Пісня серця мого

Упродовж наступного місяця жодних дипломатів не очікувалося: нежить, хоч і скрегочучи зубами, залишила територію Нічного лісу, а в раді зайнялися якимись справами щодо ельфійської мови — мовляв, надто вона змінилася за минулі століття. У такому питанні барда, навіть якби й хотіла, не могла допомогти, тож Айсир дозволив їй не бути присутньою на зборах. Вона тішила їх піснями та мелодіями після обговорень, а до того часу гуляла замком.

Саме тоді вона зустріла одного зі слуг Ліги. Спина й досі вкривалася мурашками при вигляді асасинів, але тепер ті були зобов’язані охороняти дружину обранця Місяця, тож Лірія поводилася з ними привітно.

— О, неперевершена лунасавіро, я так радий, що зустрів вас! — промовив він, вклонившись майже до підлоги. — Я… навіть не знаю, як доповісти луназиру… Розумієте, це… Такого ще не траплялося… Ніхто не повірить. Майже так само дивно, як повернення Таунура і поява некромантів.

— Добрий найманець не запинається, тож що ж змусило тебе так нервувати?

— Наші нові гості, пані, вони просять аудієнції. Ці посли прибули з-за океану — це ті самі ельфи, що вирушили в плавання століття тому, коли ангели виганяли нас із земель Паладії.

Тепер і барда не знала, що сказати. А хіба десь були інші континенти? Та й як могли дістатися до них родичі Айсіра, якщо в океані плавали риби з величезними плавцями-руйнівниками?

— А якщо хтось вирішив так пожартувати? Обранець Місяця вам голови повідрубує за такі жарти!

— Подивіться самі, миледі, це не схоже на жарт.

Гості чекали в одній із зал для дипломатів (якраз звідти нещодавно випровадили некромантів), і без сумніву — це були ельфи, утім вигляд у них був надто незвичний, щоби подумати, що хтось просто вдає чужоземця.

Дехто з прислуги носив зелені вбрання, але більшість була вбрана в золоте. Зброю їм наказали здати, та охоронців одразу можна було впізнати — вони були в обладунках, а не в сукнях (що були святковими як для чоловіків, так і для жінок цієї процесії) і стояли в бойовій стійці, охороняючи господарів.

Серед інших була одна жінка з каштановим волоссям, заплетеним у косу, що утворювала вінок. Її оточували п’ятеро світловолосих чоловіків, які більше скидалися на братів, але одному з них вона щось шепотіла на вухо, а інші кидали незадоволені, ревниві погляди. Серед прислуги також було видно зовсім юних принців і принцес — від десяти до п’ятнадцяти років, і їх було не менше тринадцяти.

Лірія наказала покликати одного з охоронців, переконавшись, що той не приховав за спиною жодного клинка. Як виявилося, приховувати зброю вони й не вміли, хоч і намагалися — всі леза було вилучено при вході до замку. Ельфійка, що постала перед нею, мала на собі безліч міток — на блідо-жовтій шкірі мутно-зеленими лініями вирізнялися стріли, різні гриби й трави, звірі, й це також сильно відрізнялося від звичних знаків, а їх, будучи бардою в таверні Мередімаха, жінка бачила чимало. Це точно була лідерка їхньої групи — голову її прикрашала річ незвична, що мала бути короною. Дивний вінець із гілок, на кінцях яких висіли перлини, а в центрі — яскраве золоте сонце, що лежало на чотирьох смарагдових листках. Якби місцеві ельфи й хотіли пожартувати, то не вигадали б такого дива.

Чоловіки мали головні убори скромніші — перлинні й невисокі, з тим самим сонцем, але тільки з двома паличками, на яких висіли зелені стрічки. У дітей корони більше скидалися на шпильки, в основі яких теж було золото.

— Вітаю. Мене звати Лірія, я господиня цього замку. Скажіть, хто ви, звідки прийшли й з якими намірами?

Миттєвий погляд ельфа ковзнув по ній — у ньому було чимало зневаги, але варто було їй глянути на стражів позаду людини, як він одразу змінився на пошану, хоч і зумовлену страхом.

— Ми ельфи з лісів острова Життя. Відтоді як знайшли новий дім, наші друїди століттями шукали спосіб перетнути океан і налагодити зв’язок із тими, хто ще міг лишитися в живих. Ми були дуже раді дізнатися, що тут і досі правлять ельфи — хоча б на невеликому клаптику Паладії, — і тепер ми хочемо побачити місцевого сансая, вашого правителя.

