Пісня серця мого

Їхали вони досить довго, через такі місця, яких Лірія ще не бачила. Жінка звикла до пейзажів Нічного Лісу, та все ж вона жила у прикордонному місті, до того ж там, де ще залишалися якісь пережитки магії світла, а тут панувала трохи інша атмосфера.

Небо над Мередімахом було подібне до останньої лінії горизонту, тієї, що лежить біля самого сонця. Вдень там було майже так само світло, як в Імперії, а вночі трохи темніше. В інших володіннях темних ельфів (навіть прикордонних) день був схожий на глибокий вечір, а ніч — на зимову темряву, освітлену місяцем і зірками. Через це рослини навколо світилися в рази яскравіше. Приїжджі та нападники, не звиклі до такого контрасту світла і тіні, засліплювалися, але барда швидко почала орієнтуватися, як і її дочка.

— Мамо, дивись, Тінь світиться!

Спочатку рудоволоса подумала, що йдеться про якесь чергове дерево чи особливо яскраву тваринку, що причаїлася біля дороги, але потім перевела погляд на свого коня. Від точки між вухами кобили аж до ніздрів тяглися чотири рівні смуги (чимось нагадували струни її інструмента), сяючи білим, під стать гриві.

— Тіньові скакуни схожі на ельфів: вони отримують мітки протягом життя, за ними можна читати господаря і дізнатися, для чого натренована тварина, — сказав їхній провідник. Звісно, вони їхали окремо від почту лордів, і взагалі, асасин з ними не розмовляв, виконуючи завдання.

— Але в неї не було жодних міток, коли я її купувала. — Тепер розмовляти з ним було простіше, оскільки барда знала, що її мають доставити до палацу живою.

— Значить, ваш кінь нічого не вмів і не мав господаря. Цікаво, як так сталося, що вона отримала мітку, визнавши людину? Я ніколи такого не бачив...

Далі вони знову їхали мовчки. Лірія стежила за дорогою, поступово змиряючись із думкою, що її супутник — один із найкращих убивць серед темних, а от Венделла не могла перестати розглядати того ельфа, який забрав їх із матір’ю до столиці.

— Він такий злюка, — прошепотіла вона матері, — і страшний, тільки волосся русе, як у тата, це єдине, що мені подобається.

Страж зупинив свого скакуна, супутниця ледь встигла зробити те ж саме. Він подивився на дівчинку так, ніби її підслали вороги, але лише на мить — потім погляд ельфа знову став спокійним, як Лазурний океан у дні мертвого штилю. Одяг міг відрізнятися, проте цей гостровухий віддавав перевагу класиці. Звичайна форма асасина складалася з шкіряних чобіт до колін, темного одягу, що закривав тіло, вишитого якимись візерунками, значення яких знали тільки в лізі. Голову ж завжди покривала шаль, що ховала все аж до очей, а ту вузьку смужку, яка залишалася відкритою, складно було розгледіти.

— Як ти дізналася?! — спитав гостровухий, заново вивчаючи дівчинку.

— У вас пасмо волосся вискочило з-під шалі, я б сказала, воно десь до плечей, ну, може, довше.

І справді, вони їхали проти вітру, тканина трохи сповзла, розтріпавши волосся.

— Яка уважна й допитлива дитина. Коли прибудемо до палацу, тримай такі думки при собі. Там більшість слуг ходять не в робочій формі, і якщо хтось дізнається від маленької пліткарки, як виглядає той чи інший ельф, тобі переріжуть горлянку й скинуть у річку.

На тому їхня розмова закінчилася, утім дівчинку це не налякало. Вона пообіцяла матері, що дізнається ім’я того ельфа, але їхній провідник ці слова проігнорував.

Їхали вони три тижні, зупиняючись у тавернах лише на ніч, щоб поспати й поїсти, а потім знову рушити в дорогу. Напевно, якби їхні перерви були трохи довшими, шлях зайняв би півтора місяця. За весь цей час їм не трапилося жодної людини, а з ельфами мати й дочка не розмовляли. Тут вони були якимись іншими: погляди, обережність, недовіра — не так, як у Мередімахові. Вони боялися супутниць асасина? Ненавиділи людей загалом? Барда не могла сказати напевно.

Перед ними постав палац Регандур. Якщо вимовляти людською мовою, звучало не так гарно — "друге народження". Взагалі, спершу тут з’явилася бібліотека, яка могла існувати лише завдяки енергії клинка. Там же можна було безпечно зберігати багато книг із могутніми заклинаннями, що поза будівлею висмоктували сили з господарів. Щоб зберегти реліквію, навколо неї звели замок, де й жив луназир — обранець Місяця.

