Пісня серця мого

Трактирник із радістю віддав усі свої кімнати прибулому пану та його почету. Він не став рахувати, скільки там було постояльців і чи вистачить їм шести кімнат, так само не здивувався, коли замість шести супроводжуючих (окрім жінки й двох дітей — певно, це була родина орендаря) з’явилося ще шестеро. З цими гостровухими завжди так! Ну а якщо до їхнього почету хтось чужий затесався, то вже хто-хто, а темні ельфи самі розберуться — краще за місцевих лицарів.

Він також помітив, що пані, переодягнувшись у більш звичний для людей одяг, спустилася вниз і почала про щось розпитувати місцевих. Війна закінчилася не так давно, тож чимало людей усе ще ставилися з підозрою до гостей з чужих земель — особливо до тих, хто жив з ельфами. Але, судячи з вигляду старшої дівчинки, ці двоє були в шлюбі давно, тож навряд чи міжрасові питання їх хвилювали.

— Чим можу допомогти? — усміхнувшись жінці, спитав господар. Він-то вже точно не збирався нахабніти перед гостями.

— О, я просто питала, чи є поблизу ще якісь трактири. Розумієте, — помітивши тінь невдоволення на обличчі співрозмовника, додала рудоволоса, — за нами їде ще кілька слуг, вони могли зупинитися деінде.

— Є тут один трактир, біля східної брами міста, тільки ельфів там не жалують, нічого й сунутись. — Пробуркотів чоловік, але слід віддати пані належне — медяк він свій таки отримав.

Звісно, більшість мешканців Імперії знали, що король-ельф одружився з людиною і що в них народився син — такі новини розлітаються по всій Паладії. Та ось побачити подружжя на власні очі майже ніхто не міг. Більше того, чимало селян навіть не знали, що відмітка-півмісяць відрізняє луназіра від інших родичів, а серед купи інших символів її б і не помітили. Загалом, без корони Айсір справляв враження заможного, добре вихованого пана — купця чи землевласника.

Подорож їхня проходила без зайвої метушні — майже як родинна поїздка. Від трактира до трактира, а одного разу навіть вдалося винайняти двоповерховий будинок у бургомістра. Спільні вечері, ігри Венделли з Сунжі (те, що вони називали грою, лякало матір, та правитель запевнив, що мечами вони одне одного не скалічать), приємні ночі з коханим і жодних надокучливих радників. Однак не варто було забувати і про мету подорожі — вони їхали до земель некромантів. І, з якихось причин, узяли із собою трирічного Штеріха.

Але якщо чоловіка вже не відмовити, варто було хоча б заспокоїти нерви — і з цим їй допомагали виступи. Оскільки під час дороги з дитиною зазвичай їхали батьки, на зупинках його розважала старша сестра. Айсір сидів над листами (не такими набридливими, як деякі радники, та все ж важливими), почет відпочивав, а лунасавіра лишалась без діла. Ну не було з неї користі в ельфійських справах — чимало традицій різних регіонів, як і давніші закони, бардеса просто не знала, зате виступи в сусідньому трактирі чи на площі (а в деяких містечках був лише один постоялий двір) нікому не заважали.

Знявши з Тіні парадну збрую, господиня погладила її, одягаючи скромніше вуздечко.

— Що, втомилась тягти карету?

Кобила фиркнула, підбиваючи руку на нове погладжування.

— Та все ж ти не можеш скакати сама по собі, а я маю бути "в безпеці". — Звісно, її це дратувало, але на відміну від міст і сіл, дороги були небезпечними для заможних подорожніх — там кишіло розбійниками, що посмілішали після сходження дитини на трон. Не хотілося знову зустрітись із стрілою чи клинком. — Лише на час цієї мандрівки, добре? А поки що можемо трохи прокататися містом, або я піду пішки, а ти попасешся десь неподалік.

Бардесу влаштовували обидва варіанти, але кобила тяжіла до першого. Після війни в Імперії з’явилось чимало трофейних коней та напівкровок, тож наявність тіньового скакуна нікого не дивувала (тварин боялись менше, ніж розумних істот).

Відчувши, що вершниця впевнено тримається в сідлі, Тінь заржала, немов розсміялась, і рушила своїм майже беззвучним рисаком. Сонце їй було незвичне, але запах пожовклого осіннього листя та веселий вітерець — завжди вірні друзі. Вона не скакала, ні — пливла над землею, жмурячись від зайвого світла. Утім, бардеса вправно тримала повід, не дозволяючи врізатись у будинки.