— Він носить титул луназира, тобто обранця Місяця. Мене тут звуть лунасавірою, а наших дітей — лунарисами. У Айсіра зараз важлива нарада. Я повідомлю йому про вас, коли вона закінчиться, і ви отримаєте аудієнцію, якщо й коли мій чоловік вважатиме це за доцільне.

Вклонившись, вартовий повернувся до своїх, і тепер усі вони без винятку втупилися в неї. Куди поділася колишня веселість? Ці погляди були сповнені ненависті та холоду, зневаги й обурення. Чесно кажучи, та Лірія з таверни провалилася б крізь землю, усвідомивши, що ціла делегація ладна спалити її на вогнищі, але нинішня була дружиною правителя й не могла дозволити собі такого приниження.

— Розкажи нашим гостям, як слід поводитися у столиці, — кинула наостанок лунасавіра й рушила до чоловіка, не маючи наміру чекати кінця ради.

Почувши її слова, передані з вуст вартового, градоправителі лише чемно відмахнулися; один навіть шанобливо нагадав, які важливі справи вони тут обговорюють, і що їм зараз точно не до якихось переодягнених блазнів.

— У них зовсім інші відзнаки, інший одяг, інший колір шкіри, і вони навіть не знають, як звучить титул Айсіра. І взагалі, я не розумію, хто з нас втратив рідню століття тому — це я чи ви зацікавлені в тому, щоб прибулі справді виявилися загубленими ельфами?!

— Ми не хочемо ятрити рани минулого, — пояснила градоправителька. — Ми вже не раз тішили себе порожніми надіями. Поки ангели ділили більшість наших земель, ми зазнавали цілі навали таких ось лже-родичів, які намагалися нав’язати свої форми правління, змінити неугодні їм традиції... Все це було таким огидним і безглуздим, що тодішня рада заборонила подібну буфонаду.

— Якщо вони брешуть, то вже хто-хто, а наш володар точно поставить їх на місце! — заперечив градоправитель. — Я б подивився на це.

— І подивишся, — сказав луназир. — Якщо це чергові актори — я страчу їх на площі, але якщо Лірія не помилилася... Ми вже стали свідками народження держави некромантів — чому б не з’явитися й іншим королівствам?

Зустріч призначили на той самий вечір, на ній була присутня вся родина, навіть Штэрих. Спочатку він не хотів іти, але, побачивши гостей, лише роззявив рота й принаймні сидів тихо. Венделла отримала у свій бік такий самий потік обурених поглядів, але на відміну від матері, воліла стати за спини старших.

— Навіть не думай їм щось утнути, — прошипіла Лірія крізь зуби, відчуваючи потилицею ненависть, що пробудилася в доньці.

— Луназир Айсір, лунасавіра Лірія, лунариса Венделла, лунарис Штеріх, — представив їх один із слуг, а тоді перевів погляд на гостей, на мить зам’явся і випалив: — Панове побажали, щоб їх називали сансаєю Даніеллою та сансавіром Танзілом. Решта представитися не забажали.

Шестеро сіли за круглий стіл (Штеріх примостився на колінах у матері, не відводячи погляду від чужоземних прикрас), після чого, як і годиться, першим заговорив господар замку. За кожним його словом з довгих столів, що стояли з боків від круглого, уважно спостерігали градоправителі та свита того чужинського ельфа. Втім, чоловік рудоволосої не вперше мав справу з подібними ситуаціями.

— Перш ніж ми вирішимо, як на все це реагувати, прошу, розкажіть свою версію подій. Якщо ви справді припливли з далеких країв — як ви туди потрапили, як вижили там і як повернулися назад?

— Наших кораблів залишилося дуже мало, і всі вони були перевантажені ельфами. Океанські чудовиська розгромили більшість флоту, зібраного похапцем на початку війни з людьми. Ми викидали тіла за борт, аби не спокуситися канібалізмом, а вижилих підбирали з інших суден. Багато днів тривало наше плавання — вночі загадкові вогні були нам порятунком, а вдень — лише удача й останні краплі надії.

Зрештою залишки флоту дісталися острова, переповненого рослинами та тваринами. Не встигли ми ступити на берег, як перед нами з’явилася Велика Лань — володарка цих земель. Вона сказала, що була створена Володарем, аби підтримувати лад на острові Життя, і що раніше не зустрічала істот, подібних до нас. Ми розповіли їй про свої мандри й попросили прихистку.

Лань погодилася, але спершу зажадала, щоб ми певний час перебували на острові, не споживаючи їжі й не п’ючи з джерел. Чим більше ми досліджували острів, тим важче було стримати обіцянку — важко описати словами це царство природи, ту буйність фарб, різноманіття живого, рясність харчів, ту ідеальну гармонію, в якій перебуває земля вічної весни... І все ж ми залишилися вірні своєму слову, і нас прийняли.

