Пісня серця мого

О, Люксіліно, як мене занесло сюди? — день у день ставила собі це питання Лірія. По-перше, тому що ніколи б не подумала, що обслуговуватиме нежить, по-друге, самі некроманти й гадки не мали, що їм доведеться шукати людей для роботи в посольстві. Звісно, у мирний час і темні ельфи тримали в себе імперців, і не лише як прислугу. Існувала така важлива посада — культурний посередник. Людина, що знала дві різні культури, радила дипломатам, особливо новоприбулим, як і що слід говорити, чого краще уникати, що засуджується, а що є абсолютно неприйнятним. Але у мертвих була зовсім інша ситуація.

Більша частина війська нежиті була несвідомою, тобто просто виконувала накази господарів, не думаючи про права, свободи чи зовнішній вигляд. Та й самі володарі не поспішали прикрашати прислугу, як це робили при інших дворах, щоби підкреслити свою велич. Якщо зомбі виконував роботу — він залишався на посаді, хоч і гнив, розповсюджуючи сморід по всіх коридорах. Звичайно, таке сусідство напружувало людей: вони ще могли змиритися з духами, але от основний кістяк слуг — скелети та гниюча плоть — ні. Щоб уникнути додаткових конфліктів, у посольство брали на службу людей, обіцяючи вищу зарплату чи місце в культі, проте бажаючих усе одно було обмаль.

Ось чому скелет здивувався, почувши прохання жінки, яка, до того ж, мандрувала з дитиною, ще й носила під серцем другу.

— Кімната, їжа та недоторканність — це все, чого ви потребуєте? — перепитав він, дивлячись на бардессу.

— Так. Так вже вийшло, що він народиться напівкровкою, і я не знаю, де ще зможу його захистити і від злісних людей, і від ельфів, що зневажають такі зв’язки, — повторила рудоволоса без краплі страху.

— Що ж, я можу взяти вас сюди як прислугу, але не чекайте жодних поблажок! Зрештою, це посольство, а не монастир для самотніх матерів, тож якщо не зможете вийти на роботу — навіть якщо всі ваші діти лежатимуть при смерті — вас звільнять негайно.

Обов’язки жінки починалися о шостій ранку — з появою сонця. Поки деякі колеги порались на кухні, а нежить пробуджувалась зі своєї дивного подоби сну, бардесса мала вимити всю підлогу й стільці, найчастіше очищаючи їх від гнилі, яку то тут, то там лишали живі мерці. Прибирати доводилося кожні три години аж до шостої вечора, коли гостей уже не приймали, а між собою некроманти могли потерпіти сліди смерті до наступного ранку.

І хоча її не поставили до плити, кілька разів бардесса таки побачила, що лишалося на тарілках після мешканців посольства. Вампірів там було двоє: більшість належала до Альдегару — міста у володіннях Змертвілого лісу — і вони не бажали співпрацювати. Кров у стравах була найнікчемнішим і найдоброзичливішим з усього, що там можна було побачити. Скелети, на щастя, не потребували їжі, лише змащували кістки особливим зіллям — але не в обідньому залі. Примари лишали маслянисті плями незрозумілої речовини — щось на кшталт запечатаної життєвої енергії, а от зомбі… Річ у тім, що вони могли загоювати свої рани, але їжею їм служило лише м’ясо розумних істот — людей або ельфів. Усі чудово розуміли, що нежить має стосунок до работоргівлі, і що їм віддають полонених з обох сторін, коли тих уже ніхто не хоче забирати, однак не кожен споглядав, як до тарілки прилипали людські останки.

Попри всі ці жахіття, рудоволоса трималася. Вона сумлінно прибирала по всьому посольству, поки донька сиділа за книжками, що їх позичали деякі люди (усього двоє з обслуги, не рахуючи бардесси, вміли читати).

