Пісня серця мого

— Мозку вистачило заявитися сюди, на околиці столиці, після всього, що ти накоїла? — Голос, як і постать за її спиною, здавалися нереальними. — Чи думала, що покарання за зраду тебе не наздожене, що всі вже забули?

— Я ніколи не пошкодую про свій вибір, як би ви його не назвали, — тихо, аби не розбудити нікого, прошепотіла рудоволоса сирена. Будь-який необережний рух міг коштувати їй життя. — І мені вже набридло виправдовуватись перед тими, хто хоч трохи мені дорогий, розповідати історію, в яку ніхто не вірить. Як би ви це не назвали, я діяла в інтересах доньки, і якщо заради цього довелось піддатися маніпуляціям — певно, я не асасинка. Справжні воїни не панькаються з маніпуляторами.

— Ти дуже підла людина, бардо, змішуєш правду з брехнею так, що їх не розрізнити. Ти забрала світло з мого життя, і тепер я принесу темряву у твоє.

Лірія згадала все, про що розповідав Мардок: як Турана керувала радою, поки ельф десь зникав, як важко народ довговухих боровся з наслідками мора, не дочекавшись жодного слова підтримки від луназіра, як і він не почув від неї прощання. Навіть якщо все це було заради життя Венделли, у підсумку постраждали сотні й тисячі.

— Я лише селянка на землях короля, і ви маєте право робити зі мною все, що забажаєте. Але попрошу тільки про одне: не чіпайте дітей. Вони не приймали моїх рішень і не заслуговують на ваш гнів.

— Сунжі отримає належне: наставника і місце в замку. Я знаю, що він спокутував гріх батька, і не буде страчений за його зраду. Твоя донька залишиться тут ще місяці на три — поки ми не виженемо останніх імперських шпигунів, а потім її відправлять у Мередімах. Що буде далі — залежить лише від неї. А от на швидку смерть ти не розраховуй, хіба що зробиш необережний рух...

Барді не треба було повторювати — вона й так добре відчувала, як вістря вп’ялося в шкіру. Вона хотіла попросити ще про одне — дозволити попрощатися, куди ж утече звичайна жінка від професійного вбивці? Та саме в цей момент очі маленького ельфеняти розплющились. Вони так подивилися на матір, наче в тій крихітці була мудрість старого ельфа. Не плачучи й не штовхаючись, як зазвичай при пробудженні, малюк потягнув ручку просто до леза — і, чи то не відчуваючи страху, чи просто не розуміючи загрози, відвів його вбік.

У ту ж мить фігура за її спиною здригнулася, і сама Лірія ледве не відскочила — інстинктивно. Лише подумати — вона могла б упустити дитину! Через таку дрібницю травмувати того, кого рятувала від інквізиторів і самої лунасавіри.

— Хто це? — Айсір міг би опинитися перед нею, але так і стояв на порозі, не в силах зрозуміти, що відбувається.

— Це дитина. Його звати Штеріх. Через нього нам і довелося повернутися в Нічний ліс.

Клинок впав на підлогу, і темний ельф, на величезне здивування барди, не проскочив повз неї, а спокійно підійшов. У ту мить він не виривав дитину з рук, не намагався її відштовхнути — навпаки, взяв немовля так, як колись міг узяти близнюків у повитухи. Він навіть не одразу помітив знак Місяця, і все одно був дуже обережним — правитель усе ще зберігав лояльність до дітей.

— Всемогутня Пітьма, цього не може бути! Ти ж сама з’явилася мені в ніч нашого весілля й сказала, що лише Турана може подарувати мені спадкоємців, тож щоб я і не думав про іншу жінку! — вигукнув він, дивлячись у вікно, за яким виднілися тільки зорі. — Але хіба може хтось, окрім дітей правителя, отримати твій знак?

— Дехто вважав за необхідне сказати, що він — побічний наслідок моєї роботи, не сценічної, — зрозумівши, до чого хилить Айсір, відповіла барда. — На щастя, ельфи — це не люди. Вони його не чіпають.

