Пісня серця мого

Цей дім… Після кількох місяців поневірянь від однієї таверни до іншої, після миття підлог у моторошному пристанищі некромантів, він здавався Лірії благословенням, гарним місцем, аби перепочити — чи навіть почати життя спочатку. Навіть майже через два з половиною роки вона пам’ятала запах сосни, відблиски каміна, що зігрівав теплим світлом усю кухню, і, звісно ж, ті дві кімнати, де вони з Венделлою ночували.

У замку Саксари жив один древній ельф — він іще пам’ятав, як його народ воював із предками короля, хоча тоді був лише юнаком, що нещодавно одружився (а перші представники цього виду зазвичай не вступали в шлюб раніше століття). Будучи мирним гончарем, він, як і інші не-вояки, ховався в підземеллі, де їм довелося прожити двадцять років, не бачачи сонця. Літописи оповідали, що чимало ельфів збожеволіли, інші загинули від тіней, померли з голоду чи хвороб, навіки лишилися під завалами. Але дідусь цього не пам’ятав — зате з захватом згадував, як вони раділи світлу вогнища під землею і яким чарівним було підводне озеро, з якого він добував глину.

Лірія ж не могла похвалитися такою вибірковою пам’яттю. Її свідомість наче розділили навпіл. Одна половина — все ще з того часу — безперестанно твердила, як тут тепло й сухо, як добре, що імперські стражники більше не увірвуться, і як це місце стало храмом її кращого спогаду — народження сина. Його не можна було очорнити дрібницями — скрипучими віконницями чи непривітними сусідами.

Інша ж обливала крижаною водою з іржавого відра. «Оговтайся, дівко, — кричала вона. — У той час Паладія потопала в крові. Ті, що з тобою виросли на одній землі й вірі, почали війну проти тих, хто тебе прихистив. Ти боялася кожного шереху — і не дарма. Тут убили твого друга, тут залишили сиротою Сунжі, і тут же тебе ледь не зарізали. Гарні спогади, кажеш? Гарні — це ті, до яких хочеться повертатися знову й знову, в кожному житті. А не війна і ревнива королева».

І хоч то було її справжнє, вже визволене з вигрібної ями «я», барді ці думки здавалися логічнішими. Тож, опинившись у цьому дивному місці, вона радше насторожилася, ніж зраділа.

Склепіння цієї кімнати досі складено з каменю, хоча в Саксарі більше полюбляли дуб і ясен (великі споруди будувати з каменю вони не вміли). Вікна затягнуті тьмяним, бракованим склом, яке за безцінь продавали простолюдинам. У столиці ж навіть звичайні вікна — не кажучи вже про вітражі — робили з кришталю, і таких вад там не було. Та підлога й убранство кімнати цілком повторювали дитячу: купа іграшок, колиска з оберегами, і велике крісло для няньки, в якому сиділа рудоволоса.

Лірії стало зле, до горла підступила нудота. Передчуття чогось лиховісного заскребло в грудях, викликаючи неприємне тремтіння і солодкаво-гіркий присмак у роті. Перемігши своє тіло, яке зненацька стало м’яким, як ганчір’яне, жінка опустилася біля колиски. Там спав Штэріх, живий і неушкоджений.

Вона взяла його на руки, відчувши, який він важкий — так само, як одразу після пологів, коли вона ще не могла навіть сісти. Малюк ледь помітно поворухнувся й продовжив спати, але Лірія не відпустила його. Вона сіла в крісло, міцно притискаючи дитину до себе. Спокій знову накрив її хвилею, ностальгія дзвеніла в серці, майже спонукаючи заспівати — та губи лишилися зімкнутими. Минуле й теперішнє знову вступили в боротьбу.

Аж раптом сталося щось, що змусило один із голосів замовкнути — можливо, назавжди. З тих віддалених із кожною ніччю днів долинув голос уже неживої ельфійки:

— Жалюгідна імперка. Луназір сильно помилився, коли вибрав тебе.