Якось раз, стоячи на порозі серед білого дня, Нуїгард нахилилася до відра, щоби сполоснути ганчірку, і раптом відчула, як щось невдоволено штовхнуло її зсередини: дитині явно було незручно в такому положенні. Тоді вона зрозуміла, що її маля живе й зростає сильним, здоровим. Це був один з найщасливіших моментів у житті вдови, після чого поперек пронизала різка біль, і сил піднятися вже не лишилося.

Небайдужий слуга допоміг їй дістатися покоїв. У ліжку біль не зникла, але хоча б стала терпимішою. Венделла одразу кинула всі справи й підійшла до матері.

— Тобі потрібен той кульбабчик, — сказала дівчинка так, ніби була цілителькою.

— Де ж його взяти, люба? Ми не можемо отак просто перейти кордон — ельфи нас уб’ють.

— Зачекай, я сьогодні бачила, як одному послу подарували букет квітів, а він його викинув, сказавши, що це недоречно. Там було багато трав з Нічного лісу — раптом і кульбабка знайдеться?

— Але ж як ти дізнаєшся, куди він викинув ті квіти?

— Це вже моя турбота.

Дивовижно, яка рішучість прокинулась у малечі. Не давши матері відповісти, вона бадьоро вийшла з кімнати — і повернулася тільки ввечері. За той час Лірія встигла подумати, до чого доведе спілкування дитини з некромантами — і вже могло довести, бо Венделли не було довго. А може, та все ж вирішила піти до темних — і більше не повернеться? Але навіть якщо й так — вона не могла просити когось шукати дитя, бо тут у всіх було багато справ, і кожен цінував свій спокій.

Однак з заходом сонця донька повернулась. Втомлена, але неушкоджена, в руках у неї був єдиний кульбабчик, пелюстки якого ніби були обсипані сріблястим пилком. Підкинувши дров у камін, Венделла поставила казанок і опустила туди всього кілька насінин і трохи інших трав, щоби відвар не вийшов надто бідним.

— Це все, що вдалося дістати. Мабуть, ельфи більше не робитимуть таких подарунків, тож нам треба економити.

— Некроманти тебе не чіпали?

На це дівчинка зробила заспокійливий жест рукою, мовляв, не хвилюйся, а тоді підійшла до матері впритул, ніби тут могли бути вуха — але мертвий двір, на відміну від палацу Саксари, вмів зберігати таємниці.

— Вони навіть не дивились на мене, зайняті своїми справами. Думаю, маленька дівчинка — не найкращий шпигун для короля, а якщо й забігла випадково, то це вже робота старших слуг — вони ж знають, хто я. До того ж, я вимила всі їхні довжелезні коридори, щоб тебе не сварили.

— Венделло, тобі не можна так багато працювати! А як же навчання? Ти ж ростеш — це нерозумно…

— Але ж ти поки що не можеш працювати, а хтось же має прибирати. Не переймайся, я це роблю заради твого малюка — щоб він міг спокійно рости й народитись здоровим. Коли ти — старша сестра, треба дбати про молодших.

Ці слова викликали легку усмішку, та й майбутній член їхньої родини почав штовхатися. Подарувавши знак у вигляді ледь відчутного поштовху, дитина заспокоїлася, але Венделла ще годину пролежала біля матері, прислухаючись до живота, поки поштовх не повторився.

Відвар із нічного метелика полегшував носіння дитини: знімав головний біль і важкість, дозволяючи пересуватися кімнатою. Утім, двох-трьох зернят, які багаторазово заварювали впродовж дня, було замало, та й зі строком дозування мало зростати. Тож Лірія могла лише зрідка ходити по кімнаті або читати книги, але про прибирання й мови не було.

Її обов’язки щодня виконувала Венделла, яка взагалі-то не любила прибирати. І все ж робила це, іноді вислуховуючи лайку від нежиті (що значить те їхнє прокляття — “юродива душа” — донька не розуміла). Хто б міг подумати, що вона так полюбить майбутнього брата чи сестру — від кого б не з’явилося це немовля?