Їх тут будували з глини, по два-три поверхи, а вулички були вузькі — жах. Людям доводилось тулитися до стін, коли проїжджали вершники. Ну, й на відміну від коня, Лірія ще й чула запах вигрібної ями. Скоріш за все, така була у кожному задньому дворі. Виявилось, до цього смороду коні стійкіші за людей.

На щастя, біля трактира цього не було — там відходи виносили кудись далі. Він був десь удвічі більший за їхній, але їй правильно сказали: ельфів там не було, як і некромантів (їх поза межами посольств узагалі рідко бачили).

Бардеса попросилась виступити й за плату в сорок відсотків отримала таку можливість. Останнім часом вона не писала нових пісень, бо була зайнята сином і зустрічами з якимись ельфами (луназір, принаймні, казав, що це важливі особи). На щастя, в неї був чималий репертуар. Місцевій публіці, до речі, не заходили легенди й складні алегорії, тому, виконавши одну таку (баладу про сина, що згадує настанови матері), виконавиця перейшла до простих сільських оповідок — як хлопець зустрів дівчину, як діти танцюють під дощем, як два брати сперечаються, хто в кого корову вкрав... Цей виступ її розчарував, але раз уже взялася — треба дограти до кінця.

По завершенні господар отримав свою частку, решта (як вона робила, коли могла дозволити собі виступати) пішла на оплату вечері. Хай там як, а почет її чоловіка людської страви їсти не хоче, їм із Венделлою звичайна каша з м’ясом — саме те.

— Міс, вибачте, мож'а вас на хвилинку?

Обернувшись, вона побачила хлопця років п’ятнадцяти з рідкими вусами й знервованим поглядом. Оточена вченими ельфами, бардеса вже й забула, як говорять прості селяни Імперії.

— Лише хвилинку, я маю багато справ. — Відв’язуючи коня, відповіла рудоволоса.

— Ви то, співанки гарні співаєте, не те що наші барди. Може, щось мудре, гарне таке… ну, як для короля?

— Дивлячись про що співати. — Майже не слухаючи, вже злазила в сідло виконавиця.

— А могли б ви завтра на вечорі заспівати моїй дівчині, оно там біля криниці, про кохання та романтику, щоб вона з розуму зійшла?

— Вибач, але завтра зранку ми вже їдемо, не можу змушувати свиту чекати.

— О, то ви не проста панночка… Ну, вибачте холопа, що спитав.

Коли Лірія повернулася, вона застала свого чоловіка в конюшні. Це справді було дивно — Айсір умів триматися в сідлі, але не настільки захоплювався верховою їздою, щоб проводити вільний час з кіньми.

— Це займе всього один день, зате зекономить нам значно більше часу в перспективі. Якщо ці нікчемні колеса — плюнув би в обличчя місцевому майстру — зламаються десь біля Змертвілого лісу, на пошуки потрібних деталей піде набагато більше часу, — підсумував конюх, кинувши погляд на карету, у якої хтось зламав заднє колесо.

— Гаразд, — погодився луназир. — Якщо зможеш до післязавтрашнього ранку знайти майстра з наших земель — замов у нього, дозволяю заплатити більше за терміновість. Але не більше одного дня, інакше я пішлю по місцевого коваля, і хай робить, як знає.

— Мені доби вистачить, — задоволено відповів конюх.

Після цього темний ельф звернувся до когось, хто тут же з’явився біля стогу сіна. Вона носила уніформу, схожу на костюм Мардока, проте це була дівчина, та й батько Сунжі помер. Асасинка покірно чекала й лише тоді, коли до неї заговорили, з’явилася луназиру.

— Хтось же це зробив, колеса самі собою не ламаються! — перевів тему правитель. — Можливо, місцеві діти захотіли побешкетувати — не виключаю цього. Але з такою ж імовірністю це могли бути розбійники або люди регента. Прошу, з’ясуй усе без зайвого галасу й доповіси мені. А тоді вже вирішимо, що робити з винними.

На відміну від господаря карети, дівчина була німою як риба — лише кивнула й знову зникла в тіні. Тоді луназир звернув увагу на свою дружину — його втішила її втомлена усмішка.

— Добре, що виїхали на два дні раніше — без казусів ніяк.

— Значить, лишаємося тут ще на ніч?

— Думаю, трактирник не буде проти — я заплатив йому значно більше, ніж ці кімнати вартують.

— Може, це знак який… Не варто було брати з собою такого юного хлопчика, та ще й спадкоємця — бажаючих його викрасти ціла юрба. В таку небезпечну подорож. Адже в Саксарі є безліч нянь і придворних, вони б подбали, і моє серце було б спокійне.

