Пісня серця мого

Коли вони нарешті дісталися столиці, господиня зустріла їх особисто. Венделла стояла праворуч від правителя, у своїй улюбленій сукні та короні — як і хотіла. То що ж було не так? Вона не боялася говорити з Таунуром, не боялася й дивитись на Гелену (банші світилися трохи яскравіше за звичайних привидів, а очі їхні були суцільним кошмаром для слабких духом). Це було інше почуття.

— Мені дуже шкода, що так вийшло. Ми постійно ведемо переговори з лідером Альдегара щодо набігів і вже років двадцять намагаємось дійти згоди. Ці вампірчики з бунтівного міста — не приклад для інших некромантів, справжніх слуг Володаря. Запевняю вас, розумна нежить так не поводиться.

— Звісно, я не буду вас рівняти з ними — лише тому, що знаю ситуацію. З моїми дипломатами такі інциденти не пройшли б, і я не звинувачую їх: побачивши вампіра, всі насамперед думають про того, хто його з могили підняв. Ваша держава — ваші проблеми. Ми ж тут із іншого приводу, — спокійно відповів Айсір, злегка нахиливши голову в знак поваги.

— Перемир’я і гарантії безпеки… Ми самі цього прагнемо, лише слід уточнити кілька питань. Звісно, після відпочинку — з повагою до втомлених гостей.

На знак своєї приязні Гелена потиснула їм руки — і тоді лунаріса зрозуміла, що ж це було за почуття. Огида, бридкість — від мимовільного дотику її душа скрутилася клубком, ледь не вивернувши всю внутрішню суть назовні, тоді як обличчя розпливлося в дурнуватій усмішці — зовсім не такій, як у благоговійній масці спокою, яку носив темний ельф. У посольстві нежиті це ще не так впадало в око, але в серці їхніх земель... Всемогутня Пітьма, які ж ці некроманти були огидні!

Їм надали окремі кімнати — досить гарні, але холодні. Палаци тут досі були дерев’яні, і навіть примітивніші, ніж у Саксарі, хоча люди давно вже будували з каменю. Вітер завивав із усіх щілин, вогонь грів лише біля каміна, але місцевих, здається, це не турбувало. А от Венделла не могла нормально заснути в таких умовах, тож вирішила трохи прогулятися замком — здається, ні вітчим, ні самі господарі цього не забороняли.

Вона накинула плащ із каптуром, мимохіть подумавши, що це робоче вбрання асасина, й що, побачивши її таку, мертві можуть щось зайве вибовкати — через що потім будуть проблеми. Та щільнішої тканини з собою не було, а місцеві протяги були гіршими за зиму у вологому підвалі інквізиції.

— Я буду тихо, дуже тихо, — пообіцяла собі й Айсіру, який спокійно відпочивав, юна асасинка.

Ох, і чого їй вартувала ця цікавість! Спершу дівчина шукала місце тепліше — й потрапила на кухню, де побачила, як двоє скелетів кидають останки трупів у великий казан. Там не було ні ящиків із льодом, ні бодай льоху — все свіже або трохи протухле летіло до купи, вариво вже починало закипати, здіймався дим. Хотілося вирватись із темного кута й утекти, та очі намертво прикипіли до третього скелета. Ох і дивне ж у нього було взуття — з підковами замість підошов! Але ще дивніше — він, здається, відчував якісь емоції й навіть радів своїй роботі, бо пританцьовував і наспівував пісеньку, помішуючи вечерю.

Ти варись, кашло, варися, та диви, не загноїся,

Ніжки три і ручки дві - все на стіл господарці

Їжу ми мерцям зготуєм, ніщо краще не лікує,

Ніж людського м'яса шмат, чи від єльфа кілька грам

Трохи з'їв - усе зажило, ось як зомбі пощастило,

А скелет тільки і знає, що кістки свої збирає...

Пісня пішла по другому колу, а запах ставав усе насиченішим. Ноги нарешті відірвались від підлоги, і дівчинка кинулась навтьоки — звісно ж, тихим кроком, як її й учили. У скелетів не було вух, але перевіряти їхній слух не хотілося.