День Вознесіння родина Нуїгард уперше в житті не святкувала. Так вже склалося, що володарі мертвих не терпіли в себе чужих свят, особливо присвячених Люксиліні. Дівчинка сказала, що не образилась, головне — їхня безпека, але щось її явно непокоїло.

Десь на п’ятому з половиною місяці відвару стало бракувати. Тоді вони почали заварювати дедалі більше насіння, аж поки воно зовсім не скінчилося. Лірія розуміла: її немалодий організм, який навіть звичайну вагітність переносить важко, навряд чи витримає дитину темного ельфа, ще й такого сильного — ніби майбутнє дитя занурили в саме серце чужої людям магії.

Стан стрімко погіршувався. Ще одна безсонна ніч — на межі сильної болі внизу живота та втрати свідомості. Балансуючи на краю, бардеса вже не думала про слова.

— Тримайся, просто тримайся... Він не повинен померти, будь ласка, ми ж через стільки пройшли! Айсір... о, Айсір, аби тільки ти був поруч... — Дозволивши собі розплакатись, прошепотіла вона. Венделла таки пішла на кухню в пошуках якихось знеболювальних трав, і зараз у кімнаті нікого не було.

Раптом до її губ піднесли кухоль. Цей смак... Знову відвар із нічного метелика — і такий насичений! В очах прояснилося, і, трохи прийшовши до тями, жінка побачила біля свого ложа Сунжі. Яка дурниця, як він узагалі тут опинився?

— Не хвилюйтеся, леді, ліга передала мені ваше послання. Венделла сказала, що вночі менше людей, а некроманти деякими коридорами взагалі не ходять. Одне слово, я приніс вам квітів, вона дуже сумує, що її родина може втратити це... а це вже дитина?

— Для мене — дитина, — допиваючи відвар, відповіла бардеса.

Отже, ось яке послання передала її донька через дітей. Можливо, вона навіть вказала місце, а потім умовила матір піти туди. Звісно, неприємно, що дівчинка так нею маніпулює, з іншого боку — Венделла ж не воїтелька, аби захищати матір мечем, залишається тільки хитрість.

Винуватиця ж цього візиту з’явилася за кілька хвилин — переконавшись, що некроманти не помітили гостя. Лірія сказала, що їй треба виспатися, хоча насправді сон не йшов — просто хотілося, щоб діти поспілкувалися, бо ж молодша Нуїгард так давно не бачила своїх однолітків!

— Мені так шкода, Сунжі, та монахиня — вона спалила книжку! Розумієш, Санжі довірив її мені, таку коштовність, а я не вберегла... Тут так погано: діти не хочуть зі мною гратися, кажуть, що я проклята відьма, знущаються, бо я не говорю гидоти про ельфів — але й вони теж мене зневажають. Чому всі хочуть, щоб я жила в монастирі й каялася за те, що народилася в Мередімасі? Чому я просто не можу бути з тими, хто мені дорогий, а повинна бажати їм смерті?!

— Бо люди в Імперії дуже жорстокі. Батько каже...

— Наша робота — це необхідність, яка компенсує цю жорстокість, тож не їм нас судити.

Від цього голосу здригнулися всі: хлопчик, який думав, що прийшов сам, Венделла, впевнена, що все перевірила, і особливо Лірія, яка не могла зараз підвестись і втекти. Зрештою, хоч вони і знали його як добродушного батька-одинака та мудрого порадника, Мардок також був асасином на службі у луназіра — і його не змогли би обдурити двоє дітей.

Вони навіть не встигли щось зрозуміти, як він вже стояв біля ліжка рудоволосої. У тій самій одежі, що приховувала тіло, з таким невблаганним поглядом, що відразу повертав у день смерті Вардена.

— Сунжи, ти справді думав, що цих квітів вистачить надовго? Збирався сюди щотижня бігати, чи як? Та коли ти вже навчишся думати наперед? — перевівши погляд на букет біля ліжка, запитав він. — Пані, вам не можна наражати себе на таку небезпеку. Як ви могли покинути луназіра, нічого не сказавши ні йому, ні мені?

