20.1
— Я не можу! — скрикнула Венделла, відкидаючи ніж убік. — Це занадто складно, надто швидко, та й взагалі якась дурня!
— Це дуже важлива вправа, — наполягав Саджі. — Хай собі вартові вважають це грою, але якщо хочеш навчитися володіти клинком — мусиш її опанувати.
Йшлося про просту гру — ту, де ніж встромляють між пальців усе швидше й швидше. У доньки вартового начебто виходило, але тільки повільно — ніяк не могла зробити це швидко, як того вимагав учитель. Навіть Сунжі вже навчився (тепер він повним ходом опановував метання ножів і прийоми прихованої атаки), а вона — ні.
— Досі боїшся порізатись? — заглядаючи їй в очі, спитав ельф. — Тоді тренуватимешся не на своїх пальцях, а на моїх.
— Що? Але ж ви...
Він був бібліотекарем, і в його руках зберігалися найрідкісніші томи. Сортування нікому не довіряв, реставрував усе власноруч — бібліотека в Саксарі була найбільшим скарбом столиці, однак уся її велич ішла поруч із його кропіткою працею.
— Мої пальці дешевші за твоє навчання. До того ж, мені здається, у тебе все вийде.
Його суворий погляд говорив: ніяких відмовок. Глибоко вдихнувши, Венделла витягла свій клинок. Її аж нудило від того, що вчитель покірно поклав перед нею долоню. Ні, вона не може просто здатись — не для того вона присягала Пітьмі, щоб сидіти в замку й вишивати!
Перші удари минули спокійно, потім темп почав зростати. Кілька разів ніж вгатився майже біля пальця, з такою силою, що залишав глибокі дірки в столі, а одного разу навіть зішкрябав шматок нігтя. Наче тіні зурочили — ну не може ж навчання йти гладко вічно. Сталося майже найстрашніше — гірше тільки відтяпати палець — і саме тоді страх відступив. Раптом донька вартового перестала боятись і чути голоси сумнівів — залишився тільки стукіт ножа об дерево. Ця мелодія була схожа на танець — як тиха хода, як гра з вітром на парапеті замку нежиті, в неї був свій ритм.
Наступні шістдесят ударів минули без жодної рани, Саджі спокійно спостерігав, час від часу киваючи. Лише раз учениця перевела на нього погляд і побачила в ньому зацікавленість і задоволення.
— Вважатимемо, що ти засвоїла урок. На сьогодні досить, повтори до завтра — навчатиму тебе метати ті самі ножі.
— Нарешті! — з полегшенням зітхнула дівчина.
Біля входу в бібліотеку на неї чекав Даніель: йому не дозволяли брати участь у тренуваннях темних ельфів. Він завжди чекав ось так — іноді навіть із горщиком печеного м’яса чи жменею цукерок. Загалом, хлопець приїздив на тиждень, а потім зникав на місяць, але завжди повертався з подарунками. Коли його не було поруч, донька вартового шкодувала, що зав’язала роман із родичем сансаї, а коли вони знову зустрічались — забувала про це.
— Ти так довго там сидиш щодня, ну навіщо тобі все це? От я, коли приїжджаю сюди — не вчуся. Може й ти зробиш виняток?
— Я вчуся швидше за інших. Зазвичай навчаються до дев’ятнадцяти, я можу встигнути до сімнадцяти, але якщо прогулюватиму — й до старості не впораюсь. — У цьому питанні Венделла завжди була категорична, і вони через це ледь не сварилися.
— А якщо поїхати до нас, на острів Життя, твій учитель же не попливе?
— Ні, залишиться в бібліотеці, а я лише повторюватиму матеріал.
— У такому разі запрошую тебе, як посланець сансаї. Насправді було б добре, щоб твій вітчим і брат теж поїхали — а то Даріелла до вас приїхала з усією родиною, якось нечесно.
Зазвичай вона відмахувалась від таких пропозицій, а пропонував він подібне завжди — на початку візиту й перед від’їздом. Але якщо подумати... з Даніелем же так добре, а якщо поїдуть у гості — проведуть разом не менше місяця! Ось чому того дня Венделла вирішила для себе, що зробить крок уперед. Зрештою, її мати теж багато чим пожертвувала, щоб почати нове життя.