— Авжеж, дурна ти людина! Кожен, хто без причини нападе на носія цього знака, буде проклятий Пітьмою, — знову заговорив довговухий. — Але як би там не було, це не скасовує твоєї зради, і ти відповіси за шпигунство.

Що відбувалося далі, Лірія пам’ятала погано. Вона розривалася між страхом за доньку, за малого, за хлопчину, якого опікувала, і за все, що могло статися. Здається, Айсір десь поклав немовля, а тоді зв’язав їй руки. Зробив дивний жест, схожий на хрест, і темний вогник кудись полетів. Потім з’явилася варта. Вони забрали всю родину Нуїгард і сина Мардока, захопили коней, та Штеріха не побачили — правитель сам про нього подбав.

Рудоволосу кинули до темниці, прикувавши праву ногу важкою гирею. Там було огидно — лише відро для нечистот і солом’яна купа замість ліжка. Жодного світла. Навіть щури обходили ту камеру стороною. Раз на три дні приносили миску з ледь теплою водою й нове — не факт що чисте — лахміття. Може, це Венделла вмовила вартових дати можливість помитись? Раз на день давали якесь їдло — смаку вона не відчувала.

Вона знала: Сунжі впорається — він залишався сином асасина. А коли розповість правителю, що врятував життя його дитині... Авжеж, за вбивство покійної лунасавіри його не нагородять, але й на вулицю не виженуть. Один зі стражників якось обмовився: "Та людська дівчина все ще при нашому дворі, і не чіпай — наказ луназіра", тож обіцянки щодо Венделли він теж дотримав. І, звісно, синові шкоди не завдасть.

А от сама Лірія залишалась у темниці, позбавлена навіть проблиску місячного світла. Жінка розуміла: навіть якщо хтось доведе її невинність, Айсір не повірить. Навіть якщо вона не зрадила його підданих, вона втекла від нього. І такого удару в спину правитель не залишить безкарним. Так, він лише прикривався своєю владою, це було особисте, а Нічному лісу глибоко байдуже — але хіба світ улаштований інакше?

Заплющуючи очі, вона бачила іншу темницю — тільки там високо під стелею було віконце, крізь яке іноді пробивалося світло. Після смерті батьків маєтком почав розпоряджатися герцог Фрідрік — колишній скарбник її батька. О, як же він ненавидів доньку своїх панів. Мало того, що змушував її виносити нічні горщики й чистити сажу, так ще й кидав у ту темницю з будь-якого приводу — хоч би не так подивилась у його бік.

Та всім було байдуже, що там особисте, а що по справедливості — навіть наказ про помилування Лірії Юстиніан підписав, зціпивши зуби, то яке йому діло, якщо помре якась там служниця? І тоді рудоволоса заштовхала куди подалі всі материні повчання про справжніх леді, про те, як тримати обличчя і не принижуватись перед селянами. Скажуть — значить, і гній за кіньми прибиратиме. Тоді хотілось просто вижити, вибратись із того пекла і забути, але страх неминучої загибелі постійно переслідував нещасну.

В одну з таких ночей, проведених між минулим і майбутнім, у неї почалася гарячка. Варта не звернула уваги на її прохання покликати цілителя, і вона замовкла, розуміючи, що темним ельфам не личить жаліти засуджену самим луназиром до довічного. Жінка заплющила очі, і раптом відчула, як до її палаючого чола торкнулося щось холодне.

— Невже ви й справді збираєтесь сидіти тут усе життя? — пролунало потойбічним голосом.

— Слугам нема куди подітись, коли вже потрапили в немилість. Якось мені вдалося втекти з Імперії, вирватися з-під юрисдикції герцога, і в Мередімасі я жила вільно, хоч і досить скромно, як мені тоді здавалося... Але врешті-решт і тутешній король має над людьми не меншу владу. Не бачу сенсу починати все спочатку, щоби знову опинитися за ґратами.

— Я б ніколи не подумав, що цей в'язень і та горда жінка, яка прийшла до мене на роботу — одна й та сама особа. Ви ж були готові і з мертвими працювати, і всю Паладію обійти, лише б урятувати себе і дітей. Чи ви думали, що одного разу виборовши свободу, можна спокійно спочивати на лаврах?!

