Пісня серця мого

Коли берег зник за обрієм, на Лірію нахлинули дивні відчуття. Її нудота була спричинена не морською хворобою, а тривогою, страхом перед невідомим. Вода раз по раз здригалася від хвиль — Лазурний океан хвилювався. Чи була це просто стихія, чи ті самі риби, які роздирали тисячі кораблів? Важко сказати, адже їхнє судно оберігали. На носі корабля стояла дівчина років двадцяти п’яти — її тіло, хоч і вкрите пір’ям птахів, зберігало всі людські риси, а обличчя було ще й красивішим, ніж у більшості представників цієї раси. Вона співала пісень на своїй мові, і це якимось чином мало розігнати заразу. Найогидніше — попри те, що вона фальшивила, магія діяла, й риби нікого не чіпали.

— Поганий настрій, сонце моє? — Вона була готова заприсягтися, що ще мить тому на палубі не було жодної душі.

— Трохи незвично плисти, скоро полегшає. А ти піднявся послухати? Вона співає дуже незвично, мовою чудовиськ... У цьому є свій шарм.

— Так багато ельфів казали — переважно ті, хто ніколи не чув справжніх добрих пісень. Штеріх нарешті заснув, а мені стало тісно в каюті.

Їхній син активно боровся зі сном і, на відміну від батьків, втомлених від однотипних пейзажів, насолоджувався кожною миттю на кораблі. Капітан не раз просив забрати його, щоб юний лунарис не закидав його питаннями про штурвал і вітрила. Минулі дні вкладала мати, тепер настала черга батька.

— Невже так важко вкласти його спати? — Усміхнулася вона краєчком губ.

— Аж ніяк не легше, ніж розбиратись із васалами. До речі, це не єдине моє випробування в цьому плаванні.

Він закрив їй очі долонею — зробив це швидко, поцілував у шию ніжно і солодко, а потім друга рука торкнулась живота. Згодом і перша спустилася на талію, зав’язуючи там тонку стрічку шовку.

— Айсіре, це що, пасок?!

— Так. Я дуже довго намагався вишити на ньому візерунок. Мені траплялося катувати людей найтоншими лезами, але — Пітьма всемогутня! — яке ж це пекло рахувати стібки, ведучи голку вперед.

— Взагалі-то, — Лірія розглянула візерунки з півмісяця в центрі та, ймовірно, зірок, більше схожих на білі хрестики, — вийшло дуже гарно для першого разу, і тканина залишилась рівною, ніби з самого початку була виткана з небосхилом. Я носитиму його на острові Життя, і якщо спитають — скажу, що його для мене вишила близька душа.

Ранок був прохолодним — хоча барда й не надто мерзла, але коли ельф закутав її у свій плащ, вона відчула незвичне тепло. Жінка притислася до нього, поклавши руку на серце, і заплющила очі, слухаючи його дихання — і більше не було чутно співу тієї дівчини-чудовиська.

Вони стояли на борту корабля, зустрічаючи світанок, а вдалині вже виднілася загадкова зелена цятка — та, що за кілька годин плавання перетвориться на острів Життя і прийме нових гостей.

***

Венделла опинилася в тій незручній ситуації, коли робити особливо нічого, але й піти, відпочити, зайнятися власними справами — не можна. Як регентка, вона щодня була присутня при всіх справах — чи то засідання ради, чи розбірки між прислугою. Звісно, самі рішення ухвалював Саджі, лише запитуючи в неї, чи розуміє вона, чому було обрано саме такий варіант. Ніколи ще лунариса не нудьгувала так сильно — добре, хоч Даніель залишився з нею і знав один спосіб розважити.

— Ти ж казала, що некромантам заборонено з’являтися в Нічному Лісі.

— Після того, як вони намагалися викрасти брата? Айсір їх навіть до кордону не підпустить!

— Знаєш, я ніколи не бачив справжню нежить, але здається, один із них оселився в таверні Саксари.

— Не може такого бути! — обурилась дочка стража. — Його б одразу вирахували.

— Можеш мені не вірити, а можеш піти й подивитися.

