Пісня серця мого

Мабуть, це була одна з найтяжчих розмов, при яких Лірія  була присутня. Щиро кажучи, вона думала, що чоловік виставить усіх за двері — навіть її — але коли зайшла делегація нежиті, ніхто не зрушив з місця. Таунур вийшов уперед. Той самий привид, що намагався викрасти їхнього сина, тепер стояв, ніби нічого не сталося, і бурмотів формальні привітання. Отака вона — дипломатія...

— Я ніяк не можу зрозуміти, чому ти віриш привиду, який навіть не входить до Союзу — такому ж нон-грата, як вампіри з Альдегара. Ще можна збагнути, чому її милість вирішила, що нежить прагне викрасти лунариса, але як ти міг подумати, ніби я бажаю зла своєму брату?! — запитував привид, підлетівши до трону. Лунасавіру обдало могильною прохолодою, а слова викликали пекучий вогонь у грудях — утім, вона не виказала жодної емоції й щиро зраділа, що Венделлу сюди не впустили.

— Я обов'язково нагадаю Гелені, як її посол дозволив собі звертатися на "ти" до правителя сусідньої держави, — так, ніби не чув його, відказав Айсір. — І якими б не були ваші наміри, ви знехтували моєю відмовою й вирішили викрасти спадкоємця, скориставшись довірою. Чого ви чекаєте? Що я пожертвую сином заради якихось цілей некромантів? Як на мене — це ви маєте благати прощення за порушення недоторканності, тоді як навіть не визнаєте власної провини.

— Байстрючка з Узбіччя Самогубців  бреше...

— Досить! — скочивши з трону, крикнув ельф. — Брехати може лише дівчинка-примара, яка не має жодного стосунку до Союзу, але не моя падчерка, і тим паче дружина. Їм я довіряю значно більше, ніж істотам, що не можуть навести лад у власній державі. Ви вирішили, ніби зможете переграти нас? То знайте: покровительство Пітьми дарує сама богиня, а не кров давно померлого ельфа!

— Міледі, — перевів погляд на бардесу дух, — тільки завдяки моїй милості ця дитина з'явилася на світ. Скажіть, хіба я був поганим господарем? Хіба ставився до вас і юного Штеріха зневажливо?

— Не можу заперечити — ви дали нам притулок і врятували мене з темниці. Та тільки зробили це без відома господині. Якби Гелена вам наказала — ви б не замислюючись видали мене селянам чи залишили б гнити в неволі. Якби це залежало лише від вашої волі — я б, можливо, пробачила. Але воля баньші нерозривно пов’язана з її підданими. І якщо ви так тягнетеся до влади та своєї пані — отже, судити вас треба разом із нею.

— Миру не буде, — давши їй договорити, Айсір витримав три секунди паузи, а тоді продовжив: — Ми не нападемо на землі нежиті, але й не дозволимо викрадачам сина топтати нашу землю. Забирайте своїх послів у тінь і йдіть звідси геть. Якби вам був дійсно важливий цей союз — думали б головою.

Син довго не міг нічого сказати. Стояв десь хвилину, червоніючи від люті, стискаючи кулаки. А ще в нього знову роїлися блискавки в голові — тривога. Що з ним буде, якщо втратить посаду дипломата? Мабуть, і владу втратить — бо все його становище трималося на спорідненості з луназиром. Голосом тремтячим, оступлений принц мовив, а тоді — впевненіше, голосніше:

— На нашому боці Володар, єдиний творець Паладії!

— Вітаю, пане Таунуре, — вуста Айсіра скривилися в усмішці, схожій на кинджал. — Бог з вами. А от батька у вас більше немає. Варта, я висловив свою волю — проведіть посла й подбайте, щоб більше вони сюди не поверталися.

Коли під час вечері вони зустріли Венделлу, та, замість того щоб хвалитися успіхами, розпитувала вітчима про візит некроманта. У своєму звичному тоні з легкою усмішкою Айсір зауважив, що нікого не стратив — але це не значить, що злодій не отримав по заслугах. На це Нуїгард незадоволено насупила брови: вона дуже добре розуміла, коли ельф фальшивив усмішкою. Навіть краще, ніж його кохана.

Лірія була впевнена, що жодному з прихильників перших двох спадкоємців — та й просто підданим — її чоловік не покаже своєї печалі. І водночас вона знала: врешті-решт він поговорить з нею, якщо не зможе витримати всього на самоті.

І справді — увечері він чекав на неї з ванної, хоча очі обранця Місяця були втомлені, а сон спокушав не гірше за кохану. Лірія поцілувала його у скроню, ніжно-ніжно торкнувшись губами — без жодного натяку на пристрасть. Якби ельфи були інструментами, то цей точно не заграв би акордів хіті цієї ночі.

— Мені було нелегко зберігати суворість щодо того, хто двічі врятував моє життя, але після спроби викрадення я його ненавиджу. Та якби Таунур був мені сином... Навіть не знаю, чи змогла б покарати, якби він насправді хотів скривдити Венделлу.

— Він сам себе покарав. Я всією душею хотів вберегти дитину, що повернулася з того світу, від некромантів — а лунарис рвався до них. Але ж прийняли його в ряди мертвих не лише з розрахунком на наш зв’язок. Якщо він справді здібний у мистецтві смерті, якщо Гелена цінує воїна, а не зв’язок зі мною — залишиться. А ні — сам винен, що перейшов межу.

— Тобто тебе турбують не слова, сказані синові. Тоді що саме?

Він поклав голову їй на груди, і коса — як завжди — покірно лягла їй на коліна. Обійнявши її міцною хваткою, Айсір прошепотів так, ніби боявся, що Пітьма його почує:

— Думаю, якби я помолився за його упокоєння, якби просто забрав його звідти, якби не дав свободи — до цього б не дійшло... Він більше не дитина, але все ще мій син. І я завжди відчуватиму провину за його вчинки.

Барда не знала, що йому сказати, адже й сама іноді шкодувала, що дозволила Венделлі навчатися в асасинів. Що обрала власне щастя і не залишилась із Варденом, позбавивши доньку батька. Що тепер її кровинка волею-неволею стала такою ж фігурою на політичній арені, як і вона сама колись.

— Я просто терплю, — відповіла жінка, немов виплюнула камінь. — Коли мені хочеться змінити минуле або втрутитися у вибір єдиної доньки — так само, як і ти, шкодую мовчки. Ми можемо бути неідеальними батьками, але станемо найгіршими, якщо заберемо в дітей їхнє життя.

— Чомусь мені стало легше, коли я сказав тобі, — відвівши погляд від каміння на стелі, луназир заглянув у вічі обраниці.

— Бо ти більше не почуваєшся самотнім у своєму тягарі.

Тієї ночі в них був секс — дуже короткий і позбавлений пристрасті. Без жодних почуттів, просто надлишок енергії, яку треба було кудись подіти. Виснажені, вони лягли по різні боки ліжка, вкрившись ковдрою. Лірія заплющила очі й вже почала занурюватися в сон, коли відчула теплу руку на своїх грудях. Він обійняв її за талію й ледь помітно потягнув до себе. Вона посунулася й відчула тепло його тіла. Душу накрила хвиля спокою й дивного тепла, схожого на те, що супроводжувало їхній перший поцілунок.