Пісня серця мого

Це весілля відбулося дуже швидко. Багато речей, які зазвичай вважалися традиційними — біла сукня, довга фата, квіти, святковий стіл, танець молодят — виявилися чистою формальністю. Їх повінчали в каплиці біля столиці, де Лірія вперше побачила Вардена. Принаймні, він не виявився потворним, але хто його знає, може, його заслали подалі від короля з якихось інших причин? Дівчина так хвилювалася, що аж уся розчервонілася, але зовсім не через очікування шлюбної ночі чи першого поцілунку.

— Громадяни Імперії, сьогодні ми зібралися тут, перед ликом Пречистої, щоби з’єднати священними узами шлюбу двох її послідовників...

Наголос на слові «священними» зробив усе ще гірше. Звучало як вирок чи кара за щось, хоча барда нічого поганого не зробила. «Свобода. Я йду на це, щоб вирватися з рук хазяїна, залишити дім, наповнений болючими спогадами, і нарешті здобути свободу», — сказала собі наречена. Люксиліна не дозволила б їй опинитися в лапах якогось збоченця чи работоргівця, хоча, дивлячись на її представника в рясі, сумніви лише зростали.

Священики носили білі ряси із золотою облямівкою, простий пояс із вузлами — по одному на кожну обітницю — та посох, увінчаний хрестом. Вони не виглядали так моторошно, як кати, але мали значно більше влади, і саме тому майбутня дружина зовсім не почувалася захищеною поруч із такою людиною.

— Чи згодна ти, Ліріє, взяти в чоловіки Вардена Нуїгарда?

— Так.

Звісно, ніхто не назвав прізвища її батька, і тим більше — матері. Багато слуг незнатного походження носили лише імена, та й сам наречений, найімовірніше, своє — Нічний Страж — отримав за місцем служби. І хоча це не вважалося ознакою вищого світу, її прізвисько все одно проігнорували. Дурненька, невже вона не розуміла, що так краще, що саме через нього її могли вбити будь-якої миті?! І все ж — було прикро.

— А ти, Вардене Нуїгард, чи береш цю жінку собі за дружину?

Тепер навіть ім’я зникло — вона стала просто «жінкою». Коли ж і наречений відповів ствердно, вони мали поцілуватися. Рудоволоса намагалася тримати себе в руках, розуміла, що це її єдиний шанс вижити, бо в підземеллях довго не протягнеш. Але коли незнайомець торкнувся її руки, прийшло усвідомлення: вона надовго застрягла в цьому шлюбі. І з цим чоловіком, ким би він не був, їй доведеться спати в одному ліжку, жити в одному домі, та ще й хто знає, які плями на його репутації можуть зіпсувати її долю? Нудота підступила до горла, ноги затремтіли й підкосилися. Збоку здавалося, ніби наречена тягнеться до нього, та насправді вона ледь не втратила свідомість.

Тоді Варден схопив її — не просто взяв за руку, а міцно стиснув, не даючи впасти. По-джентльменськи торкнувся її губами — швидко й мимохідь, так що вона майже нічого не відчула, і відсторонився. Їхні погляди зустрілися. Він не міг порушити церемонію, але в його очах було співчуття. «Не бійся, нічого страшного не станеться», — мовби говорив він, намагаючись виглядати впевненим, хоча сам ледь не сіпався від напруги.

На завершення вони мали обмінятися перснями, і на той момент тіло вже не намагалося втекти з-під вівтаря, а свідомість — зникнути геть. І коли той страж знову торкнувся її, надягаючи перстень, вже не було того жаху — навіть відраза зникла. Саме в ту мить вона побачила в ньому людину, яку змусили вдатися до крайнощів, а не тирана, що отримав подарунок від свого пана.

Цей перстень і досі прикрашав безіменний палець. Звичайна мідь — ніхто б і не сказав, що він має хоч якусь цінність. Ба більше, слуги із Саксари, які носили або кристали, або нічого, навіть не вважали його за прикрасу. Та речам не обов’язково бути унікальними, щоб мати символізм. Цей, наприклад, завжди зберігатиме в собі клятву двох людей, і його сила не згасне від того, що в оправу не вставили діаманта.

Барда стояла за воротами замку — на найближчому мості, перекинутому через річку. Тут вона обдумувала все, що сталося в храмі, з якого вони повернулися позавчора. Він попросив дати йому другий шанс, і жінка зглянулась. Обіцяв цінувати цю можливість, хоча вона нічого не хотіла навзаєм, окрім гарантії безпеки — своєї й дітей. І стримав обіцянку, зробивши їй пропозицію, та не так, як це роблять коханкам, щоб заморочити голову.

Луназир пообіцяв прилюдно, при тисячі свідках, у священному місці. Він збирався назвати своєю дружиною її — людину, родичку короля ворожої держави, ще й вдову з чужою дитиною. Це зовсім не вкладалося в його образ правителя, який міг відмовити рідному синові, аби дотриматись правил Нічного лісу.

З одного боку, шлюби в ельфів були зовсім іншими. Це не був обов’язок, не право на статеве життя — просто союз, у якому один допомагає іншому безоплатно. Діти лишалися справою батьків, а не мачух та вітчимів, позашлюбні стосунки не засуджувалися, бо, знову ж таки, шлюб у нуїтів не був символом кохання, на відміну від холітів.

З іншого — романи на стороні, коли вже є дружина, засуджувалися. А в тому, що їхні стосунки почалися ще до смерті Турани, сумнівів не було. Айсіру навіть довелося розкрити походження майбутньої дружини, аби хоч якось виправдати необхідність шлюбу в очах ради. Взагалі, він мав отримати дозвіл на шлюб від ліги. Лірія навіть уявити не могла, як коханому довелося викручуватись, щоб добитися свого. Тому вона дозволила розповісти подробиці минулого — якщо це допоможе переконати асасинів.

— О, всемогутні ангели, навіщо він це зробив, ще й ось так одразу, при всіх? — запитала вона у свого відображення, яке, через блиск місцевих водоростей, мало золотавий відтінок шкіри.

— Якби ви запитали мою думку, пані, я б сказала, що луназир хотів захистити свого спадкоємця від пліток і можливих травм, щоб той міг спокійно спілкуватися з матір’ю і не соромився згадувати її при дворі, — відповіла охоронниця, така ж темна, як і її Тінь.

— Юстінан ніколи б не пішов на таке, навіть якби бастард був його єдиним спадкоємцем, — відказала барда, глянувши на неї.

— Ми не вважаємо моральні орієнтири людей зразковими, — зневажливо скривилася під маскою стражниця. — Так само, як і вас ніхто не вважає гідною лунасавірою. Навіть якщо правитель і зміг заткнути рот незадоволеним, від зазіхань на життя ви не захищені — ось чому з вами охорона.

Турана, певно, власноруч би таку стратила. Або, не маючи впливу серед ельфів, переконала б чоловіка віддати наказ. Але Лірія, хоч і злякалася такої ворожості від охоронниці, попросила лише змінити варту, не назвавши причину. Вона була надто доброю для вбивств.

Того вечора рудоволоса зробила ще дещо. Спершу думала віддати стару обручку Венделлі, та потім вирішила, що дівчинка й так зможе згадувати батька через інші речі. Зрештою, це було щось між нею та Варденом — донька не мала до нього жодного стосунку. Тож мідний перстень полетів у річку.