— Не переймайся, — обійнявши її, відповів коханий з ніжністю у погляді, але зі строгістю в голосі. — Я так само хочу уберегти нашого сина, як і ти. Але коли ж іще йому побачити брата? Таунур не може покинути свої справи й оселитися при нашому дворі, а в Штеріха поки що немає обов’язків. До того ж, некроманти можуть вирішити, що ми готуємо нову війну, якщо будемо тримати дистанцію. Дипломатія — складна річ, гра поступок і вимог, не менш підступна, ніж стратегія на полі бою. Часто доводиться покладатися на порядність і добре слово, хоча я значно більше довіряю старій добрій тортурі.

Тієї ночі асасинка принесла звіт, який надовго зайняв обранця Місяця. Звісно, Лірія могла бути присутньою й давати поради — як за законом, так і за бажанням чоловіка — але не бачила в тому сенсу. Виявилося, що це були якісь розбійники — одна з сотень банд, які нишпорили поблизу. Не змогли дістати багатого лорда в дорозі, бо той був оточений озброєною свитою, от і вирішили нашкодити нишком — зіпсували колесо. І чому Айсір вважав, що потрібно вирахувати конкретну банду? Авжеж, у нього з’явився вільний день, але витрачати його на якихось телепнів... Мабуть, у ельфів такі ігри в крові. А барда тим часом знайшла собі іншу справу.

Вона вирішила виступити для того хлопця (який сам себе назвав холопом, хоча в Мередімасі подібними словами селян не клеймили), і навіть не за гроші. Так, ні він, ні його дівчина не мали освіти, навіть писати не вміли, та все ж він хотів присвятити їй високу пісню, а не жартівливі куплети про сіно й побачення. І це зворушило жінку.

Діти взялися вчити молодшого літер, хоча Венделла й Сунжі ненавиділи уроки письма, коли самі тільки починали. За ними стежили вірні слуги, і Лірія вирішила не брати їх із собою, а от Тінь мала супроводжувати господиню. Та де там! Схоже, вчорашня прогулянка  їй не сподобалася — була надто короткою. Тепер кінь демонстративно відвернувся, уткнувши морду в овес.

— Ну й гаразд, сама дійду. Подивлюсь я, як ти характер показуватимеш конюху, коли тебе в карету запряжуть, — здалася рудоволоса, не бажаючи сперечатися з норовливою твариною.

Йти пішки смердючими вуличками було неприємно, та ще й довелося кілька разів притискатися до стіни, пропускаючи вершників. Так, це було не найрозвиненіше містечко — якби не високі будівлі, йому б більше пасувала назва "село". Зате тут було майже неможливо зустріти лорда чи герцога, а значить — незручних запитань до луназира ставили менше.

Хлопчина все ще тинявся біля тієї ж таверни. Як з’ясувалося — прибирав там. Побачивши барду знову, юнак дуже здивувався й навіть уклонився цього разу. Може, він і не був ученим, але значно вихованіший за своїх односельців.

— Знаєш, я подумала над твоєю пропозицією. Можливо, це Люксиліна послала мені знак, адже подорож відкладається на день. Сьогодні я зможу виступити для вас, якщо ти, звісно, не знайшов іншого барда.

— Ні... О, пані, не знайшов та навіть не шукав! Ви тільки скажіть, скільки то коштує — одна співанка невеличка — і ввечері я подарую їй таку от неймовірну.

— Ти ж тут працюєш, мабуть, на щось гроші відкладаєш, чи родині допомагаєш. А я граю для душі — золота в мене й так вистачає.

— Брати й сестри є в мене, та вже всі дорослі, самі працюють. А я збираю на дурну мрію дитини. Лицарем бути хтів, а вони кажуть: сто золотих — королівська гвардія, сто срібняків — лицар графа або герцога, п’ятдесят — простий рицар, що сам собою, але всьому навчать: читати, писати, зі зброєю й конем поводитися. А коня й зброю ще купити треба. Можна й в армію піти, але там не навчать — дадуть меч, скажуть: «Роби як знаєш», — так і вб’ють.

— Я не візьму з тебе грошей, — повторила Лірія. — Виступатиму сьогодні ввечері — приведи свою дівчину до колодязя, як і просив.

— О, спасибі вам, міледі, — не вірячи своєму щастю, ховаючи усмішку в долонях, сказав простолюдин.

