Пісня серця мого

Ла-ла-ла-ла-ла-ла-ла

Зорі там танцюють,

Бігають і сміються,

У танку кружляють!

Штерих заснув, але мати все одно залишилась поруч — просто спостерігала, і від того на душі ставало спокійніше. Вона й досі не могла повірити, що вже два тижні живе в гарній кімнаті й може спокійно навідувати сина. Лише з часом виявився один казус: після вечірньої ради з ним дві години проводив луназир, тоді барда воліла сидіти тихо у своїх покоях і не висовуватись.

Хлопчик ще не повзав, але вже сам умів сідати в своїй колисці. Користуючись цією можливістю на повну, ельфеня хапав усе, що йому давали, навіть не розуміючи, що з тим робити. Звісно ж, перш за все тягнув у рот, потім мацав і рвав, а наприкінці просто жбурляв геть. Венделла була зовсім іншою — кидала все, що б їй не дали, мов не існувало в світі нічого цікавішого, ніж лежати й дивитись у стелю. Лише почавши ходити, донька стража кинулась надолужувати згаяне, та в її брата все ще було попереду.

Несподівано немовля почало крутитись, а вже за мить у коридорі пролунали крики обурення. Волали діти, а стражі намагались їх стримати; серед усіх рудоволоса впізнала лише найближчий голос — свого чада, й вирішила вийти, розібратись із ситуацією.

Вона застала одного стражника, що тримав у кожній руці по дитині, а другого — який намагався вгамувати Венделлу й Сунжи. І справді, виглядало це кумедно, але лише тому, що всі троє були ельфами, а людину заборонив чіпати сам правитель, інакше б усі лежали мертвими під ногами.

— Пусти, ну пусти ж ти, ідіоте! — На відміну від друга, що намагався дістати ніж, воїтелька не стала церемонитись і просто вкусила ворога за руку. — Це мій брат, я маю право його бачити.

— Таке право пан і справді надавав, — погодився той, одмикаючи вже вільну руку, але все ще тримаючи малого асасина. — Та на всяку шушвару це не поширюється.

— Та ви хоч знаєте, хто наші батьки?! — Обурено вигукнули молодші.

— Знаємо, та це неважливо, — відказав другий, поваливши двох інших на підлогу. — Нам наказано пускати лише годувальницю, гувернантку, матір і сестру, решту — затримувати.

— Мамо, скажи ж їм, вони ж із нами мандрували і нічого поганого не робили!

Та барда лише заперечно похитала головою.

— Ми тут у гостях, Венделло, негарно нав’язувати господарям свої правила. Бачити свою родину — святе право, решта — як дозволять жителі Саксари. Та й Айсира можна зрозуміти: він втратив двох дітей, тепер тривожиться за третього, ще й мусить думати про всі ті престоли, спадкоємців. Але все ж рано чи пізно йому доведеться...

— І що ж доведеться? — Від його голосу здригнулись усі. Ніхто не чекав, що сьогодні рада закінчить справи на пів години раніше.

— Відпустити сина, — не втрачаючи мужності, мовила Лірія. — Ви ж знаєте, що зростаючій дитині потрібно спілкуватися з однолітками, набиратись досвіду, було б жорстоко тримати його в чотирьох стінах, оберігаючи, як вазу.

— А це ще хто за діти?

— Зарін і Нохті, ті двоє з Фазона, яких урятувала Венделла, — заступився за них син Мардока. — Я просто хотів показати їм дитину.

— Що ж, під моїм наглядом можуть увійти, — зм’якшився правитель, і стража одразу відпустила гостей.

Хлопці й справді прийшли подивитись: побачили принца, побажали йому щастя й пішли — мабуть, у втікачів з Імперії було багато справ, або ж він для них не мав особливого значення. Тепер у кімнаті їх залишилось п’ятеро. Луназир підійшов до колиски, малюк розплющив очі, потягнувся руками і вперше не просто вчепився за край, а й здогадався самостійно сісти.

— Ти… всім задоволений? — невпевнено спитав він.

— Ва! — вигукнув у відповідь хлопчик.

Справді дивно було дивитись, як правитель намагається взяти сина на руки, але так і не наважується підняти. Адже в нього вже було двоє дітей, та ще Айсир міг вихопити зброю, тримаючи за лезо, і не поранитись — вправності з обережністю йому не бракувало.

— Одну руку сюди, іншу — ось сюди, голову можна не підтримувати, він сам.

Лірія насмілилась підійти й взяти його за руки, ельф не пручався. Коли він підняв сина, жінка відпустила і знову відійшла до доньки.

— Я ніколи їх не тримав на руках, — зізнався він, відчуваючи ніяковість. — Турана казала, діти до п’яти років нічого не пам’ятають, і з ними нічого не зробиш — тільки помити, нагодувати або вкласти спати. Вона сама з ними поралася, називаючи це жіночою роботою, а коли я таки вирішив поспілкуватись із нащадками, вони мене навіть не впізнавали.

— Конкретні події забувають, але загалом пам’ятають, — поправила барда. — Хто був поруч, хто лякав, а хто дбав — це залишається в підсвідомості.

Залишивши новоспеченого батька знайомитись із сином, рудоволоса взяла доньку з Сунжи і пішла. Він не заподіє Штериху зла — це точно. Як би не боялись батьки впустити чи придавити крихітку, з досвідом усе виходить краще — і тримати, і переодягати, навіть підкидати чи носити на плечах.

