Пісня серця мого

— Тихіше, дитина спить.

Вона відкриває двері і бачить перед собою якогось слугу — шкіра майже як у людини, з легким фіолетовим відтінком, поверх сорочки чорний камзол, місцями вишитий золотом — не найбідніший придворний. Чому він прийшов до неї? Барда в розгубленості, і тільки, уважно придивившись до його волосся, згадує слова дочки.

— Ви — мій супроводжуючий? — Не вірячи тому, що бачить, питає артистка.

— Так, а віднині ще й охоронець. Господар доручив мені охороняти вас, він сказав, я за ваше життя відповідаю головою. Також він просив передати, що завтра вдень ви зустрінетесь у альтанці біля південної стіни замку.

— Твій господар — луназір Айсир? — Чим більше вони спілкувались, тим сміливіше ставала Лірія. Вона все одно дізнається це завтра, у разі мовчання.

— Ви дуже спостережливі, панно — але, самі розумієте, поширюватися про це не варто. Я піклуюсь про вашу безпеку до тих пір, поки він не змінить свого рішення, тож постарайтеся не оступитися. А тепер повертайтеся до сну, завтра буде важкий день.

— Стривайте, ви...

— Віднині ваш слуга.

— Ти, — зрозумівши натяк, продовжила Лірія — можеш мені назвати своє ім'я? Раз вже нам доведеться спілкуватися, буде незручно постійно звертатися до тебе місцевими займенниками.

— Мені це не дозволено по роботі. — Коротко відповів ельф.

Коли двері зачинилися, несподівано відкрила очі Венделла. Мати одразу почула, як сповзла ковдра, коли дочка сіла на ліжку.

— Дурний, його звуть Мардок, працює у свиті луназіра, але не як особистий охоронець, а як виконавець доручень. Втім, вони всі готові віддати за нього життя, просто йому платять менше і роботи більше.

— Звідки тобі це відомо? — Одночасно запитали мати і ельф за дверима.

— Поки тебе не було, я вийшла в коридор шукати туалет, і мені зустрівся один хлопчик. Сунджі, такий самотній, тут же зовсім немає дітей! Я сказала, що буду грати з ним у вільний час від уроків, а він, щоб подружитися, розповів мені все про свою родину.

— О, Пітьма Всемогутня, у нього будуть великі проблеми. — Вже йдучи, буркнув Мардок.

— Це, до слова, його батько. — Прикриваючи посмішку додала дівчинка.

Ранок не приніс сімейству Нуігард полегшення — місцеві ельфи відрізнялись від жителів Мередімаха, до того ж багато з них служили правителю століттями та безпосередньо брали участь у війні проти людей. Приїжджі знали ельфійську мову і традиції, спокійно сиділи за сніданком, не перебираючи стравами, але така близькість викликала радше огиду. «Чому ці чужаки все знають, вони шпигували за нами, хочуть встромити ножа в спину?» — саме так думало більшість слуг.

Доброзичливо до барди ставились лише інші музиканти, які дізналися про професіонала. Вони були дезинатерами — ельфами мистецтва. Тільки ось, щоб заслужити таке звання, треба було скласти екзамен, а там і володіння зброєю, і магія темряви, тому Лірія залишалась у Нічному Лісі на правах чужачки, хоч і була рівною їм за здібностями. Тим не менше, їй треба було знайти спільну мову з іншими, якщо вона хотіла спокійно прожити ці пару років. Після сніданку Лірія покликала свого охоронця, казначей неохоче пішла його шукати і через десять хвилин ассасин стояв перед нею.

— Моїй дочці потрібен вчитель. — Одразу перейшла до справи рудоволоса сирена.

— У палаці дітей немає — сім'ї прислуг живуть при замку, там є школа, але відпускати туди дитину-людину небезпечно. Правда, є один викладач — він колись учив спадкоємців, буде важко його вмовити, але це вже моя турбота.

Слуга зник, а Лірія вперше задумалась про нащадків правителя. Правив він кілька століть, тож діти мали бути. Напевно, вони вже давно виросли, але в такому разі де принци і принцеси зараз? В Імперії про них нічого не говорили, навіть у їхньому місті - ні слова. Якби син чи донька луназіра одружилися, завели своїх дітей, повернулися б з перемогою після війни, це б точно стало новиною для всього Нічного Лісу.

