Пісня серця мого

Венделла нічого не розуміла: ніч, шум, повз неї пробігає тінь асасина, відчиняються двері до маминої кімнати. Дівчинка зривається з місця, але її хапають. Вона готова вириватися, кусатися — будь-якою ціною боротися за своє життя, — але раптом помічає, що тримає її не хто інший, як Сунжі.

— Тато сказав, що розбереться сам, ми можемо йому завадити.

У голові — ураган запитань. З чим розбереться? Що там відбувається? Хто їх вичислив? Але вголос вона нічого не питає. Лише тихо каже, відмовившись від спроб вдарити друга:

— Там же моя мама, мій братик...

— Я знаю. Він їх захистить.

Тепер діти сидять під стіною, тримаючись за руки. Сунжі зізнається, що й сам від батька почув небагато: лише те, що загін лунасавіри вирушив по Лірію, і що він, як хранитель, має зупинити їх будь-якою ціною. Друзі чекають, прислухаючись до тихого лязгу клинків, аж поки барда не скрикує від жаху — тоді юна воїтелька кидається до спальні, а ельфеня може тільки слідувати за нею.

Нічого не зрозуміло. Вікно не вибите, з кімнати ніхто не вибігав, але ж щойно там було щонайменше четверо, а тепер — удвічі менше. Діти підбігають до рудоволосої сирени, що перемотала руку хустинкою, намагаються розпитати її, але у жінки немає слів. Вона лише піднімає руку й вказує на підлогу, де в купці попелу лежить сяючий вогнем клинок.

Обидва розуміють, що сталося, і тепер уже хлопчик падає в розпач, а дівчинка тримає його, намагаючись заспокоїти. Його батько віддав своє життя цьому клинку, пов’язав себе з душею ворога на сто років або й більше (і чому він не слухав оповідань учителя?!), залишив його одного в цілому світі — і все це для того, щоби захистити цю родину, хоча луназир вже не командував ним, і ніякого обов’язку не було.

Звісно, йому подобалося гратися з Венделлою, вона чудова дівчинка і зовсім не винна в тому, що сталося — ні вона, ні її мати, ні тим паче немовля. Але чомусь ці логічні висновки не вміщаються в голову. Зараз правильно здається лише одне:

— Чому саме він? Це ж вас хотіли вбити!

Молодша Нуїгард отетеріла від такої нахабності. Спершу вона відпустила товариша, а тоді кинулась на нього з кулаками й сльозами:

— Та як ти смієш, бажати нам смерті?! Ми ж нічого не зробили, просто не сподобались якійсь тітці!

Бійку зупиняє барда, розтягуючи дітей по кутках. Ще мить — і вони дивляться один одному в очі, повні ненависті, точно як стражники Імперії на полонених ельфів, і Лірія здригається від думки, що таке може зародитись у серцях зовсім юних душ, які навіть не встигли завдати одне одному зла.

У цей момент кричить Штеріх, що трохи повертає всіх до реальності. Рудоволоса розуміє: їй доведеться з цим розібратись, адже вона тут найстарша, та ще й перед Мардоком тепер у неї великий борг.

— Венделло, прошу, заспокой його, а я поговорю з твоїм другом.

— Не друг він мені більше, — образилася дівчинка, але все одно пішла до колиски.

— Сунжі, послухай мене уважно і добре подумай, перш ніж знову когось образити. Я не просила твого батька мене рятувати такими методами і взагалі не знала, що хтось прийшов до нас зі зброєю. Але це був не якийсь там новачок-асасин — це була сама лунасавіра. Я не знаю, наскільки вправно бився Мардок і чи міг зрівнятись з правителькою, але, можливо, йому здавалося, що іншого способу перемогти просто не існує.

— Турану тато не зміг би перемогти, вона таких, як він, може одразу шестеро вбити. Можливо, він учинив як мудрий воїн, але чому залишив мене самого? Чому вибрав вас?

— Не нас. Якби я була матір’ю двох дітей стража, він би нізащо не ризикував тобою, навіть вважаючи нас найкращими друзями. Яким би хорошим ельфом я його не вважала, не думаю, що батько поставить інтереси товариша по нещастю вище за майбутнє свого сина. Але чомусь Мардок думав, що від Штеріха залежить доля всього вашого народу. Він — невизнана дитина, проте багато ельфів вірять, ніби йому судилося стати новим луназиром. Якщо ж Нічний ліс залишиться без правителя, втратить покровительство Пітьми — ельфам не буде життя на континенті, і тобі в тому числі.

— За законами Саксари будь-який нащадок правителя, відзначений знаком Місяця, може зійти на трон. Неважливо, ким був другий батько, якщо сама Пітьма дозволила йому претендувати на титул... Учитель казав, що саме цей закон колись змінили — ну, з приводу мертвих. — Трохи заспокоївшись, відповів хлопчик. — Мабуть, у тата були причини так учинити. Тепер, коли ви це сказали... Я розумію, що він усе ще піклувався про мене. Але я не знаю, що тепер робити і як узагалі без нього жити.