Спокуса була надто великою, до того ж після чергового засідання, коли ще залишалося повно енергії. Тож Венделла пішла слідом за своїм хлопцем до однієї з таверн столиці — а їх тут було не менше півсотні. Ця нічим особливим не виділялася — швидше за все, навіть її мати відмовилася б там виступати: сцена маленька, зате столів — хоч греблю гати. У таких місцях більше напивалися, ніж насолоджувалися мистецтвом.

І ось з’явився він. Спустився з кімнат постояльців. Тіло цієї істоти було вкрите татуюваннями впереміш із відмітинами, отже він точно був ельфом. Судячи зі знаків — мисливцем, до Ліги не мав жодного стосунку. Поміж темних візерунків важко було розгледіти шкіру, та все ж біля очей залишалося кілька білих смуг — надто бліді, як для живої істоти. Та найпереконливішим доказом були очі — їхній хижий блиск, голодна жага й криваве безумство, яке дівчина, що бачила альдегарських вампірів, не могла ні з чим сплутати.

Гість замовив їжу, отримав замовлення і пішов на задній двір, намагаючись загубитися серед натовпу постояльців.

— Зараз він віддасть їжу свиням, а тоді, мов розтане в повітрі, — прошепотів Даніель.

Прослідкувавши за ним, підлітки з’ясували, що так воно і сталося.

— Виходить, він не їсть тут, а харчується десь у місті — тваринами або ельфами, — закінчила думку Венделла. — Ми повинні повідомити про це Саджі.

Посада регента не скасовувала обов’язків бібліотекаря, тож наставник дуже втомлювався. Він ніколи б не скаржився на свого луназіра, але все одно хапав кожну хвилинку, щоби відпочити.

— Я повідомлю про це лізі, вони розберуться, — пообіцяв ельф.

Та вже за тиждень діти знову прийшли до тієї ж таверни й виявили там того ж вампіра. Схоже, асасини не вважали це повідомлення гідним уваги — до того ж багато з них відпочивали на острові Життя. Звісно, більшість гостровухих не слухалися людину, навіть якщо вона була талановитою й призначена регенткою їхнім правителем особисто.

А Даніеля як на зло викликали на батьківщину. Що поробиш — наказ старших, для лісових і темних ельфів вони залишалися дітьми, хоч і не немовлятами. Довелося попрощатися і звернутися до єдиного, хто ще міг її вислухати.

— Ліга прогавила вампіра?! — здивувався Сунжі, вислухавши все. — Мабуть, тільки тому, що Саджі проговорився, від кого дізнався. Зазвичай вони розглядають навіть найменші підозри щодо сліду нежиті.

— Вони ніколи не вважатимуть мене гідною уваги... тільки твій батько так робив, — зітхнула дівчина. — Ну тоді доведемо асасинам, що вони помиляються. Сотні разів, тисячі, якщо треба! Ми спіймаємо упиря самотужки й залишимо в темниці до прибуття Айсіра.

— Домовились, — несподівано погодився товариш. Схоже, і його старші не надто балували увагою. — Але спершу складемо план.

Вампіри боялися святої інквізиції й її головного символу — хреста. Один такий був у Венделли. Ще під час війни священнослужителі роздавали подібні обереги людям — і її матері, яка, не в змозі зректися однієї з іпостасей своєї віри, поклала його у скриню, а скриню — повну прикрас — подарувала дочці.

Головне — застати ворога зненацька. Для цього юні асасини прокралися нагору, до кімнат постояльців. Сунжі зламав замок — у нього це краще виходило, — після чого діти проникли до покоїв, зачинивши за собою двері. Назад шляху не було.

Приміщення було доволі велике, всі вікна в ньому — завішені. Привідкривши одне, можна було розгледіти обстановку: стійка з мечами, на ліжку — мантія, на столі — розкладена карта. На ній було позначено місто Лагон.

— Ось тобі й маєш, — ображено сказала Венделла. — Тепер і нежить з лісовими ельфами дружити збирається.

— Не думаю, що сансайя прагне союзу. До не-ельфів вона ставиться... м’яко кажучи, не дуже. Але ми можемо допитати вампіра, коли спіймаємо.