Та якщо вже вона мала вільний час, а донька —  безстрокові канікули, мати вирішила відвести її до коня, а заодно й попіклуватися про свою підопічну. Звісно, за сутінковим скакуном доглядали, і все ж це був її домашній улюбленець і відповідальність.

Венделла з радістю підкормила Тінь яблуками, а та навіть дозволила себе погладити без зайвого фиркання. Бачачи, як старша тримає молодшу за плечі, готова в разі чого закрити від незадоволеної кобилиці, тварина зрозуміла, що господиня чомусь дорожить цим створінням, і вирішила ставитися до нього з повагою.

— Я не впізнаю четверту, вона стала такою спокійною! — Це з ними заговорив конюх.

— Так, ви знайомі з Тінню? — Нічим не здивована запитала Лірія.

— Панно, мій брат — заводчик, четверта народилася від його улюбленої кобилиці, яку скрещували з жеребцем одного знатного ассасина. Їх виводку було всього двоє, до цього народилося ще кілька лошат, вони були подаровані принцу та принцесі, ах, що за часи... І її брат зараз служить Діраеллі, вона ж мала стати скакуном зіїра Мередімаха, але — тіні б її забрали — скинула вершника і майже затоптала копитами. Я радий, що ця вперта знайшла господиню, а не паше поля, як віслюк.

— Так, вона у мене з характером. — Відповіла жінка не без усмішки. — А от ті двоє старші, вони теж були такими вередливими? Спадкоємці їх приручали особисто, чи отримали вже об’їждженими?

— Якби Таунур і Таурина отримали готових коней, вони б осоромили батька, але цього не сталося. — Чомусь в куточку ока конюха блиснула сльоза. — Хоч ми й не згадуємо їх імен при правителі, кожен ельф пишається його відважними нащадками.

Того наставника, що колись учив принца і принцесу, звали Саджі. Він відрізнявся від своїх сородичів зростом — на півголови нижчий за звичайного ельфа. Він був старий навіть за мірками гостровухих — вони жили до п'ятисот років, йому ж було близько чотирьохсот вісімдесяти, судячи з сивини. Блідо-синя шкіра ледве проглядалася під насичено чорними розписами, що нагадували рідну мову. Зараз він працював бібліотекарем, але не там, де зберігалися заборонені книги, а в особистій замковій бібліотеці.

— Ваш телохранитель сказав, що ви потребуєте вчителя. — Представившись, наголосив бібліотекар. — Я готовий взятися за цю роботу тільки в тому випадку, якщо мій учень буде спокійним і не стане будувати проти мене пакості. Розумію, молоді, особливо люди, завжди хочуть щось вигадати і не можуть довго сидіти на місці, але я не якийсь там невдалий студент, щоб носитися з непосидючими дітьми.

— Будьте впевнені, Венделла не дозволить собі нічого зайвого, правда?

Увесь цей час донька сиділа на своєму ліжку, граючи з лялькою. Вона робила вигляд, що те, що відбувається, її зовсім не стосується, хоча краєм ока дивилася на дивного дядечка, що прийшов до них, аби зіпсувати її канікули.

— Я буду слухатися. — Зазначила донька, помітивши непохитність у погляді матері.

— Тоді йдіть до бібліотеки, юна міс. Ми почнемо з перевірки вашого рівня знань, а потім уже складемо план уроків.

Малеча думала, що їй належить важкий день, але, мабуть, забула, що поки вчитель буде тестувати її розум, мати вирушить на зустріч з луназиром. Жінка переживала не менше, ніж донька, хоч у неї не було батьків, які змушували б йти туди або якось себе вести. Вона сама вирішила вплутатися в це, мабуть, так і буває, коли дорослішаєш — сам стаєш опікуном і ставиш межі, яких повинен дотримуватися.

У тій частині замку знаходився сад, а під самою стіною — альтанка з темного дуба. Гілки дерев тихо шелестіли, пробуджена весною трава шуміла під ногами. Рудоволосій сирені здавалося, що тут нікого немає, хоча, звісно, вони повинні були бути. Просто мешканці столиці, за своєю природою, дуже непомітні, або ж охорона, що відганяла небажаних свідків. Людина ніколи не може бути впевнена, що поруч немає майстерно замаскованого шпигуна, а вона чомусь вірила.