— Ах, і ще одне питання. Як тебе взагалі звати і з якого ти роду?

— Роланд, молодший покійного фермера, та я тут один з таким ім’ям, усі знають. Як спитаєте Роланда — кожен на мене покаже.

Робота цього хлопця зазвичай закінчувалась близько п’ятої вечора (і то — свої законні хвилини відпочинку він отримував лише зі скандалами). Лірія помітила це, бо залишилася в трактирі до призначеного часу. Їй було приємно побалакати з постояльцями й дізнатись, як ідуть справи в Імперії. Зокрема — про юного короля та його братів.

Старшого багато хто вважав гідним претендентом на трон і проклинав того селянина, що його скалічив. Усі також знали, що принца відправили в землі нежиті, й що нещодавно він надіслав листа братові — його зачитали на столичній площі, для всіх. Там йшлося, що хлопчик живий і здоровий. Попри добрі новини, багато хто відчував провину — що йому довелося туди поїхати, чи то через надто пізнє повстання , чи то через напад на дітей під час облоги. Як би там не було, барді стало спокійніше, коли вона дізналася, що живі мерці таки дотримуються слова.

Щойно юнак пішов із трактира, рудоволоса підійшла до трактирника. Той не викликав особливої довіри, але все ж більше, ніж випадковий перехожий.

— У мене буде до вас прохання.

— Що бажає поважна пані? — Усміхаючись чорно-білими зубами (потемніла рівно половина — ну й магія), запитав чоловік.

— У вас тут працює хлопець на ім’я Роланд. Тямущий парубок...

— Роланд? Святі ангели, та він не кращий за простолюдина. Тільки вдає із себе розумника, ставить зайві питання, а говорить як простак. Хотів би — давно вибився б у люди.

— Я дуже зайнята людина, — ігноруючи його зауваження, продовжила вона. — Рідко маю вільну хвилинку. Шкода, що не можу піти до вартових і поговорити за нього, бо вже завтра ми їдемо. Тож я дам вам завдаток у п’ятдесят срібних монет і одну золоту зверху, аби ви влаштували його в лицарі. Врахуйте, що мій чоловік — не якийсь там слуга, — піднявши рукав сукні, вона показала браслет, візерунки якого трактирник одразу впізнав, і його обличчя спохмурніло, — ви головою своєю відповісте, якщо привласните ці гроші.

— А якщо я відмовлюсь виконувати доручення якоїсь ельфійки? — З його вуст це прозвучало так само огидно, як вигуки «куртизанка» від деяких імперських стражників.

— Знайду іншого бажаючого. Як я вже сказала, мій чоловік — не слуга й дуже зайнятий. А от у його почту справ не так багато — хтось із них і займеться вашою впертістю.

Звісно, вона не збиралася нікого вбивати, навіть залучати когось до залякування  не входило в її плани. Їй просто хотілося збити пиху з цього зухвалого чоловіка. І хоч на обличчі Лірії не було того холоднокров’я, що притаманне бувалим убивцям на кшталт Турани, вона ж захищала двох дітей від цілої Імперії — а отже, була не менш серйозною.

— Ну, стане вже ваш Роланд лицарем, так і бути, — ховаючи гроші, погодився трактирник. — Але щойно якийсь із головорізів до мене підійде — одразу кличу варту, і хай уже мер міста розбирається.

Можливо, Лірія й ніколи не стане асасином, але чомусь таки навчилася в ельфів. Завершивши розмову, барда знову усміхнулася, наче нічого й не сталося, й пішла до сцени, де якраз нікого не було. Вона спокійно поступилася місцем починаючій зірці (якійсь дівчинці років сімнадцяти з сопілкою) й відрахувала хазяїну належну суму, ніби й не було з її боку жодних погроз. Лише спітнілі руки трактирника й його бігаючі очі нагадували про щойно пережите.

Після обіду, ближче до полудня, рудоволоса подалася до призначеного місця, аби його оглянути. Нічого особливого — криниця, як у найвіддаленіших селах, поруч лавка, із землі стирчить табличка з перекресленою долонею (для тих, хто не вміє читати) та написом для грамотних (наче вони б і справді таке зробили): «СТОРОННІ ПРЕДМЕТИ НЕ КИДАТИ».

Одразу згадалося, як після страти батьків вона працювала на колишнього слугу. Той часто посилав її по воду, а слідом завжди бігли його сини. Щойно дівчина втомлювалася й ставила відра на землю (а від тієї криниці до кухні було метрів триста, не менше), хлопці вибігали з-за рогу зі жменями землі в долонях. Підбігали, жартома вклонялися, й кидали землю у воду — доводилось все виливати й набирати наново.