— Ну… Просто я не воїн.

— Дурниці! Життя і посмертя — усе перебуває в постійному русі, в боротьбі. Навіть найзапеклішим грішникам боги й далі шлють випробування — і через сотню, і через тисячу років — і зрештою вони таки виправляються. Якщо вибороли свободу раз — будьте готові, що її намагатимуться відібрати з подвійною силою. Але не припиняйте боротьбу — не буває нагороди без випробувань.

— У цьому є якийсь сенс, — замислено відповіла сирена. — Усі ті люди й ельфи, що засуджують мене за кожен прожитий день — як би вони самі жили на моєму місці? Скільки з тих асасинів змогли б мандрувати рідними землями з дитиною ворога під серцем? Це не вони врятували двох дітей від інквізиції, хай я й не володію багатьма мистецтвами, хай не стала тією, ким хотіли бачити мене батьки — мій шлях і мої вчинки заслуговують на повагу. І ніхто — навіть найближча людина — не має права витирати об мене ноги!

— Ніколи не забувайте цього уроку, пані, бо вищі сили зберегли ваше дитя. А тепер готуйтесь до нових випробувань — і не дозволяйте нікому топтати вас обличчям у багно!

Гарячка відступила, хоча слабкість залишалася. Але тепер вона могла розплющити очі й підвестись. Поряд з ув’язненою в підземеллі сидів... Таунур! Сам посланець лідерки Вічного Союзу, без лат, у простому вбранні з якоїсь примарної тканини, тримав її скроні пальцями. Дивно, чому цей ельф виявив їй таку підтримку — чи то через почуття до брата, чи то за волею Володаря, але жінка була йому вдячна.

— Відчиніть двері, — спокійно мовив дух, і голос його звучав зовсім інакше — тепер його чули всі. Невже досі він говорив лише в голові барди? Жах якийсь!

— Ми не маємо на це права, наказ правителя, — відповіли з-за дверей вартові.

— Я бажаю супроводити пані до батька й беру всю відповідальність на себе. А якщо вас не влаштовує такий розвиток подій — можете не сумніватися, тут знайдуться ті, хто виконає вже мої накази.

Після секунди вагань один із них таки відімкнув двері. Вийшовши звідти в брудному лахмітті, втомлена й виснажена, Лірія все ж підняла голову — як і належить шляхетній особі. Зрештою, вона була нащадком самої Люксиліни, великої бардою і мудрою матір'ю, а це заслуговувало пошани.

Вона мовчки йшла за духом по заповнених слугами коридорах, і ніхто не сказав їй ані слова. Спостерігаючи за цим моторошним видовищем, ельфи розступались, завмираючи в кутках, ніби вкопані. Може, хтось із них подумав, що це жнець прийшов по мертву — їхні проблеми.

Принц точно знав, де зараз батько — в голові Лірії майнула думка: звідки він узагалі все це знає, невже бачить усіх наскрізь? І раптом барда почула відповідь.

— Деякі медіуми можуть керувати матеріальними речами, а в мене краще виходить читати думки. Це одна з причин, чому Гелена поставила мене дипломатом. Але істотам поза Змертвілим лісом простіше називати нас усіх привидами.

Після цього він наказав варті луназира відійти, але ті виявилися впертими — все-таки охороняти лідера було їхнім обов’язком, тому вони залишились стояти. Проте, почувши шум у коридорі, Айсір сам вийшов і був явно не в захваті від того, що побачив.

— Таунуре, що ти собі дозволяєш? Як у тебе взагалі совісті вистачило тягти моїх бранців із в'язниці, ще й шпигунку та зрадницю? Це в тебе така дипломатія?!

— Шпигунку, кажеш? І яку ж таку інформацію вона передала ворогам? Гадаю, якщо Юстиніан уже про це знає, то жодної таємниці більше не залишилось.

— Через неї люди наслали тіней на наші землі, зламавши захист, а потім почалась війна!