Правитель сидів у альтанці. Він був одягнений у темну мантію з накидкою, але з-під її рукавів виднілися кисті рук і той самий браслет. Підійшовши ближче, барда помітила, що на столі накрито обід, причому з серветками, кількома видами столових приборів і дорогим посудом. Як давно їй не доводилося їсти в компанії вищого суспільства, але етикету її навчали з чотирьох років, такі речі неможливо забути.

— Нехай Місяць освітить ваш шлях, пане Айсир. — Це було традиційне привітання ельфів вдень. Вранці вони освітлювали життя, а ввечері та вночі говорили "нехай Пітьма дасть тобі спокій", але іновірці могли замінити Пітьму на Місяць в цьому випадку.

— Нехай він подарує тобі бажане, Ліріє. — Запропонувавши їй сісти, відповів правитель.

Його голос... Вона не чула його в перешіптуваннях радників, а тепер не було нічого, крім слів луназира. Він був таким глибоким і підступним, манливим і водночас холодним. О, барда довго тренувалась, щоб навчитися красиво співати, але йому, схоже, дар красномовства був даний від народження.

— Ви бажаєте послухати моє співання, чи краще мелодію без слів? — Порушивши паузу, борючись з бурею досі невиданих емоцій, рудоволоса повернулась до своїх обов'язків.

— Я б хотів почути від тебе нову пісню завтра, коли наш двір відправиться на полювання, а зараз просто розділимо трапезу. — Він ніби заспокоював її, мовляв, тобі не треба боятись, але водночас нагадував, що до завтрашнього дня робота повинна бути готова. Хіба їй вперше доводилось так швидко працювати? Ні. Тоді чому музикантка так хвилювалась?

Вони поділили на двох обід — не занадто скромний, але й не того рівня, що подавали правителю в замку. На перше був суп з дичини, на друге — філе фазана в ніжному соусі і наприкінці солодкий десерт з вишнями. Лірія не пам'ятала, коли в останній раз так їла, зазвичай усі прийоми їжі включали в себе одну страву, не надто складну в приготуванні. Вони могли дозволити собі обід з трьох страв тільки на свята, і то більшу частину смаколиків віддавали дочці.

— Барда, ти повна загадок. — Сказав луназир, відсунувши порожню тарілку. — Твоє знання манер і палацового етикету це зовсім не те, що знає служниця, яка спостерігала за своїми господарями, а вишивка на одязі властива тільки аристократам родом із Долини Верб, тобі не так уже й багато років, але все ж таки тамтешні придворні не пам'ятають жодної Лірії, і не знають ні про яких бастардів і позашлюбних дітей. Може, ти змінила ім’я?

— Є речі, про які всі знають, але ніхто не говорить. Проте зараз я належу до вашої свити, і ви можете дізнатися все, що вам буде до вподоби, лише запитавши.

— Ти хочеш розповісти мені про це?

— Я б хотіла залишити такі подробиці в таємниці, на те є свої причини. — Опустивши погляд відповіла жінка.

— В такому разі, ми залишимо цю розмову на інший день, але мені дуже хотілося б дізнатися, звідки у тебе ці знання, і як таку незвичайну простолюдинку занесло в Мередимах.

Попрощавшись, він пішов першим, вона ж почекала п'ятнадцять хвилин, перш ніж вирушити. Хоча в юності Лірія не брала участі в придворних інтригах, вона прекрасно розуміла, що їх не повинні були бачити разом. Повернувшись до покоїв, барда зайнялася звичними справами — написанням пісні. Ненадовго вона задумалась, навіщо це робить.

Можна було просто розповісти правителю все, не граючи в загадки, щоб він швидше втратив до неї інтерес. Навряд чи луназир став би лізти в справи короля Імперії через позбавлених титулу придворних, а якщо б захотів, і так би міг усе дізнатися, не запитуючи її дозволу. Вона ж збиралася натякнути йому, зробити це так, як можуть лише поети. Чому? Просто їй хотілося щось розкрити, один маленький секрет. Так! Безсумнівно, це й була та сама причина, яку Лірія шукала, списуючи білі листи чернетками нової балади.