Щоправда, навряд чи це був «особливий прийом для пихатої пані», бо зараз дівчинка років семи теж підійшла до криниці й витягла звідти важке відро, а якісь хлопчаки вискочили з-за найближчої хати й штовхнули його ногою — вода вилилась на сукенку бідолашної.

Не маючи достатньо хорошої реакції, барда впіймала лише одного, стягнула з нього полатані штанці й віддала дівчинці — на заміну мокрому вбранню. Щоб маленька помічниця точно не змерзла, Лірія віддала їй свою накидку, хоч і сама її вишивала — але дівчинку було шкода. Засоромлений хлопчина побіг додому в самих підштаниках — залишалося сподіватися, що ця ситуація навчить його гарних манер.

— Дякую, — лише сказала дівчинка, після чого так само втекла, прихопивши порожнє відро.

І ось з’явився Роланд, привівши з собою чарівну дівчину. Можливо, вона й не дуже схожа на принцесу — повненька, в ластовинні, з коси стирчать неслухняні пасма, поверх сукні — ковальський фартух. Але вже точно — гідна майбутнього лицаря. Хто б що не казав про те, яким вимогам має відповідати жінка для певного чоловіка (а цього Лірія, будучи герцогинею, наслухалась вдосталь), у підсумку критерії визначає не статус, а сама людина.

Вони сіли на край криниці й почали про щось говорити. Барда не дослухалась. З кожною хвилиною хлопець нервував усе більше — озираючись, тягнучи слова. Навіть його кохана помітила напруження, але Роланд надто квапив події. Ще хвилька — хмари розійшлись, Місяць досяг зеніту, сріблясте світло спустилося з дахів, освітивши центральну площу з криницею. Ось тепер настав час починати.

О, Найсвятіша, грішні душі ми лишень,

Небесних радощів нам не зрозуміть,

Тож хай кохання нам осяє день,

І нагадає про минулі ті роки.

Ми у грішному світі наче янголи,

На гору шлях шукаєм повсякчас,

Де королі як тіні можуть буть лукавими,

А доброта не носить пишних шат.

Ми за кохання будемо молитися,

Щоб відшукати його - зірку у пітьмі,

І перед ним готові ми вклонитися,

Воно цініше за правителів земних.

О, Люксиліно, знаю точно я,

Що не побачиш ти у любонці моїй

Чеснот тих неземних, які розгледів я,

Не всім відкриє вона світло у душі своїй.

Та ти повір, ти придивись уважніше,

Бо не корона і не рід то є краса,

Вона такі у серці має якості,

Яких бессмертним годі і шукать.

Ми за кохання будемо молитися,

Щоб відшукати його - зірку у пітьмі,

І перед ним готові ми вклонитися,

Воно цініше за правителів земних.

Цю пісню виконував перший король — очевидно, тоді аристократів було небагато, і обрав собі він за дружину не шляхетну. Колись її навіть у храмах співали хори, хоча зараз вважають занадто консервативною. Бардии вивчають її, щоб бути освіченими та вміти брати деякі особливо складні ноти, але ніколи не виконують на роботі. Та все ж образ кохання як чогось, що залишилося від янголів, не надто узгоджується із сучасною доктриною, за якою від тих часів нічого не вціліло, настільки жахливою була гординя крилатих. Але якщо Роланд просив щось мудроване, такий варіант здався Лірії найдоречнішим.

А його обраниця дивилася на нього з очима, повними подиву. Здається, вона не зовсім зрозуміла, що саме хотів сказати залицяльник, та й він трохи розгубився — таки переоцінив свій інтелект.

— Роланде, то ти мені барда знайшов, щоб співанку співав? — усміхнувшись, запитала дочка коваля.

— Та це щастя таке, мабуть сама Люксиліна послала. А це я сам узяв, батько твій не став би робити, от я й попросив з іншого села коваля.

Кільце мідне, точнісінько як те, що було з Варденом — стандартне для заручин. Звісно, самій Лірії воно не принесло нічого доброго, але ж кожен виріб понесе свою історію — ця почнеться з взаємного кохання.

— А якщо згоди не буде? За того самого коваля батько й хотів мене сватати.

— Ну то втечемо подалі від них.

Тут був найвлучніший момент, щоб піти, та й до корчми йти ще було далеко. Що там буде далі у закоханих — то вже їхня справа, але барда раділа, що її робота сьогодні комусь принесла щастя.