Далі вона потрапила в коридор і сховалась за гобеленом. А все тому, що туди вели якогось полоненого. Здається, теж мерця, як і та парочка зомбі (розумних, але таких самих голодних, як і їхні тупі родичі).

— Ні, тільки не в підземелля! Благаю, там упирі, вони ж мене з’їдять! А якщо... якщо я сам стану упирем? Такий гарний вампір!

— Так ти ж коней тих дипломатів пожер. Смертні... Але якщо пані наказала — значить у підземелля!

Венделла не зрозуміла, дотягли його чи далі був ще один прохід, але вищав і ридав вампір так, що навіть їй стало шкода. А ж бо як діловито шкрябався в карету, і з’їв би її, трапись така нагода. Ні, геть жалість — вона асасинка, а не добра фея. Та й узагалі, якщо побачить ще хоч одну «принаду» столиці некромантів — точно не зможе заснути!

З цими думками дівчинка пішла назад, от тільки там скелети вже тягли своє кашло, й аби уникнути біди, довелося зрізати шлях через сусідній коридор. І недарма ним не користувались — стіни там так просіли й відволожились, що замість килима була пліснява. Така доля рано чи пізно чекала будь-яку дерев’яну споруду...

Але стривайте, туди хтось прямував. Венделла точно чула їх, і чуття підказувало — йдуть не задля скорочення шляху. Напружившись, дівчинка наважилась на ризик — вилізла через великий пролом назовні, притулившись спиною до стіни, стоячи на вузенькому карнизі так, що з коридору, та й з вікон, її не було видно. Вітер тут здіймався ще дужчий, ніж усередині, але добре, що в капюшон було вшито сталеве кільце — той не злітав. У темному шовку з рідного Нічного лісу дочка стража почувалася захищеною — ніби вдома.

— Тут точно нікого немає? — спитав перший. — Я ж не вампір, аби живу кров чути.

Венделла відчула, як у горлі став ком, але ковтати не стала — будь-який необережний рух чи звук міг її видати.

— А я не настільки добрий ліч, щоби це вловити. Та в таку погоду нас ніхто й не почує.

І справді — вітер був такий, що навіть напруживши слух, ледве можна було вловити слова. На щастя, її цьому навчали, і на відміну від Сунжі, Венделла уроків не прогулювала.

— І ти даєш мені стовідсоткову гарантію, що дівча Гелені не підходить? Дивись мені — простіше ж її викрасти, ніж планувати викрадення у Бухті Кісток.

Другий помовчав трохи, зовсім не від роздумів. Пролунав ляпас — і перший гепнувся на підлогу, судячи зі звуків. Лише за ними, як ворожка по картах, прихована свідок могла уявити, що відбувається.

— Ідіот! Та не титул їй потрібен, а кров. Дівчинка ж не рідна ельфу — в ній немає спадку Пітьми. У принца, хоч і безплідного, ангельська кров залишилась, як і в тому другому. Та й спробуй викрасти її прямо з-під носа в асасина. А малий? Ну, охороняє його звичайна варта, ну якась дамочка-мамочка з лютнею... Але ж не найсильніший найманець темних, дурень!

Тут вітер став ще голоснішим. Венделла намагалася дослухатись далі, не помітивши, як черговий порив відірвав її від стіни — між спиною та деревом з’явилося кілька міліметрів простору. Ноги ще тримались на карнизі, та балансувала вона вже на кінчиках пальців, і навіть ухопитися ні за що — підвіконня скрипне так, що почує вся столиця!

Забувши про шпигунство — бо яка користь з інформації, якщо її носій мертвий (так вчать темні — вони ж не воскрешають) — дочка стража захиталась, намагаючись уловити ритм вітру, як очерет біля річки — й о диво — їй це вдалося. Такому й найкращі не вчать, а Сунжі точно лусне від заздрості! Вона змогла впіймати момент, щоби знову притулитись до виступу — але що ж з тією парочкою змовників?