— У Айсіра зараз зібрання, давай зачекаємо, поки воно скінчиться, й одразу попросимо — якщо справи сьогодні пройшли добре, він просто не зможе нам відмовити.
Діти попрямували до великих дверей, які неможливо було сплутати з жодними іншими. Раптом вони почули тупіт маленьких ніжок у коридорі й запихкану няньку, яку найняли близько двох тижнів тому.
— О, малий лунарисе, повільніше! Мене покликали вас навчати, а не гратися!
Навіть родима пляма-півмісяць не псувала усмішку, прикрашену двадцятьма зубами. Попри те, що в ельфів було прийнято носити довге волосся, йому доводилося його остригати — варто лише пасмам відрости до плечей, як Штеріх починав їх смикати й плутати. Ну не любив він кіс і начосів. Лірія власноруч вишила його шовкову сорочку улюбленими візерунками — імперськими — і через це він більше скидався на людського, ніж на ельфійського принца. Втім, це турбувало тільки лісових ельфів — темні ще й не бачили спадкоємця.
— А тобі хіба не пора спати? — поцікавилася сестра, підхопивши на руки розіграного братика.
— Не хочу, — похитав головою той.
— А потім плакатимеш і скаржитимешся, що голова болить, — пильно подивилась на нього вона. — Але можеш допомогти мені. Як тебе звати?
— Грізелла, юна лунарисо, я...
— Знаю, нянька мого брата. Ти вільна, Грізелло, повернись у дитячу й чекай — я сама його приведу трохи згодом.
Служниця не могла їй перечити, в розгубленості вклонилася й пішла, а тим часом Даніель нерозуміюче дивився на неї.
— І навіщо він нам? На острові Життя повно дітей його віку, а ми ж із ним гратись не будемо.
— Брати потрібні не лише для цього. Штеріх, хочеш побути справжнім темним асасином і допомогти мені?
— Як дорослий?
Він уже добре розумів значення цих слів — і, як більшість дітей Нічного лісу, мріяв стати асасином. Йому, звісно, не доведеться так рватися, як іншим, бо майбутнє правителя тісно пов’язане з лігою, але батьки йому про це не казали, щоб не зазнавався.
— Як дорослий. Зараз ми говоритимемо з батьком — усе, що я не скажу, з усім ти маєш погоджуватись, зрозумів? — прошепотіла вона так, щоб не чули ні вартові, ні її хлопець.
Хлопчик закивав і нарешті заспокоївся. Разом вони сіли на підвіконня й почали чекати закінчення зібрання. Усі були заінтриговані: Венделла — чи вдасться їй хитрість, Даніель — що ж це за витівка така, а Штеріх просто хотів відчути себе асасином.
***
Лірія з радістю сіла за інструмент, коли в них була перерва. День видався продуктивним, але настільки нудним, що сходили з глузду навіть найпорядніші градоправителі. Музика розрядила атмосферу, однак із новими рутинними питаннями знову повернулася туга. Наприкінці їй знову дозволили виступити. Як лунасавіра вона розуміла, що це зал засідань, але як барда відчувала: тут потрібна особливо енергійна пісня, інакше по містах вони поїдуть сонні, як мухи.
Крадія спіймали, що ж робити?
Крадія спіймали, що ж робити?
Крадія спіймали, що ж робити?
Як його провчити?
Гей-хей, битиме укліни,
Гей-хей, битиме укліни,
Гей-хей, битиме укліни,
Аж до сходу сонця!
Мити його змусим наші стайні,
Мити його змусим наші стайні,
Мити його змусим наші стайні,
Хай буде наука!
Гей-хей, битиме укліни,
Гей-хей, битиме укліни,
Гей-хей, битиме укліни,
Аж до сходу сонця!
Хай він для свиней їсти наварить,
Хай він для свиней їсти наварить,
З гнилі та бадилля кашу зварить,
Хай буде наука!
Гей-хей, битиме укліни,
Гей-хей, битиме укліни,
Гей-хей, битиме укліни,
Аж до сходу сонця!
