гніву придворного скарбника, коли той прийде й дізнається, що в його шатро пробралися діти. Вони вже повертаються, пані, краще вам усім вийти на вулицю.

Пішовши за асасином, діти, однак, швидко втратили до нього інтерес і знову повернулися до стрільби з лука.

— Ти дуже хороший батько, але все ж таки не можеш завжди наглядати за дитиною. Виховувати дитя мають батьки – пара, — підмітила Лірія, коли маленький ельф ледь не впав у багнюку, а її донька врятувала його, попросивши бути уважнішим.

— Його мати померла дванадцять років тому. Це була чергова війна проти людей. Вона ніколи не брала участі в битвах, була цілителькою, але захотіла допомогти родичам на кордоні, де її й убили. До того дня я працював у палаці звичайним охоронцем, Луназір кликав до своєї свити, але я не погоджувався – не хотів, щоб робота заважала нам. Нині ж посада вашого охоронця дозволяє мені залишити синові гарний спадок, а наспівувати любовні балади у вільний час уже нікому.

— І як же ти взявся охороняти людей, знаючи, що наші родичі вбили твою дружину? — чомусь відчуваючи провину за тих, хто навіть не жив у Мередімасі, запитала барда.

— Такий наказ, я не маю права сперечатися з правителем. До того ж, у вашій родині немає тієї ненависті, що засліплює більшість імперців. Мені доводилося це бачити, коли ви виступали в таверні.

Вона хотіла ще щось сказати, але не встигла. Горн протрубив прибуття мисливців, і поки слуги поралися з дичиною, аби приготувати її на вогні, король, його дружина та кілька сусідніх правителів із родинами зібралися на галявині, щоб подивитися розваги від блазнів і послухати чарівну пісню.

Лірія вийшла на імпровізовану сцену після двох лицедіїв, які добряче розвеселили натовп. Щоправда, її завданням було не глузувати, а доносити прекрасне мистецтво, а настрій публіки псував загальне враження. Якби це була таверна, вона б попросила поміняти номери місцями або взагалі відмовилася виступати після блазнів, однак тут вибору не було, і довелося грати тими картами, що випали.

— Оскільки шановні панове зібралися сьогодні на полювання, я виконаю для вас баладу про мідну лань, яка колись потрапила на очі молодому мисливцю, — вирішивши трохи привернути увагу до себе, промовила рудоволоса сирена. Тепер слухачі були в її розпорядженні.

Юний мисливець, мене ти зустрів,

В лісі цьому серед ночі,

Лук твій зламався, згубився здобичі слід,

Та все ж ти шлях свій продовжив.

Згубившись в деревах просив ти мене

Явитися, розкрити таїну,

"Мила лань, хто ж створив це тебе,

Таку невловимо-прекрасну?"

Так тому й бути, знайдеш, що шукав,

Відвага твоя мені лестить,

Проте якщо хочиш покрив таємниці зірвать,

Поділися й зі мною власним секретом.

Гордий мисливець, як вирішив ти,

Спіймати тварину без лука,

Повагу свою ти до неї яви,

Дай своє серце почути.

Під час виконання цієї пісні її охопили дивні почуття. Вони почалися у той момент, коли жінка спіймала на собі погляд правителя. На тлі його очей згасали всі інші ельфи, світ здавався лише ілюзією. Її більше не хвилювало, наскільки весело їм було після блазнів, вона була повністю у його увазі, як і він у її. Тоді Лірія справді піднялася до небес, та так високо, що могла буквально торкнутися свого недосяжного світила.

Зв’язок тривав ще три пісні, поки публіка не попросила інших артистів. Їхні слова повернули рудоволосу до реальності, і та швидко взяла себе в руки, згадавши, що поруч із луназиром сидить королева. Але та, здається, не помітила цього видовища, ніби той світ і справді існував лише для двох…

— Непогано, Айсіре. Хоч вона й людина, у тебе хороший смак у музиці, — сказала Турана, дивлячись на неї зверху вниз.

Вклоняючись, барда поспішила повернутися за куліси, тобто в цій ситуації відійти за дерева, поступившись місцем іншим виконавцям. Вона б хотіла провести решту часу з дочкою, але несподівано усвідомила, що не може ні на чому зосередитися. Його очі… Вони й справді були схожі на зірки, і це зовсім не метафора! Актрисі хотілося б милуватися ними ще довше, тож вона знову виглянула туди, де зібралася свита, шукаючи лідера (що було доволі легко).

Остаточно жінка відійшла від цього захоплення вже вдома, коли Венделла захоплено розповідала, як цікаво навчатися тут, у палаці, як весело їй гратися з новим другом і як вона все одно сумує за батьком.

— Я б хотіла повернутися в Мередімах на кілька місяців, побути з татом. Сподіваюся, Сунжі не образиться, він же теж нетерпляче чекає повернення свого батька. У сенсі, ми ж залишимося друзями, так?

— Звісно, справжній друг зрозуміє твоє бажання побачити рідну людину, — відповіла мати, але в її голові були зовсім інші думки.