— Батьки є батьки, носилися вони з тобою добу без перепочинку, чи лише тримали за руку на балу заради пристойності. Мені втрату своїх теж було важко пережити. Але коли біль вщухне, ти почнеш оглядатися довкола і побачиш безліч доріг — деякі з них можуть бути навіть перспективними. У будь-якому разі ми перед Мардоком у невідплатному боргу, тож ти завжди можеш залишитися з нами, якщо захочеш.

— Я подумаю, — кинув мимохідний погляд на Венделлу, що колихала налякане немовля, ельфеня.

У будь-якому разі, у новоствореної родини залишалася ще одна проблема: треба було повернути клинок до бібліотеки, поки та не завалилася. Так, коли всі шукають зрадника, сунутись у саме серце столиці — це ризик. Та й нікому не довіриш таке діло — будь-який асасин, побачивши священну зброю в їхніх руках, уб’є на місці.

Тож у чотирьох вони вирушили до Саксари. В дорозі вирішили, що саме Сунжі піде туди, збрехавши, що йому вже шістнадцять. Урешті-решт, він тут єдиний ельф (другий ще й повзати не навчився), здатний пройти крізь стражу. Нажаль, родині Нуїгард залишалося тільки чекати — вони ж не знали структури самої бібліотеки, та й зайти туди рудоволосій сирені, що в розшуку, не вдалося б.

— А якщо щось піде не так? Якщо його схоплять? — сидячи в халупі, найнятій на тиждень у вдови, обурювалася Венделла. — Як ми можемо просто сидіти й нічого не робити?

— Рада, що ти більше не ображаєшся на свого друга, — на це зауваження мами дочка кинула невдоволений погляд. — На жаль, людям там не місце. Ми завдамо більше шкоди, намагаючись його витягти.

На щастя обох, маленький посланець повернувся. Він розповів неймовірну історію про те, як стражники йому явно не повірили, але впустили, бо вже втомилися від його допитів. Як важко було йому блукати з цим згортком тунелями, і як він не міг позбутися відчуття, що за ним хтось стежить, аж поки не здогадався просто залишити зброю десь тут — а вже знайдена бібліотекарями, вона повернеться на місце. Нарешті, виконавши завдання, Сунжі повернувся до них — певно, батько ним зараз пишається, де б не був.

Лірія тим часом розігріла капусняк, аби втомлений асасин і її донька могли повечеряти. Діти швидко поснули, а вона ще трохи посиділа з немовлям — усе ж таки йому потрібно було більше уваги та турботи. Взявши Штeріха на руки, рудоволоса вийшла на ганок. Цієї ночі сон до неї не йшов, а зранку вона буде втомленою, як кінь після цілого дня в полі.

Дивлячись на зорі, жінка відчувала спокій, але разом із ним і смуток. Напевно, за роки, проведені тут, Нічний ліс і справді став для неї домом, а вже коли вона побачила нинішніх імперців, то й думати не захотіла про те, щоб мати з цими чудовиськами щось спільне. І все ж дім — не дім, коли душа блукає по світу на самоті. Дивно, але діти не могли заповнити цю порожнечу — до них були зовсім інші почуття. Це все одно, що голодному запропонувати воду або спраглому — хліб. Їй не вистачало його — загадкового Місяця на небі долі, але тепер любов була розкішшю, а основною потребою — захистити дітей, яких вона сама вирішила привести в цей світ.

— Дорога, довга дорога, далека дорога, ох, моя небого, ти куди мене ведеш?.. — наспівала вона рядок, що колись склала для приїжджого торговця.

Молодшому це сподобалося — принаймні, він перестав крутитися й, здається, почав засинати. Барда згадала ще кілька рядків тієї пісні, хоча складала її давно й більшість уже забула.

Шляхом, що вітри мандрують,

Казкою, яку забули,

Крізь давно вже зниклі дні,

Але ж це так любиш ти!

Ой, ти постривай, дорого,

Дай перепочить недовго,

Не жила і не кохала,

Серце вже засумувало.

Відпусти ж мене тоді,

Дім придбай і два воли,

На зиму засій пшеницю,

І живи собі, дівице.

Та ти не кажи такого,

Не всидіти мені довго,

Ноги вже у путь ведуть,

Нічого не зробиш тут.

То знайди собі ти пару,

Що і в горе, що і в радість,

І у домі, і в дорозі,

Всюди буде із тобою.

На землі нема такого,

Одружились всі до одного,

Жоден за мене не хоче,

От я і сама у ночі.

Ой же ти моя дорога,

Люба, мила ти небого,

Ти в ладу лише зі мною,

Як женитись то з тобою!

Уже спав — дивно, але іноді його могли заспокоїти лише веселі пісні, які зазвичай співали під танці, тоді як колискові, навпаки, змушували плакати. Все залежало від настрою. Ця дитина була сповнена таємниць, і зараз маленька загадка всесвіту нарешті заплющила очі. Притискаючи його до себе, Лірія рушила до хати, відкрила двері й на мить завмерла на порозі. Їй здалося, що десь поруч шелеснуло листя — але ж вітру не було! Вона не встигла зробити наступний крок — до горла притиснулося холодне лезо.