Основу становила скеля, десь у ній були висічені підземелля для в’язнів і таємних кімнат. Саму будівлю звели з дерева, вкритого будівельним матеріалом, що складався з глини та каменю. Звісно, ельфи й люди вже вміли будувати кам’яні будинки, але лише маленькі — зводити величезні споруди вони ще не навчилися.

Провідник нагадав Лірії волю його володаря: їй буде надана кімната, вона має право їсти в обідньому залі для прислуги, платню видають у середині місяця. Вбивати гостей почту лордів не можна, але в разі провини вона може відправити під арешт у підземелля. Вона виступає вечорами в тронному залі, якщо не може, зобов’язана повідомити когось із молодших казначеїв.

Залишивши настанови, асасин пішов, певно, звітувати перед господарем...

Якщо старший казначей відповідав за питання всього палацу (економікою держави займався один із радників правителя), то молодші наводили лад в окремих його частинах, зокрема слідкували за слугами. За кухнею та обідніми залами наглядав один ельф, за житловими приміщеннями та посадами слуг — інша ельфійка. З ними бардеса познайомилася, коли шукала свої покої: перший із бурчанням відправив її до другої, та з недовірою глянула на нових підопічних, після чого провела до кімнати.

Праворуч було маленьке віконце, засклене, але звідти все одно тягнуло протягами — ось і зараз завивав вітер. Між ним і дверима розмістили порожню книжкову шафу та скриню для одягу, навпроти стояла пічка, по обидва боки якої чекали застелені ліжка. Була ще одна кімната, зовсім маленька, відведена окремо для ванної, правда, теплу воду слуги носили туди самі. Утім, для гості це були непогані умови, хоча, звісно, вдома було краще.

— Що ж, мені пора виступати. Венделло, ти залишайся тут, я принесу сніданок, коли повертатимуся.

— Ну мамо, це ж головний замок у Нічному Лісі, я хочу все роздивитися!

— Ми разом оглянемо його трохи пізніше, добре? Треба дізнатися, куди можна ходити, а куди ні, і лише тоді влаштовувати тобі екскурсії. До того ж, хтось втомився з дороги.

— Ти залишаєш собі все найцікавіше, і я зовсім не хочу спати, — потерла очі донька.

— Мені теж хочеться подрімати, — саджаючи її на ліжко, сказала мати, — і тобі пощастило, що є така можливість.

— Раз уже пощастило, я приймаю вашу пропозицію, королівська фрейліно, — залізаючи під ковдру, змирилася дівчинка.

Лірію провели до тронної зали, де бардеса одразу ж знайшла своє місце. Тут не було сцени, але біля входу стояла особлива лавка, на стіні поруч висіли музичні інструменти. Казначей попередив, що сьогодні у лордів ділова зустріч, тому співати не треба, слід грати щось спокійне й красиве.

Для рудоволосої це був шанс знайти того благодійника, що звернув на неї увагу. Зазвичай на музикантів не дивилися, сприймаючи їх як частину меблів, однак людина в замку темних ельфів неминуче привертала до себе погляди. Кожен, хто заходив, вивчав її так, ніби особисто вручив браслет, і так само кожен рівно через десять секунд повертався до своїх справ, наче жінка зникала.

У Нічному Лісі було шість володінь, того дня лорди кожного з них прибули на зустріч. Із розмов бардеса зрозуміла, хто чим керує, та дізналася імена. Їхні титули не поділялися на графів і герцогів, як в Імперії, вони називалися зіїрами, тобто обраними.

Марсель очолював Мередімах, Лірія навіть бачила його якось раз, але не пам’ятала. Ельф зі світло-жовтою шкірою, багато візерунків чимось нагадували сонячні промені, що натякало на його дипломатичні зв’язки з людьми. Єдиний тут, хто на неї не витріщався, і навіть пояснював іншим, чому людина так спокійно на них реагує.

Гарьєнда була господинею іншого прикордонного міста — Фазона. Воно було повною протилежністю тому, що поєднало дві культури. Більшу частину її володінь становили мисливські угіддя та фортеці, там гостровухі були готові до війни і залишатимуться настороженими щодо людей, хай навіть їхній мир триватиме тисячу років. Подейкували, що більшість ельфів, які відпливли, були родом саме звідти. Вона ж сказала дивну фразу:

— Турані ця чортівка не сподобається, вона її вмить на мороз викине.

Віндель був зііром Даксена, останнього міста на кордоні. Те місце нічим не вирізнялося, хіба що одним законом. Уроженцям тих земель заборонялося укладати шлюби з людьми (навіть фазонці могли обирати собі супутників життя серед імперців).

Осірель отримав від правителя Ларгон — місто мореплавців. Взагалі, човни та кораблі найчастіше використовували для риболовлі біля узбережжя. Чим далі ти запливав, тим вищою була ймовірність зустріти велетенських риб, чиї плавники ламали деревину, наче тоненькі гілочки. Власне, тому відплилих ельфів вважали самогубцями, як і тих послідовників невідомого паладина.