Чимало часу пішло на те, щоб навчитися жити наново. Не можна було просто зрубати дерево й звести хату — кожен наш рух міг порушити тендітний баланс. Тоді деяких ельфів наділили особливою магією — здатністю чути й розуміти тварин, рослини, стихії. Завдяки друїдам ми створили закони, що вчили правильному полюванню, будівництву, лікуванню, обрядами. Так ми стали частиною острова Життя.

Деякі ж друїди зійшли з розуму, не витримавши дару Лані. Вони настільки зблизилися з тваринами, що втратили гармонію, й стали чудовиськами — таких ми виганяли. Але саме ці вигнанці зуміли підкорити чудиськ і дозволили нам знову вирушити в плавання.

Перед відплиттям я залишила старших дітей, аби вони правили країною. Ми також взяли списки родичів від кожного ельфа. Наша початкова мета — дізнатися, чи залишилися тут наші рідні, й яка їхня доля. У подальшому ми хотіли б знайти родичів, налагодити торгівлю й, можливо, збудувати нове майбутнє разом.

Щойно сансайя замовкла, заговорив луназир. Його розповідь була не менш довгою — про боротьбу з людьми, про союз із тінями, про угоду, з якої народилася богиня Пітьма, і, звісно ж, про закляття вічної ночі, що прогнало колишніх ангелів з ельфійських земель. Потому всі хвилину мовчали, віддаючи шану загиблим на воді й на суші, тоді Айсір продовжив:

— З усього, що я бачу, з усього, що почув, можу зробити висновок — ви справді прибули з інших країв. Після недавньої війни ніхто не наважився б так жартувати, та й відзнаки на ваших тілах свідчать про зовсім інший спосіб життя. Я накажу слугам надати вам покої, а мої найкращі асасини візьмуть ваші списки — і можете бути певні, кожен ельф у Нічному лісі та Імперії невдовзі дізнається, чи залишились у нього живі родичі. Процес буде не швидкий, а доти Саксара стане для вас другим домом.

І справді, наступний місяць інакше як балаганом не назвеш — навіть засідання ради не відбувалися. Щодня до столиці прибували по сотні ельфів, охочих побачити обох правителів і дізнатися більше про свою рідню. Дехто навіть залишався ночувати в найближчому лісі. Багато хто поспішав зібрати речі та вирушити кораблями, щоб побачити рідних на власні очі, інші ж просили передати листи та послання. Увесь цей час Лагон відчував значні труднощі з ремонтом та будівництвом далекоплавальних суден. Стало очевидно, що попит на них у найближчі роки лише зростатиме.

Поки Айсір займався зовнішніми справами, Лірії довелося повністю взяти на себе внутрішні проблеми ельфів, адже ті нікуди не зникли. Саме лунасавіра, не захоплена пошуками родичів, стримувала невдоволених підданих, відволікаючи їх від довгоочікуваних новин, і приймала доленосні для самої держави рішення. Вона розпорядилася побудувати нові посольства та виділила кошти на розширення порту в Лагоні, а також не забула про свою ідею зі школами. І ще одне — великий наплив гостей показав, наскільки ж холодно може бути в більшості обідніх залів, які тепер слугували і спальнями для численних охочих. Тож барда наказала почати перебудову палацу в камені, а заодно й укріпити старі рови зсередини, бо по суті це були просто вириті ями.

Венделла подружилася з Даніелем — одним із кузенів сансаї. Хлопець виявився дядьком Сунжі по материній лінії (його дід пережив плавання й одружився вдруге з тіткою Даріелли). Взагалі, діти лісових ельфів усі разом побігли знайомитись з єдиним підлітком у замку, та виявилося, що гратися з темною магією їм нецікаво, тож тепер усі намагалися знайти спільну мову. Донька охоронця навіть попросила матір навчити її грати на якомусь інструменті.

— Навіщо? Ти ж казала, це не твоє покликання, — здивувалася Лірія.

— Ну, у лісових ельфів це почесно — бути музикантом, і вони люблять слухати музику. А я сказала, що моя мама — найкраща виконавиця у світі, і що вона мене навчить.

Тож тепер барді ще й уроки довелося давати.

Ну і Штеріх без уваги не залишився, та що дивно — його більше цікавили дорослі. Кілька разів правителька і її чоловік, а також деякі охоронці просили дозволу потримати його на руках і дарували подарунки. Їм був настільки цікавий цей плід кохання ельфа і людини, особливо тому, що мав на собі мітку, як у батька, вроджену. У сансаїв такого не було — вони отримували свою під час коронації.