Турана виринає з темряви. Її фіолетова шкіра тепер вкрита не лише плямами, а й синювато-чорною цвіллю. Очі на тілі (колись схожі на татуювання) оживають — кожне дивиться в свій бік. Волосся перетворилося на мочалку, в якій, поміж тьмяних срібних прикрас, копошаться черви. Очі затягнуті молочним серпанком, губи майже не ворушаться, але слова чути чітко.

— Приємно, мабуть, отримати корону через ліжко, га? — Її голова нахиляється набік, і дірка на шиї, досі майже непомітна, відкривається, наче ще один рот. Там нема червів — зате повно личинок, що правлять бал розкладу. — Не тренуватись століттями, не доводити, що варта захищати обранця Місяця, не готуватись до державних справ — просто розсунути ноги й зайняти щойно звільнене місце.

— Заткнись, гнилява мара, — відповіла барда, згадавши, що вона вже не якась там співачка з таверни, і що її суперниця — давно не жива королева. — Я була кузиною Юстиніана, мене теж ростили в знатній родині, тож прав на трон у мене менше, ніж у тебе.

Колишня дружина Айсіра наближається. Її ноги згинаються, як прогнилі балки корабля, хода більше не велична — хитка й нестабільна. Рване вбрання сповзає, оголюючи гниле тіло, залишаючи за собою шлейф, схожий на брудну завісу, що тане в пітьмі. Вона мала б бути там, де й душа Мардока — замкнена в клинку, вічно зчеплена з суперником, адже такий закон встановила сама Пітьма. Та її син — некромант, і, мабуть, любив матір. А може, так і мають виглядати підняті  мерці?

— Ти сумніваєшся, чи можу я повстати з могили, — промовляє проклята, наче читаючи думки. — Але на твоєму місці я б поставила інше питання. А чи зможе така слабка воїтелька й до того ж боягузка захистити свого сина, коли за ним прийдуть вороги твого чоловіка?

Турана нахиляється. На мить Лірії здається, ніби в її руці блиснуло лезо. Вона хоче зупинити її, та тіло кам’яніє. На щастя, рука виявляється порожньою — хоч і страхітливо гнилою. Коли сухожилля й кістки тягнуться до голови її дитини, в голові спалахує думка: «Айсір, Венделла, Мардок, хтось… Вона хоче вкласти в нього свою гниль, забрати в мене, потягнути за собою… Зупиніть її, будь ласка! Невже ніхто не бачить?!» Але тут лише троє.

— Скільки тварюк зазіхали на життя моїх дітей — я ж відмахувалась, мов від комарів. — Продовжує покійниця лагідним голосом. — Бо для мене вони й були комарами. Сотні років у лізі — це тобі не жарти. Та ти права, співачко, тебе ростили зовсім у іншій родині. Ми — не рівня.

І в ту ж мить вона розсміялась — і зникла. А на її місце прийшли тіні, багато тіней, що набули вигляду ельфійських шпигунів. Усі, як один, тягнулися до дитини, а рудоволоса все ще залишалася статуєю. І тепер її обійми здавалися вже не такими надійними…

***

Вранці чоловіка вже не було в ліжку, але щойно лунасавіра прокинулася й забурмотіла щось собі під ніс, до покоїв постукали слуги. Вона дозволила їм увійти, навіть не встигнувши отямитися. Рештки жахіття все ще танцювали перед очима, проте втрачати розум жінка не збиралася. Поступово реальний світ брав гору над підсвідомим, і коли молода ельфійка взялася розчісувати їй волосся, барда вже достатньо отямилася, щоб відмахнутися.

— Не треба, я сама впораюся.

— Пані, невже я завдала вам болю чи щось зробила не так? — стривожено запитала дівчина, на вигляд трохи старша за її доньку (судячи з відмітин на тілі, їй було не більше півстоліття, але зовнішність гостровухих оманлива).

— Ні, просто я звикла вкладати волосся по-своєму, як мені зручно. А от із вашими амулетами й прикрасами без допомоги не обійтись — постійно забуваю, куди що чіпляти.