Потрібно було обрати місце для засідки. Дівчина сховалась за фіранками, розуміючи, що упир їх не відчинятиме (не через страх світла, а щоб ніхто не побачив його справ), хлопець заліз до шафи — на щастя, не скрипучої. Юні асасини почали чекати.

І от — коли втомлені очі просили сну, коли згадався ранковий збір, коли Сунжі вже хотів сказати "може, підемо додому і спробуємо завтра" — двері відчинилися. Той самий гість-одинак зайшов до кімнати, клацнув замком, у руках тримав окраєць хліба.

— Ох вже ці місцеві... — пробурмотів він, дістаючи пляшку з сундука.

Вампір налив багрову рідину в тарілку, після чого вмочив у неї вечерю. Дивно — зазвичай кров згортається, а ця лишалася рідкою в загадковій посудині. Повечерявши, він знову схилився над картою, креслячи пальцем якісь маршрути. Упир бурмотів щось нерозбірливе, аж раптом завмер, озираючись навколо.

— Оце так новина! — усміхнувшись, вигукнув він.

Не гаючи часу, вампір рушив прямо до фіранок. Венделла з першого ж кроку відчула крижаний холод і пекучу впевненість. Не втрачаючи більше ані секунди (було нерозумно сподіватися, що він засне і вони його схоплять), дівчина вискочила, тримаючи перед собою хрест.

Усмішка не сходила з його обличчя, хоча брови й смикнулися при вигляді святого символу. Асасинка націлилась просто в плече, але він виявився значно швидшим — вибив у неї зброю. Збивши дівчину з ніг, незнайомець підняв над нею руку в рукавичці, а потім, наче нічого не сталося, взяв хрест і жбурнув його подалі.

— Маленька дівчинка вирішила погратися в інквізитора? Як мило... І як дивно, що в Саксарі є людські діти. Хоча я ніколи не відмовляю собі у свіжій крові — особливо молоденькій.

Він схопив її, мов билинку, підняв, тримаючи за плечі, і подивився просто в очі. Світ навколо почав танути, і Венделла перестала пручатися, думаючи лише про одне: її вчитель мав рацію — до справжньої асасинки їй ще далеко, хоч і талановита.

Їхню "розмову" перервав Сунжі. Він тихо вибрався зі схованки, підняв хрест, підвівся й встромив його вампіру просто в стегно. Виявилося, що ця річ — цілком дієва: одразу здійнявся дим, викликавши пекельний крик. Відштовхнувши дівчину, упир переключився на хлопця, витягши з-за пазухи ніж. Він заніс його над головою ельфеняти — як раптом у двері постукали.

— Оріоне, що там у тебе коїться?! — обурилася дівчина з іншого боку.

Пригвинтивши хлопця ножем до підлоги, некромант відчинив двері, впускаючи — ні, не чергового вампіра, а цілком живу ельфійку, судячи з голосу, і з огляду на одяг — одну з тіней Ліги.

— Помилуйся: мене тут чатували діти! Не знаю, хто з батьків відпустив двох ідіотів бігати без нагляду, але точно знаю, чим закушу сьогодні свій прісний обід.

— Якщо тільки хочеш валятися дохлим під стінами Саксари. Це ж падчерка луназіра й син одного з наших асасинів.

— Але ж вони — не Ліга. Просто діти. Тінь тебе побий, та якби я за кожного родича вступався...

Вони підійшли один до одного. Оріон ткнув у руку асасинки хрест, мов доказ смертного гріха, а вона — глянула на нього й пригрозила кулаком.

— Ось чому тебе й вигнали. Ти майстер свого діла, але зовсім не дотримуєшся традицій. Якщо забув — нежиті взагалі не можна тут бути. Тож залиш їх у спокої. Я все владнаю.

Оскаливши на неї ікла, упир кульгаво вийшов із кімнати. Мабуть, пішов просити в трактирника якусь мазь. Цікаво, як він це пояснить? Тим часом загадкова жінка взяла обох підлітків за руки й посадила на ліжко, її зовсім не хвилювало, що буде з плащем союзника.

— Отже, Ліга порушує накази луназіра? — без жодної вдячності спитала Венделла. — І це вони ще присягали йому на вірність!