А ті вже пішли, завершивши розмову та все вирішивши. І це знову нагадало — вона ще тільки учениця, далеко не майстер своєї справи. Як і казала юна пані, що більше вона бачила й чула в цьому замку, то менше залишалось бажання спати.

І тепер її цілі були очевидні — рвонути до коня, поскакати до матері й врятувати брата, що б ті не замишляли. Судячи з того, що щось подібне вони вже зробили з принцом Імперії, вбивати Штеріха ніхто не збирався. Але ж некроманти знали речі й гірші за смерть!

З іншого боку — що вона зможе сама? А якщо її схоплять — повертаючись до основного правила, усі її зусилля зійдуть нанівець, і навіть гірше. Але якщо цим займеться Айсір особисто — то яка буде роль Венделли? А поки що вона найкращий шпигун, бо дізналася таку важливу річ — а зрештою буде тією, хто все заварив, а найцікавіше, як завжди, дістанеться дорослим...

Так вона й металась між двох вогнів, іноді підкидаючи дрова в піч своїх покоїв, поки не усвідомила: ті двоє могли вирушити хоч годину тому. І зрештою, байдуже, яка її роль у всьому цьому — шанс проявити себе ще буде, а зараз головне — безпека мами й брата.

Світанок… Ельфи його не люблять, бо в Нічному лісі такого неподобства немає. Тому там вони можуть жити, як люди — спати вночі — а от у гостях у цю пору ховаються під ковдру. Венделла знає, що це його до жаху дратує, й навіть бачила, як за таке слуга вуха позбувся (тоді їй це здалося крутим, тепер — моторошним). Але коли це страх її зупиняв? Може, бридливість або гординя — та не боягузтво. Такого гріха за Нуігард не водиться.

Гучний стук — такий, від якого вартові покоїв відсахнулись. Так, вони не можуть їй це заборонити, але, передчуваючи біду, ховаються від бурі. Ну ж бо, Венделло, будь сміливою й чесною — навіть вони не здатні стояти перед ним прямо, коли винні, а ти — зумій краще!

— Пітьма всемогутня, ви тут зовсім здуріли?! Я вас найняв охороняти, чи як?!

Розлючено він вибігає в коридор у самій лише сорочці. Ельфи не показують пальцями, як діти, але їхні погляди спрямовані на неї, і запал Венделли трохи згасає, бачачи невдоволення на обличчі вітчима. «Він не такий, яким здається. Він носить маску, як і всі асасини, повинен. Без страху не буде поваги», — думає дівчинка, а сама перед ним — як налякане дитя.

— Я маю сказати щось… Це, — за долю секунди вона перебирає два слова, перше важливе, але друге підходить більше, — особисте.

— Ах, Венделло, ти ж хотіла працювати в лізі — треба було тихіше… Але якщо особисте — заходь. Ні тобі, ні твоїй матері я не в силі відмовити. — Злість тут же змінюється доброю усмішкою — цього разу не маскою.

Вона розповідає йому все неквапом. І, що дивно, починає навіть з прогулянки, яку він слухає без звичного «ти марнуєш мій час», як бувало на раді. Він якось розуміє, коли кажуть важливе, а коли — переливають з пустого в порожнє. От уже магія — нічого й додати! Коли ж мова доходить до змови, правитель зберігає терпіння, дозволяючи їй переповісти всі свої вагання й здогадки — і лише коли падчерка замовкає, обіймає її й додає свої слова.

— Я пишаюсь тобою. Нарешті починаєш діяти як справжній розвідник! Не хвилюйся, у нас ще є час. Мої слуги спритніші за будь-яких лічів і зомбі. Я придумаю, як упоратись із цим, не зіпсувавши дипломатії. І добре, що тебе при цьому рятувати не доведеться.

— Але ж я не залишусь осторонь?! — Чи то питає, чи то вимагає дівчина.

— Ні. І перше, що ми зробимо — підемо на прийом до Гелени, аби знати її вимоги й мати план дій.