Прислуга не виявляла того незадоволення, яке Лірія іноді помічала в їхніх старших колег. Можливо, цю луназир привіз із Мередімаха або з його околиць, чи, може, вона з родини якогось дипломата, бо дівчина була досить розумна, щоб знати столичні звичаї, але не настільки ними переймалась, аби недолюблювати дружину правителя — людину.

Проте Лірія дуже здивувалася, коли та витягла з шафи традиційну сукню — ту саму, на яку амулети начеплювалися мов обладунки. Можливо, новенька занадто чиплялася до традицій.

— Я зазвичай не ношу ваших убрань. Он там, праворуч, висять мої повсякденні сукні.

— О, ні, міледі, сьогодні ніяк не можна в повсякденному. Сьогодні луназир приймає посла мертвих, ви маєте зустріти його як господиня Саксари. Тим більше, Таунур сам багато років був тут володарем, а тепер має розуміти, що він гість.

Щось всередині боляче стиснулось. Знову мертві, та ще й нащадки Турани — просто як уві сні. З іншого боку, інші посли Змертвілого Лісу рідко говорили з її чоловіком, а кого б іще послала Гелена для найкращого результату?

Дозволивши вдягти себе згідно з усіма традиціями, рудоволоса жінка попрямувала до трапезної, де вже зібралися Айсір і Венделла. Санжи, хоч і проводив багато часу з донькою, снідав десь разом із прислугою. Правителю він подобався, проте мав пам’ятати, що стоїть нижче за родину — до ролей своїх підданих луназир ставився з особливою ретельністю.

— Мамо, а ти знала, що сьогодні ми приймаємо посла привида? — відволікшись від рагу з молодого оленя, спитала дівчинка.

— І ти теж будеш присутня? — стараючись не виказати здивування, поцікавилася дружина правителя. — Це ж багато часу біля трону сидіти, а то й стояти. Не вийде просто сказати, що тобі набридло, й піти.

— Вона зобов’язана, раз уже є моєю донькою, хоч і прийомною, — спокійним тоном, що не допускав заперечень, мовив ельф.

— Та й узагалі, — кинула батькові невдоволений погляд "я й сама знаю, що маю робити!", — ми ж нещодавно вчилися читати характер і наміри, а тренуватись на помічниках Санжи нудно. Здається, вони мені піддаються.

— Не думаєш же ти, що побачиш наміри Таунура, який...

— ...всі ці прийоми століттями вивчав, — закінчила за неї мати.

Тепер Венделла скривила обличчя вже обом.

— Якщо він думає так само, я дізнаюся всі його таємниці навіть без тортур.

— Можливо, якщо ти й справді гарно вчишся, — підсумував Айсір.

Вони спокійно поїли, й жоден гнилий труп не вдерся до зали, аби зіпсувати сніданок, але спогади про сон усе ще крутилися в голові. Адже й раніше Лірії снилися кошмари, але чомусь вона не надавала їм такого значення. Навіть у ті далекі роки, коли новий володар Долини Верб кидав її в темниці, й сни ставали продовженням реальності, зливаючись в єдину виставу. Цей кошмар не був настільки реалістичним, і після пробудження про нього нагадували тільки думки — та лихе передчуття все ніяк не полишало барду.

— Луназир, лунасавіра... лунариса, — останнє слово вживали для позначення дітей Місяця, тобто принцес, проте давно ним не користувалися, бо у правителя століттями не було дітей. — Лунарис Штэріх, він... ви мусите це побачити!

Не кажучи ні слова, родина рушила за старим ельфом — тим самим, що жив ще за часів перших королів, а тепер разом з однією годувальницею наглядав за юним спадкоємцем. Серце Лірії забилося частіше, навіть варта хотіла рушити за ними, але Айсір зупинив її одним лише поглядом. Він і дружину притримав, умовивши не бігти щодуху, а перейти на швидку ходу. Ах, якби ж вона могла розповісти йому про свій сон, але не тут — не серед слуг, які досі пам’ятали велич і силу колишньої правительки.