— Як дивно, бо в документі, який мені передала пані Гелена, сказано зовсім інше. Мій колега з Імперії, щоб втихомирити народний бунт, провів огляд тіла принцеси, загиблої близько року тому. Її вбили ударом у серце, а на тілі залишилися сліди тіньового ритуалу. Чи ти справді думаєш, що не володіючи магією пітьми, можна зрозуміти, як працює захист, який сама ж вона і створила?

— Навіть якщо так, вона точно щось передала ворогам. Інакше навіщо було тікати без жодного попередження? І взагалі, чому тебе хвилює доля барди? Невже вона має бодай якусь цінність в очах твоєї володарки?

— Аж ніяк, але свою повагу вона заслужила. Ця жінка прийшла до мене на службу й, будучи майже при надії, мила підлоги за всією імперською нежиттю. Вона носила в собі дитину, щодня вислуховуючи образи і на свою адресу, і на адресу ненародженого, розуміючи, що з напівкровкою їй доведеться покинути Імперію й повернутися до Нічного лісу, де вже іншу її дитину піддадуть гонінням. Вона вберегла його від інквізиції та натовпу селян, а тепер ти просто забрав його собі, привласнив, наче річ? Ба більше — ніхто навіть достеменно не знає, що він існує. Тобто ти навіть не спромігся визнати його, тоді як мати майже рік захищала його і від ельфів, і від людей. І після всього цього ти вважаєш, що маєш на нього хоч якісь права? Штеріх — дякувати його сестрі, що я дізнався ім’я брата — син Лірії, і вона виховуватиме своє дитя. Якщо не бажаєш бачити її у своєму палаці — твоя воля, але немовля залишиться з матір’ю. До моєї ти ніколи нічого не відчував, але за всі віки її існування її жодного разу не виганяли. А цю ти, здається, колись кохав — і водночас поводився з нею так, як лунасавірі навіть не снилось.

Усе це слухав і батько, й онімілі від здивування вартові, і сама Лірія. Коли дух замовк, запала тиша — рівно до того моменту, як поруч тріснуло вікно — здається, терпіння Таунура було на межі.

— Ти не маєш права втручатись у моє особисте життя. А спадкоємець трону — єдиний, хто ще не загинув — не може просто так ходити по трактирах і співати пісень. Якою б матір’ю ця… барда не була, його цінність для всього Нічного лісу важливіша за її почуття.

— Коли настане час — він з’явиться у столиці та сяде на трон, — вийшла вперед рудоволоса. — Раз уже так судилося, ніхто не стане на заваді. Але я не залишу свого сина тут, де чергова дружина луназіра може захотіти позбутися його, надіславши слідом загін найманих вбивць, поки ви заплющуєте на це очі.

— Ти на що це натякаєш? — Крокнув уперед Айсір.

— Я не натякаю, я кажу прямо: Турана погрожувала мені розправою над донькою, саме тому я кинулася в Мередімах, піддавшись її умовам, саме тому загинув мій чоловік, саме тому ми змушені були тікати в Імперію, і ви нічого б не змогли вдіяти… Вендeлла ж бо не ваша дочка, і вам геть байдуже, що з нею буде, якщо лунасавіра вирішить убити.

Здається, й тепер він вагався, каже його барда правду чи бреше. Не дивно — минуло забагато часу, і тепер можна було вигадати тисячу виправдань. Образа досі грала болісні акорди в душі темного ельфа, і все ж, коли його погляд мимохіть ковзнув на руку жінки, щось у ньому змінилося.

— Ти досі носиш це з собою? Як таке можливо?

— Вартові не надто пильнують тих, хто сидить у темниці, їм байдуже. — Подивившись на браслет, що визирав з-під лахміття, відповіла сирена. — А я бережу цю річ як пам’ять.

— В одному ви з Таунуром маєте рацію, — удаючи, що не почув цього, мовив правитель. — Ти справді добре дбаєш про дітей, неважливо — своїх чи чужих, навіть про тих прибульців із Фазона, їхня історія сколихнула всю лігу. Раз уже ти не винна у шпигунстві, залишайся. Вартові повідомлятимуть тебе, коли можна буде навідувати лунариса. Ти й Венделла — краще, ніж чужі няньки. А що з цим робити далі — вирішу згодом.