Відірвавшись від готової роботи, жінка зрозуміла, що за вікном стояла глибока ніч. А де ж була її донька? Хіба викладач не мав привести Венделлу додому? О, ні, вони не домовлялися! Отже, малеча пішла до покоїв сама, а куди її міг занести допитливий характер, хто знає? Занепокоєна артистка покликала свого охоронця. Він вже не вперше з'явився швидко, наче тепер був її особистим лицарем.

— Я так захопилася новою піснею, яку попросив написати правитель, що зовсім забула про час. Моя донька мала повернутися з уроків...

— Не хвилюйтеся, миледі, я знаю, де вона, йдемо.

Асасин вивів її до тренувальної площадки, де інколи проводилися змагання стрільців, а так вона використовувалась для відточування навичок, правда, вже тих, хто пройшов школу вбивць, тож вправлятися на мішенях новачки не змогли б.

Діти стояли на полі, що було між мішенями і відміткою для стрільців. Сунжі — вперше Лірія побачила цього хлопчину — виявився ельфенком з блідою блакитною шкірою, покритою чимось схожим на плями від чорнил. Вона не була впевнена, як трактувати такі знаки, але припустила, що це пов'язано з його вітряністю та лінивістю. У хлопця було батьківське волосся — коротке, при тому дуже розпатлане, і носив він одежу явно не селянську, але до такої міри обдерту і брудну, що проста лляна рубашка підійшла б йому набагато більше. Щось підказувало матері, що батько просто втомився купувати нові речі дитині, яка їх постійно псує.

Хлопчисько відскакував від Венделли, при цьому сміючись, і знову підходив, як щеня їхніх сусідів, що любило піддражнювати котів. Все це виглядало як невинна дитяча гра, поки рудоволоса не придивилася уважніше. У її дитинки в руках був ніж, і вона розмахувала ним, як злодійка, намагаючись поранити хлопчину.

— Що це за безлад? — Від її суворого голосу обидва замерли. — Венделло, звідки в тебе ніж? І як тобі в голову прийшло нападати з ним на іншу дитину, це ж небезпечно!

— Мам, він мені сам дав. — Почервонівши відповіла дівчинка. — І показав, як ним користуватися. Сунжі, ну скажи, я ж тебе не пораню.

— Ні, міс. — Також зляканим голосом підтвердив хлопчисько. — Я вмію поводитися з лезом, і ухилятися від нього теж, ваша донька не зможе мені зашкодити, але їй захотілося навчитися так робити, і я...

— Ти свій єдиний клинок позичив?! — Тепер обурювався вже його батько. — Скільки разів повторювати, що при тобі завжди повинно бути зброя! Такі жести доброї волі можуть коштувати життя.

Ось тут-то діти зрозуміли, як сильно вони влипли. Роздратовані батьки, вибачаючись один перед одним, розтягнули їх по кімнатах. Малечу чекала не найприємніша розмова: батька поруч не було, а мати була не в найкращому настрої.

— Я не хочу, щоб моя донька бігала з ножем, як маленька злодійка. Ти ніколи, чуєш мене, ніколи не будеш заробляти на життя крадіжками! Замість того, щоб учитися красти, краще б ти готувалася до уроків.

— Я не збиралася нікого грабувати, просто зі сторони це так класно виглядає, мені захотілося навчитися, а ти ж ніби казала, що треба дружити з іншими дітьми.

— Дружити, але не вчитися дурному. Ти ж уже не немовля, повинна розуміти, що не можна все за всіма повторювати. Напевно, буде краще відправити тебе до батька.

— Не треба! — Вимолила дівчинка. — Обіцяю, більше так не буду, тільки дозволь мені залишитися в палаці.

— Сподіваюся, ти все ще тримаєш слово, Венделло. — Подивившись у очі дитини, винесла вирок мати.

Вони лягли спати без вечері — обидві були не в настрої. Неочікувано для себе уві сні Лірія опинилася там, де не була вже багато років. Чи був це результат її бесіди з луназіром, чи розмови з дочкою, вона сказати не могла.

Одинадцятирічна дівчинка стояла в покоях матері, що завжди здавалася їй недосяжною вершиною. Як спадкоємиця герцогині, вона могла попросити слуг принести будь-яку прикрасу до своєї кімнати, але спальні батьків завжди виявлялися витонченішими й красивішими. На обличчі Ронди сяяла тріумфуюча усмішка, вона навіть дозволила дочці сісти на пуфик біля дзеркала, хоча зазвичай та стояла під час розмови.