— Ви не знаєте всіх справ, юна лунарисо, — спокійно відповіла асасинка. — Оріон не належить до культу Ворона, його вигнали, як до того вигнали і з наших лав. Це сталося через погрози знищити столицю людей. Він із тих старих ельфів, які мріють вирізати весь людський рід, почавши зі столиці. Зараз він прямує на далекі острови, хоче провести там якийсь ритуал. Ми дозволимо йому — в обмін на послугу. Якщо почнеться чергова війна, вірні йому вампіри, що ховаються десь в Імперії, стануть гарною підмогою нашій армії.

— Ви могли б сказати про це одразу, а не обіцяти розібратися й залишити все як є.

— Ми так і зробили: щойно Саджі повідомив про вампіра в таверні, Ліга одразу ж розповіла йому про цю справу.

— Тоді чому не сказали мені? Може, для вас накази луназіра — це жарт, але ж саме він призначив мене регенткою.

— Це була наша помилка, — схиливши голову, відповіла жінка. — Навіть найвмілішим треба вчитися нового й приймати інші погляди… Прошу вас, повертайтеся до замку. З Оріоном я розберуся — його доручили саме мені.

Так, відбувшись лише переляком, парочка повернулася до Саксари. Венделла відчувала страшенний гнів на свого вчителя через його мовчання, а ще — сором перед Сунжі, бо ж це через неї він дістав на горіхи від вампіра. Але, на диво, друг її ні в чому не звинувачував.

— Я просто радий, що ти покликала мене з собою. Інакше хто знає, що могло б статися.

***

Хоч родина луназіра не надто добре ставилася до сансайї, ніхто з них не міг заперечити, що на своїй землі у своєму образі вона виглядала незрівнянно. Світле волосся Даріелли було розпущене, золота сукня губилася під гірляндами листя, а корона пускала свої гілки, немов промені сонця. Воістину, королева вміла справити враження, коли була у своїй стихії.

— Мені дуже шкода, що ви затрималися в дорозі й пропустили більшу частину свята, — сказала вона, кланяючись родині гостей та отримуючи у відповідь такі ж поклони (Штеріху до цього цілу годину пояснювали, що й чому слід зробити). — Проте зараз Острів Життя переповнений ельфами, які святкують. Я запрошую вас приєднатися.

Йшлося про велику подію, що відбувалася лише тут. Раз на рік із далеких вод Лазурного океану прилітали незвичайні вогники — душі майбутніх дітей. Вони були цілком видимими, могли вільно мандрувати світом, зазирати у вікна будинків, а іноді навіть сідати на плечі живим істотам. Наступного дня ці душі ставали невидимими, і тільки друїди могли знову їх побачити. Протягом року вони вселялися в ненароджених дітей, а декотрі — просто в тих, хто мав з’явитися на світ у день свята. Траплялося, що душа обирала конкретного з батьків або родину, й тоді вона могла століттями витати над ними, чекаючи слушного моменту.

На жаль, луназир із дружиною так і не побачили тих вогників, але й на бенкеті було на що подивитися. Дивні плоди, що смакували, як кавун із м’ятою, м’ясо, приправлене травами, які буквально розцвітали на тарілці, пряне вино, від якого паморочилась голова, але розум залишався ясним, величезні миски юшки, в якій плавало понад двадцять різних овочів! Кожен знаходив щось на свій смак. Штеріхові сподобалась велетенська полуниця — він не хотів її кусати, натомість запихав до рота цілком, а потім усе ж таки витягнув і відгриз шматочок; Лірія насолоджувалась овочами, навіть Айсир, спробувавши всього потроху, визнав страви з дичини досить привабливими.

На святі всі говорили про можливе поповнення: хтось уже чекав дитину, хтось планував, а хтось просто вітав батьків і ділився порадами з власного досвіду. Це було одне з тих свят, де збиралися ельфи всіх станів. Слухаючи їх, бардиня відчувала легкий відтінок туги. Цікаво, у темних ельфів так само відбувається? Якщо так, то чи могло статися так, що душа її сина обрала її? А люди — звідки до них приходять душі? Напевно, на це знали відповідь лише слуги Ворона.