Та все ж, барда не могла забути, як він з’явився нізвідки, мало не вбив її клинком, як кинув до темниці. Хай це й було через інтриги лунасавіри, та від того не ставало менш моторошно. Можливо, ельф і сам зрозумів свою помилку, але не набирався сміливості з нею поговорити. Після тієї зустрічі ще тиждень вони, ніби, жили в різних світах, але Лірії були потрібні гроші, і вона повернулась до роботи.

Не серед музикантів у раді — навіть якби покликали, перебувати там, дивлячись то на луназира, то на порожній трон його дружини, було нудотно. Біля столиці було багато таверн, куди з’їжджались ті, хто не міг потрапити до замку лідера — там замовлень вистачало. І звісно ж, далеко не всі відвідувачі, особливо п’яні, зберігали свої манери.

Один такий просто під час виступу завів тираду про те, що людина не могла так близько підійти до столиці, що її, мабуть, приволік сюди якийсь ельф. І неважливо — був він її чоловіком, братом чи просто знайомим, раз з’явилася тут — значить, потаскуха. Барда просто ігнорувала такі вигуки, не опускаючись до сварок з п’яною наволоччю. Як завжди, побачивши, що всім на нього байдуже, сміливець сам замовк. Місцеві були розумнішими: знали — не стали б численні шпигуни луназира підпускати до серця Нічного лісу неперевірених людей.

Повертаючись до замку, рудоволоса сирена помітила того самого співака: тепер він валявся під стіною, а над ним нависав страж. Ясна річ, у закритій формі, але навіть без неї жінка не впізнала б того ельфа. Однозначно, він був із замкових, і там нічого не носив на обличчі, та всі вони були такі мовчазні й холодні, навіть не повертались у її бік — от і Лірія не прагнула запам’ятовувати їхні обличчя.

— Хочеш сказати, що наш правитель зраджував покійній лунасавірі, та ще й з людиною? Нізащо не повірю! — ледве підіймаючись на коліна, прошипів той.

Страж скористався моментом, схопив п’яницю за барки й тепер просто тримав у повітрі.

— Та й не потрібна йому твоя віра, жалюгідний пес. У день, коли хлопчику виповниться рік, пан Айсир віднесе сина до храму Пітьми, і тоді весь світ про нього дізнається. Ким би не була ця жінка — хоч імперською королевою — вона захистила і народила єдиного спадкоємця, і ти ставитимешся до неї з повагою, або ж вся твоя родина вирушить жити у володіння Юстиніана!

Після тієї розмови барда й справді почала помічати, що мешканці Саксари ставляться до неї інакше. Крім них, ніхто й не знав про дитину, навіть градоправителі, що входили до ради. Мовчали, але виконували всі її прохання, а Венделла навіть змогла відшукати кількох дітей з околиці, чиї батьки не були проти їхньої дружби.

Так минув ще якийсь час, і як зазвичай після ради сирена залишила сина, знаючи, що скоро прийде батько, і він не залишиться сам. Жінка вирішила провести час на балконі, спостерігаючи за тим, що відбувається біля замку — якраз усі роз’їжджались по домівках, і було на що подивитись.

— Ліріє, нам треба поговорити.

Почувши його голос, жінка одразу відступила, навіть не впевнена, в який бік. Іноді вона могла переступити цей страх, проходячи повз луназира, ніби нічого не сталося, але найчастіше — або завмирала, або ховалась.

— Я розумію, що тобі зараз страшно. Усе так заплутано: мій народ носить жалобу за жінкою, яка ледь не погубила мою дитину, дипломати й розвідники приносять одну дивнішу новину за іншу. Вони розпитали безліч свідків, зокрема зі свити Турани, і що більше подробиць збирають, то важче мені почати з тобою розмову.

І справді — вже п’ятий місяць усі ельфи, навіть ті, хто сидів у трактирах, носили чорне, вшановуючи пам’ять могутньої доньки Ліги. Навіть її саму змушували вдягатися відповідно — годі й казати, що жодного жалю до ворога вона не відчувала.

— Що б там не було, я цього не забуду, — відповіла вона, бачачи, що ельф стоїть навпроти й не намагається наблизитись. — Монастирі, інквізитори, ці мисливці на напівкровок — одні хотіли вбити мого сина, інші розлучити нас, вважаючи мене негідною матір’ю. Так, скільки ж їх було після його народження в тому тихому містечку! І я знаю: щойно про нього дізнаються, кожен ельф зробить усе можливе — хоч і назве його нащадком Турани — тільки б я трималася від нього подалі, бо я з Імперії і не відрікаюся від Люксиліни, хоч і не підтримую короля. Вони помиляються, але правда мене не захистить. Кожен день, кожну хвилину свого існування я готуюся до того, що хтось викраде доньку, знайде привід вислати мене або підніме на мене руку.

— Мені важко словами описати, як це — усвідомити, що дружина, яка весь час намагалася тобою маніпулювати, яку ти давно розкусив, знову сплела свої сіті, стравивши тебе з рідною людиною. Я не знаю, що зробити, аби спокутувати провину. Я розумію, чому ти не хочеш бути поруч зі мною, але якщо колись у тобі знайдуться сили пробачити, я буду безмежно вдячний.

Після цих слів він пішов — цього разу не розчинився в темряві. Добре, що не став далі тиснути на болюче (а з його досвідом у світі інтриг це могло б статися просто автоматично). Айсір дав їй стільки часу, скільки вона сама забажає, і більше не шукав зустрічі.

І тоді, переступивши через власні хвилювання, Лірія вирішила запросити його на прогулянку. Адже якась її частина хотіла примирення. До того ж луназір жодного разу не просив нічого навзаєм — ні за подарунки, ні за ставлення слуг, ні за інші послуги (важко було сказати, що з цього було його волею, а що — вибором самих підданих).