Увійшовши до дитячої, вони побачили водночас важливу й зовсім звичайну для дітей подію. Штэріх сидів на своєму стільчику перед ретельно звареною й розім’ятою кашею, яку намагався їсти ложкою. Він тримав її двома руками, так що здавалося — ніби в майбутньому хлопець стане магом, бо саме так чіпляються за посохи, коли чаклунство потребує надмірної сили.

— Все ж таки покликав батьків, ще й налякав їх, — вклонившись, зацвірінькала годувальниця. — О, Всемогутня Пітьма, та візьми ти ті виплати й іди вже відпочивати до океану, ну не гінець  ти більше!

— Троє з шести моїх дітей померли, не проживши й трьох років, — замість звичних історій про свою велич відповів старий, чим здивував усіх. — Ти навіть не уявляєш, яка це радість для батька — бачити, що його дитина живе й росте, а не задихається від кашлю.

У погляді Айсіра дружина побачила розуміння, хоч той навіть не кивнув. Урешті-решт, той старий ельф служив гонцем і при ньому особисто, тож, мабуть, луназир добре знав, коли він приносив злі вісті, а коли — просто важливі, але не фатальні. А рудоволоса вже було подумала, що один із засланих некромантських шпигунів міг пробратися до дитячої... Треба було взяти себе в руки!

— Та він же неправильно тримає ложку, — обурилася Венделла, вже хотіла підійти й показати, як треба, але вітчим її зупинив.

— Правильно він її ще буде тримати століттями, тричі на день, а то й частіше, — почувши голос батька, Штэріх випустив ложку з рук і потягнувся до нього, перевернувши вміст тарілки на підлогу, — а от це був унікальний момент, і нам пощастило його побачити.

Дочка стража подивилась на нього, задумавшись про філософські питання, надто складні для її розуміння. Тим часом годувальниця заходилася прибирати, а колишній гонець пішов на кухню по нову порцію їжі.

На жаль, вони не могли дозволити собі просидіти весь день із маленьким лунарисом, бо вже менш ніж за годину мали приймати посла. Зазвичай дорослі проводили з ним час увечері — після зборів і перед вечерею, коли й уроки Венделли вже завершувалися.

***

Обличчя Таунура здавалося таким, ніби з нього зняли посмертну маску — жодного натяку на емоції. Проте по його тілу (чи як там правильно називали це некроманти — контур привида) раз по раз пробігали щось на кшталт дрібних спалахів світла, більше схожих на іскри. Лірія подумала, що посол може через щось хвилюватися, але втримала ці думки при собі.

— Мені приємно чути, що Гелена підписала договір про недоторканність тіл та душ послів, які померли на її території. Такі випадки хоч і рідкісні, але трапляються, і я маю дбати про своїх підданих у подібній ситуації, — Айсір говорив спокійно і, здавалося, не помічав цього хвилювання. А може, бардеса знову шукала знаки там, де їх не було.

— Останні кілька місяців володарка активно взялася за права живих у Змертвілому лісі, — продовжував мертвий принц, хоча всі питання вже були вирішені. — Зокрема це пов’язано з імперською дипломатією.

— Цікаво, що там надумав той малий король? — нібито невимушено поцікавився чоловік.

— Свого старшого брата, хай він і не спадкоємець, але все ж рідна людина, він відправив до нас у столицю. У його свиті є кілька слуг-людей і священник, який щось намагається винюхати в нашому храмі. Проте така угода дуже вигідна для нас. Якщо некроманти раптом вирішать напасти, король і спадкоємець будуть у безпеці. Нічого критичного для народу ангелів, але сам правитель, навіть якщо він завзятий винищувач нежиті, ніколи не підніме меча на тих, у кого в заручниках брат. Це дуже надійна гарантія ненападу — те, що потрібно ослабленій державі. Звісно, було б дурістю знищувати серце світла — світ тримається на балансі, а не на короні переможця.