Дірелла мала шкіру рожевого відтінку, що було вкрай рідкісним явищем. Її володіння — Дарека. За чутками, магія зародилася у столиці, але саме в тій землі отримала свій розвиток.

Головне місто мало назву Саксара, що дослівно перекладалося як «разяча сталь». У луназіра тут були особисті радники, які завжди перебували поруч, а також інші господарі володінь входили до ради. Зазвичай правителі ухвалювали рішення разом, але якщо поза їхнім з’їздом виникала небезпечна ситуація, саме особисті радники вирішували долю держави. Втім, поза такими ситуаціями вони займалися канцелярськими справами та дорученнями луназіра, тож їхні повноваження були урівноважені.

Поступово прибули й інші музиканти. Лірії ще не доводилося грати в ансамблі, але вона швидко підлаштувалася під їхній ритм. Їй не хотілося вирізнятися, виводити свою ліру на перший план, не хотілося показувати всім, за що її називали сиреною. Вона чекала. Той ельф мав бути тут. І вона зустріла його за кілька миттєвостей.

Сіра шкіра вкрита візерунками, серед яких проглядаються обриси зірок, а на щоці особливо велика мітка у формі півмісяця. Його темне волосся заплетене в косу до самого пояса, а карі очі таїли в собі ледь вловимий блиск пристрасті — захоплення майбутніми рішеннями, темною магією, фанатичною вірою чи самим життям. Корона являла собою срібний обруч, на якому чарівним чином виріс фіолетовий кристал, а в центрі був вставлений лише один камінь, блідий і загадковий, як сам місяць. Це був його обранець, Айсір Нахтблейд, що століттями правив темними ельфами, представляючи Вічну Пітьму. Йому подобалися прикраси із зображенням небесного світила: під стать короні лідер носив браслет, яких ще нещодавно було двоє.

Тоді всередині Лірії щось обірвалося. Тільки дивом її тілу вдалося втриматися на ногах і продовжити грати, тоді як розум захлиснули емоції. Ні, її зовсім не дивував статус цього чоловіка, вона не проводила жодних паралелей із Юстиніаном, справа була в іншому. Його погляд, голос, рішучість, недосяжність — усе це було ніби взято з її пісні. Рудоволоса чудово розуміла, що ельф живе століттями, а вона й десятої частки того віку не прожила, утім не могла позбутися відчуття, що він — лише міраж, створений нею як данина роботі.

А що відчуває автор поеми, зустрівши свого вигаданого героя? Навряд чи хтось зміг би відповісти їй на це питання, оскільки поезією та літературою нині займалися небагато людей, та й ті вигадували надто фантастичні образи. Такого просто не могло бути. Не могло, і крапка.

Опритомнівши, жінка помітила, що на раді він сидить не сам. Звісно ж, у короля має бути королева, наївно вважати, що правитель і єдиний представник своєї династії сидітиме століттями холостяком. Його дружина сиділа на троні праворуч. Її фіолетова шкіра була вкрита клинками, потьоками і дивними завитками, схожими на очі. Її кучеряве волосся прикрашали численні срібні шпильки у формі маленьких лез, і багато з них правителька цілком могла використовувати, адже вона — досвідчена асасинка. Усі знали, що лише їхні тіла вкривають такі витончені ножі, але зазвичай подібних міток на тілі не більше двох, а ця жінка, здавалося, нічим, окрім роботи, не займалася.

Вони обговорюють щось, чого слуги звідси не чують. Втім, Лірії й не потрібно знати. Провівши чимало років у шлюбі, вона помічає інші деталі: як подружжя сидить одне біля одного, як вони дивляться на партнера. У їхніх манерах є щось схоже на її стосунки з Варденом — рівність, взаємовигода, повага, проте бракує теплоти дружніх відносин, які вона вибудувала зі стражником. Будучи партнерами й співправителями, вони вважають, що цього достатньо, і не хочуть довіряти одне одному. Це не найгірший шлюб в історії королів, але й точно не найпалкіший.

Після завершення зібрання музика стихає, усі розходяться. Луназір виходить першим, навіть не глянувши в бік музикантів. Може, вона все ж таки помилилася або щось собі нафантазувала? Розгублена Лірія повертається до своїх покоїв, дорогою зазирнувши на кухню. Вона з’їдає там миску грибного супу, а доньці бере печеню з кролика — ще зарано їй їсти гриби. Коли мати заходить у кімнату, її мала спить. Рудоволоса залишає їжу біля печі й сама готується до сну. Нічна сорочка надягнута, волосся розпущене, аж раптом — стукіт у двері.