І, здавалося б, усе почало налагоджуватись, але після одного вечора стосунки пішли на спад. Тоді свита гостей вечеряла в компанії господарів замку, і коли діти пішли, правителі залишилися наодинці, якщо не рахувати Лірії, яка того дня так втомилася, що й вечерю нормально їсти не могла.

— Скажіть, пане Айсіре, що ви думаєте про моїх дітей? — раптом спитала Даріелла.

— Нічого конкретного. Вони дуже привітні до моїх, і лише те. Вибачте, я був так зайнятий справами свого народу, що на спілкування з вашою родиною зовсім не мав часу, — щиро відповів правитель темних ельфів.

— Ну, взяти хоча б Зарінеллу — вона ж прекрасна дівчина! Не мине й року, як їй час під вінець, а яка влучна з луком, як добре вчила староельфійську. Запевняю вас, у вашій Саксарі зроду не було такої ельфійки. Їй тут подобається, і якби ми домовилися про шлюб, дівчина була б так щаслива.

— Боюсь, до того часу, як Штеріх підросте, вона зійде з розуму від нудьги, — злегка усміхнувшись, відповів Айсір. — Я ж не можу одружити дитину, яка ще й говорити до ладу не навчилася, проти його волі.

— Ви мене неправильно зрозуміли. Я пропонувала її не лунарису, а вам.

— Мені?! Вибачте, я вже одружений.

— Усього лише одного разу. Ми — володарі, сильні світу цього, нам просто неприпустимо померти, не залишивши по собі спадкоємців. Визнаю, не кожен здатен дати любов п’ятьом чоловікам, як це роблю я, але, даруйте, навіть мій покійний батько вправно давав раду з трьома дружинами, а один чоловік — доля позбавлених трону.

От і справді незручна мить. Сансаїя представила лише одного чоловіка — головного, того, що був її дипломатичним соратником, а про наявність інших її банально не спитали, бо місцеві ельфи вирішили, що полігамія неприпустима, й гадали, що в родичів так само.

— Пітьма дозволяє вступати в шлюб лише після смерті нинішнього супутника і лише з одним. Як у Місяця не може бути двох обранців, так і в мене не може бути двох обраниць.

— Отже, — тут вона перевела погляд на Лірію, — ще років сорок? Тоді вже вибачайте, знайду когось молодшого, але також від старшого чоловіка. Він, знаєте, дуже плідний, і це передається у спадок. Подарує вам багато добрих спадкоємців чистої крові.

— Годі. — Стукнувши кулаком по столу, заявив темний ельф. — Не переходьте межі. Я не маю наміру вступати в шлюб не тому, що моя дружина жива, а тому, що крім неї мені ніхто не потрібен. І хоч би вона прожила день чи двісті років, я все одно буду поруч із нею. А ви негайно попросіть пробачення за те, що робили подібні пропозиції й ображали честь моєї лунасавіри.

— Що? Щоб ми вибачалися перед людьми?! — обурено вигукнула Даріелла. — Я й так дозволила їй бути присутньою при розмові — з поваги до ваших традицій, якими б безглуздими вони не були, але кланятись людині?! Та ви ще зачекайте!

— Визнавати свої помилки — не принизливо, принизливо — робити вигляд, наче нічого не сталось, — спокійно сказала Лірія, випередивши чоловіка. — Я теж терпіла ваші зверхні погляди — з поваги до історії, але плювати собі в обличчя не дозволю.

— Ми ніколи не схилимось перед людьми, — стояла на своєму сансаїя.

Лірія могла покластись на чоловіка, вона знала, що Айсір її не образить, і все ж гордість не дозволяла сидіти мовчки. Гаразд, вони ненавиділи людей — і було за що, — але якщо вже вирішили прийти в чужий дім, то слід шанувати його господарів, або ж узагалі туди не суватися.

— Я в цьому замку господиня, і хто мене не поважає — той тут надовго не затримається. Збирайте речі — і в найближчу таверну, тамтешнім завсідникам поскаржитесь, а тут ви не правителька.

Нічого не відповівши, сансаїя пішла. То чи слів не знайшла, чи гордість не дозволила сперечатися з людьми.

— Вибач, це було так грубо, я... Не знаю, що на мене найшло. Було таке відчуття, ніби вона мене за собаку має, чи за щура якогось.

— Ти все правильно сказала, Ліріє. Як би я не радів за інших ельфів, що знайшли рідню, вона — правителька іншої держави і не повинна забувати, що тут — у статусі гості.

Ось так, не встигнувши звикнути до наявності некромантів, Паладія зустріла ще одну державу. А скільки таких народів було за океаном, і коли вони зустрінуться — залишалося тільки гадати.