— І що, він усе життя проведе в заручниках? — вирвалося в лунасавіри.

— До повноліття короля, — так, ніби його й не перебивали, продовжив дух. — Тоді він буде досить дорослим, щоб приймати рішення без регента, і, сподіваємось, досить розумним, щоб усвідомлювати наслідки війни з некромантами. Ви ж розумієте, це дуже надійна угода — особливо, якщо віддати не спадкоємця.

— Замовкніть! — раптово закричала Венделла. Це сталося настільки швидко, що вітчим навіть моргнути не встиг. — Туануре, ви... — згадавши про етикет, виправилася вона, — ви зараз натякаєте, що було б непогано віддати маленького хлопчика на кілька років до столиці некромантів? А де гарантія, що ви не розпочнете війну, взявши його в заручники? Я не вірю в казки про хранителів балансу!

Іскри засвітилися яскравіше, а світло кристалів на мить згасло. Посол нежиті збирався продовжити розмову, та й Айсір м’яко тримав її за руку, натякаючи: "заспокойся". Та  доньці вартового було глибоко начхати на стриманий і непохитний образ асасина.

— Ви хочете запропонувати нам заручника з боку Змертвілого лісу? Але ж у вас спадкоємцем може стати будь-хто, і родичів у вас немає.

Світло в кристалах знову змінило яскравість, у коридорі щось розбилося, вкраплення іскор зникли. Взявши себе в руки, Таунур вже звернувся до батька, продовжуючи розповідати про те, що в столиці є безпечне місце для живих істот. Та правитель ельфів уже заразився настроєм лунариси. Звісно ж, він не почав рвати й метати, навіть не підвищив голос, однак рішення прийняв так само рішуче, як Венделла вигукнула протест.

— Я дуже люблю тебе, мій сину, але в тій же мірі мені дорогий і Штэріх, а Венделла втратила через мою родину батька, тож для неї я маю бути захисником, а не зрадником. Імперія слабка і схильна кидатися на сусідів, як загнаний у кут собака, але ми — не такі. Ви вважаєте себе вищими за людей, мовляв, вам можна довіряти на слово, без заручників. Мій народ не гірший за ваш, тож прийміть наші запевнення в добрих намірах до Змертвілого лісу, а діти залишаться в Саксарі.

Деякий час посол мовчав — контури його тіла немов обросли шипами, а погляд скакав з правителя на його зведену сестру, але згодом усе це зникло, залишивши душу гладкою, як поверхня лісового озера.

— Дозвольте їм хоча б погостювати в нас. Венделла вже не дитина, якщо вона справді хоче бути у Лізі, хай звикає до інших земель, куди її посилатимуть, і вчиться поводитися належно в товаристві лідерів. Штэріх міг би вирушити з матір’ю до Бухти Кісток, де я тимчасово виконую обов’язки правителя — якщо, звісно, ви не вважаєте, ніби я можу підняти руку на брата.

Донька вартового вже знову хотіла втрутитися — її проникливість образили. Але потім (це сталося за кілька секунд і, можливо, мало якесь відношення до здатності Таунура впливати на думки) вона заспокоїлася. Мабуть, думаючи про перспективи вивчення чужих земель і якесь доручення, яке міг би дати їй Санжі для перевірки її здібностей.

Лірії було байдуже — вона не вірила. Ні, щось точно мало статися. У некромантів була якась мета, і вони шукали будь-які способи заманити дітей на свою територію. Але згадка про рідні зв’язки вдарила у найболючіше місце Айсіра, і він здався.

— У літню пору, коли дороги безпечні й немає заморозків, ми сповістимо вас про візит. Але не більше ніж на місяць!

Звісно, рудоволоса сирена могла би вставити слово. На відміну від ради, що була присутня суто формально й говорила лише з дозволу лідера, лунасавіра мала право в будь-який момент накласти вето на рішення. Але за поглядом чоловіка жінка зрозуміла, що це буде марно — довелося змиритися з цим рішенням.