Після трапези малого лунариса відправили гратися з дітьми сансайї, сама ж вона мусила залишити гостей, а от подружжя з Нічного лісу вирішило оглянути місто. Першим ділом вони зайшли до мера й були здивовані, побачивши поруч із радником одну з дочок правительки. Айсир зауважив, що йому доводилося укладати лише два шлюби — один із представником старої влади, інший — по любові, але якби він мав багато дітей, їх усе одно не вистачило б на всіх радників.

— Що вдієш? — відповів той. — У нас такий закон. Обіймати керівні посади можуть лише ті, хто породичався із сансайєю. На щастя, у неї багато чоловіків і дітей, тож і для поважних торговців, і для таких собі володарів, як я, є з чого обирати.

Потім пара вирушила на площу, де потрапила в гущу величезної танцювальної процесії. Її очолював старий ельф із вовчою шкурою на голові — мабуть, друїд. Усі веселились, аж раптом він завмер, а тоді різко вказав посохом на Лірію.

— Людина, тут людина!

Танцюристи вмить зупинилися, відійшовши від неї, наче від прокаженої. Хтось відвертався, інші ж — свердлили поглядом її вуха. Дочекавшись належної реакції, друїд продовжив:

— Дитино янголів, що вигнали нас із дому, ти прийшла, щоб покласти око на нашу нову батьківщину? То знай — людям ніколи не бути тут хазяями!

Ельфи поки не рушали, та їхні погляди швидко затьмарилися. Бардиня раптом усвідомила, що опинилася серед натовпу, готового її розірвати. І куди поділася вся доброзичливість? Треба було все ж накинути хустку, аби не привертати уваги до вух.

— Я прийшла як гість, — усе, що вона змогла сказати.

— Ми знаємо ваше гіс...

Старий не встиг договорити — перед ним став Айсир із оголеним клинком. Тепер, придивившись до нього, натовп зрозумів, що це інший ельф — не з їхнього лісу. Тим не менш, до нього ставилися менш вороже.

— Якщо хочеш обливати брудом мою дружину — повтори свої слова на дуелі, — сказав луназир, дивлячись на нього згори.

— Повторю хоч сотню разів — людям тут не місце!

Це стало останньою краплею. Чарівник і воїн клинка зійшлися в бою. Перший удар відскочив від магічного щита, мов м’яч від стіни, біла іскра була майстерно заблокована лезом. Посох зійшовся зі сталлю — противник виявився досить міцним. Розійшовшись, Айсир не проґавив моменту й опинився позаду ворога. Він міг би його отруїти, відрубати голову чи просто вбити, але розумів, що це буде недипломатично, тож лише схопив за комір і відрізав пасмо волосся, кинувши його перед переможеним. Якби друїд продовжив дуель — це б означало, що він шукає смерті, тож гостровухий зупинився.

Увечері за поведінку свого мага Даріелла особисто просила вибачення. Дивовижно, як швидко вона перейшла від "вам слід знайти ще кілька дружин" до "вибачте, що він був такий запальний — на Острові Життя ще не було людей".

В усьому іншому перебування тут стало довгоочікуваним відпочинком: довгі теплі ночі з лагідним вітерцем, переповнені любов’ю й ніжним шепотом на вухо, ігри з маленькими ельфами (вони були значно доброзичливіші) в саду, повному фантастичних істот і рослин, сотні й тисячі оповідей від членів родини сансайї про їхній побут, традиції та майбутню дипломатію... Усе скидалося на рай, та хороше мусить колись скінчитися.

— Ти ж пам’ятаєш, що ми залишили наше королівство на Венделлу? — якось увечері спитав Айсир. — Даніель уже попрохав у Даріелли дозволу, і ми вирушимо разом із ним.

Однак дуже швидко "ми" перетворилося на "луназир вирушить сам", бо Штеріх примудрився зранку забігти в холодну воду й застудився. Правителька цих земель сказала, що вони з матір’ю попливуть іншим кораблем десь за тиждень, коли хлопчик одужає. Подружжю довелося попрощатися, темний ельф пообіцяв передати падчерці вітання.