Одружимо його з дочкою служниці,
Одружимо його з дочкою служниці,
Одружимо його з дочкою служниці,
Хай буде наука!
Гей-хей, битиме укліни,
Гей-хей, битиме укліни,
Гей-хей, битиме укліни,
Аж до сходу сонця!
Ця пісня була родом з Імперії, але сьогодні всім припала до душі. Більшість сиділа мовчки, поки пані Фазона не зааплодувала — тоді й інші долучилися. Лірія не пам’ятала, коли востаннє їй було так приємно приймати оплески, але найголовніше — це погляд Айсіра. Він не аплодував, лише послав їй свою усмішку, схожу на півмісяць, і серце затріпотіло, як весняна квітка на вітрі.
І от усі рушили до виходу, але не встигли вийти, як у розчинені двері забігли діти — з тим самим ельфійським хлопчиною, який, здається, почав зустрічатися з її донькою. Лишалося тільки сподіватися, що сансайя не вмовила його одразу ж узаконити це — було б занадто жорстоко, навіть для практичної Даріелли.
— Мамо, Айсіре, послухайте, у нас зі Штеріхом до вас прохання. Ми б хотіли поплисти на острів Життя, подивитися, як живуть інші ельфи.
На відміну від ситуації з нежиттю, тепер обидва батьки відчули настороженість. Після невдалої спроби викрадення старші дійшли висновку, що дітям не місце в дипломатичних домах інших країн. Лірія не могла повірити, що Венделлі знову потрібно нагадувати — вона ж сама рятувала брата. Або її кмітлива донька, гордість старого асасина, не могла здогадатися, що лісові ельфи можуть бути такими ж підступними?
— Вони самі пливуть до нас, привозять безліч товарів та історій. Ви вільні розпитувати дипломатів і купувати все, що вважатимете за потрібне.
— Перепрошую, — втрутився Даніель, — але деякі трави неможливо сюди доправити, вони надто швидко псуються, і жодні описи не зрівняються з живою природою. Ви б тільки побачили...
— Якщо тобі так подобається — повертайся туди. — І куди зникла його усмішка? Обличчя враз стало серйозним. Іноді Лірія дивувалася, як майстерно Айсір умів підлаштовуватись під будь-яку ситуацію.
— А я хочу поплисти. — Несподівано втрутився Штеріх. — Далеко, а не по річці, далеко, як лісові ельфи.
— Ти ще замалий для таких мандрів. — Спокійно відповів батько.
— Ти відмовиш Штеріху й образиш сансаю? — здивувалася Венделла. — Просто тому, що не хочеш плисти? Ну а хто мені казав, що дипломат завжди має шукати компроміси?
Від такого всі остовпіли: як радники, так і її мати з гостем із далеких земель. Хоча й без грубощів у голосі, але говорити підвищеним тоном із луназиром... Це вже не сміливість, а відчайдушність.
— Після того, що Даріелла наговорила твоїй матері, образа сансайї — останнє, про що я думаю. Проте мені здається, що вирушати туди всією родиною — надто небезпечно. Востаннє, коли я надовго залишив Саксару, тут був такий безлад, ніби стадо диких потвор пробіглося.
— Ну то знайди гідного регента, он ціла рада мудреців.
— Венделло, — вітчим підійшов до неї й подивився в очі так, що будь-яке бажання сперечатися зникло, — якщо цього хоче Штеріх, я попливу, адже сансайя і сама мене кликала. Але лише за однієї умови. Ти залишишся за регента разом із Саджі — і винесеш із цього урок.
— Я... ще надто мала, щоб бути регентом... — перелякано мовила дівчина.
— Я ж сказав: разом із Саджі, його досвід тобі допоможе. То що, згодна? Чи це все було лише твоє бажання, а не справжнє дипломатичне питання?
— Як ти міг таке подумати?! — Уже в звичному тоні обурилася донька стража. — Звісно, я хочу побачити світ, і щоб у нас були союзники, і взагалі, — її погляд мимоволі зупинився на Даніелі, — причин багато. Але якщо ти так хочеш — так, я буду регентом.
— Значить, домовились, юна лунарисо.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!