— Є такі речі, про які краще мовчати. Речі, від яких залежить не тільки твоє життя, але й життя твоєї доньки. Я не стану заперечувати, що зрадила любов Айсіра, але зробила це тільки через загрозу Венделлі. Він може називати мене останньою блудницею, має право гніватися, але не прирівнювати до шпигунів — нічого з того, що сталося у палаці, я не передавала імперцям. Ні королю, ні навіть вартовим.

— Я знаю. Зрадник не тинявся би містами, гнаний тими, кому злив інформацію, і вже точно не ризикував би життям, щоб урятувати чужих дітей із ворожої сторони. Але хоч мені ви можете сказати, хто вигнав вас із Саксари?

Спершу вона хотіла відповісти, що це таємниця — зрозумів би, асасини часто щось приховували. Але їй треба було виговоритися, і вона хотіла почути його думку. Тоді бардеса подумала: слід спершу взяти з нього слово, мовляв, нікому не скажеш, але за поглядом Мардока зрозуміла — він і так уже погодився.

— Турана. Їй не сподобалось, що я виходжу за рамки, роблю те, що не повинна коханка. Скажи, хіба може беззбройна жінка тягатися з пані цілої ліги?

— Лунасавіра — така жінка, як і ви. До того ж, втеча ніколи не вирішує проблем. Ельфи столиці зневажливо ставляться до тих, хто піддався на їхні погрози, і ніколи не залишать у спокої тих, хто вже раз повівся. Ваше щастя, що правителька зараз зайнята сином і до вас їй байдуже, але будьте певні — якщо доживете до кінця війни, вона повернеться по своє.

— А чому ж ти не повертаєшся? Хіба це не ваша робота — виконувати накази правителя?

— Здається, я вже казав, що ніколи не підходив на роль асасина. Теоретично — так, але не на практиці. Коли луназір усе ж найняв мене, я два роки виконував його доручення. Знаєте, його батьки відпливли разом з іншими ельфами, а він вирішив залишитись, і на прощання вони подарували Айсіру мисливський ніж. Може, когось і чекала інша доля, але їхній човен розтерзали морські чудовиська, а тіла винесло на берег. І от цю реліквію — він завжди носить її з собою, навіть коли ви цього не бачите — хтось украв. Це був ельф років двохсот, дружина померла, і він намагався прогодувати дітей, крадучи в багатих лодрів із таверни. І я... так і не зміг виконати свій обов’язок. Більше не брав замовлень.

Ще пів року працював, виготовляючи отрути. Звісно, я ніколи не знав, для кого вони призначені, але коли ти створюєш щось, що душить за три хвилини — розумієш, це не для весілля. І ці думки, що отрута могла вбити сотні таких же батьків-одинаків, лише посилювали провину. Врешті луназір залишив мене як посильного. Воістину, його милосердя не має меж!

— А якщо він усе ж накаже вбити мене? Він же вже це зробив!

— Тоді я вас охоронятиму. Як і належить особистому охоронцю. Можливо, так я хоч трохи спокутую вину за тих, кого моя робота позбавила життя. Я завжди повторюю сину, що справжній ельф не повинен сумніватися... Та сам у собі не можу викорінити цього пороку.

— Той Айсір такий дурний! — раптом вигукнула Венделла. — Він думає, що мама хотіла допомогти людям убивати ельфів, але тоді чому вона носить у собі напівкровку, вислуховуючи від усіх, кого їй любити і кого народжувати?!

— Напівкровку? — усміхнувся Мардок. — Дівчинко, ти дуже талановита дитина, але тобі зовсім невідома темна магія і її прояви. Це не людина, ельф, чистокровний, і Пітьма оберігає його як найрідкісніший дар.

— Ну навіщо Пітьмі мій братик або сестричка? Може, в нього тато і король, але мама ж не королева. Варка казала, такі діти нічого не отримують, крім того слова... бастард.

— Я не знаю. Ніхто не знає своєї долі.