— У мене для тебе чудові новини, дитинко. Як ти знаєш, у короля нашого немає дітей, і єдиний його спадкоємець — молодший брат, майже твій одноліток. Правитель навіть прийняв целібат, щоб набридливі наречені нарешті залишили його в спокої, але спадкоємець — останній з роду Люксилини, не може дозволити собі таку розкіш. Йому доведеться одружитися, і то з благородною дівчиною, а не якоюсь там простолюдинкою. І вже навряд чи це буде ельфійка, адже ельфів ніхто не хоче бачити при владі, а доньки графів або занадто старі — до моменту весілля вони вже не зможуть мати дітей, або молоді — їхнього шлюбного віку доведеться чекати більше десяти років, ну або заміжні.

— Мені шкода принца Юстиніана. — Чесно відповіла донька, уявляючи, як її друг носиться по всьому царству в пошуках нареченої. Це нагадувало сюжет казки, тільки швидше безнадійної, ніж романтичної.

— Не шкодуй його, а радій за себе, бо ти станеш королевою, його дружиною! — Уже не тільки з радістю, а й з заздалегідь винесеним вердиктом, оголосила мати.

Як могла Лірія відреагувати на цю новину? Спокійно — це був ритуал, частина життя, так само як з п’яти років ти зобов’язаний був читати молитву на свято Вознесіння, з певного віку дівчата й хлопці повинні були одружитися, щоб завершити дорослішання і створити свою сім’ю. Це був обов’язок, і в неї досить непоганий, адже з Юстиніаном вони дружили.

— Якщо ти вважаєш, що так буде краще, матусю, я дякую тобі за турботу.

Ронда схвально кивнула, після чого відправила доньку геть. Звідки їй було знати, що та хоче стати бардом і планувала втекти з палацу, щоб виступати перед людьми? Чи схвалила б вона, дізнавшись про плани доньки? Звісно, ні. Барди — дорогий аналог повій, останнє, що залишається бідному аристократу, так казав батько. Але, як виявилося, це було її покликання. Світ не втратив би легендарної співачки, однак краще вже непогана музикантка, ніж страчена королева.

— Венделло. — Доньку розбудила мати, так рано, це було не схоже на неї.

— Що сталося? — Запитала вона, винувато дивлячись на неї. — Ти ще злишся? Я ж сказала, що більше так не буду.

— Ні, ні, дорогенька, справа не в тому. Я лише хотіла запитати: тобі справді подобається управлятися з ножем?

— О, так, це так захопливо! Майже як фокуси, тільки складніше. А ще ж можна їх метати в цілі і жонглювати ними, і багато чого іншого.

— Ти справді захопилася цим заняттям. Знаєш, якщо це не заважатиме твоїм урокам, можеш практикуватися після занять. Але ти повинна дотримати своє слово і ніколи не використовувати отримані знання, щоб завдавати болю невинним людям.

— Звісно, мамо, я ж не якась там бандитка. — Виразно відповіла дівчинка, надуваючи губки в знак презирства до злодіїв.

— Ось і добре, тоді поспи ще трохи, я принесу теплої води, а потім помиємося і до справ.

— Так точно, панно! — Мабуть, насміхаючись з одного з слуг, відповіла Венделла.

На кухні їм зустрілися і телохранитель з сином. І батьки, і діти невпевнено дивилися один на одного, поки Сунджі не підійшов до Венделли. Він показав їй на вільне місце за столом, де стояли порожні тарілки та приготовані кухарями страви. Спочатку дуже повільно, спостерігаючи за опікунами, а потім уже сміливіше, друзі сіли за стіл і набрали їжі.

— Дивно, але дізнавшись, що ваша донька ходить до школи, мій син теж захотів навчатися у Саджі, хоча я вже три роки намагався віддати його на навчання. На жаль, він не визнавав нікого, окрім мене, а часу його вчити мало.

— Думаю, ця дружба їм двом піде на користь. — Спостерігаючи за дітьми, які тепер бесідуваали, не помічаючи їх, підсумувала Лірія. — Краще нехай спілкуються між собою, ніж тиняються замком без діла.