Пісня серця мого

– Якщо Луназір тебе не любить і вигнав із замку, навіщо ж залишив тобі дитину?

Венделла була дуже розумною дівчинкою і знала значно більше, ніж її мати у тому ж віці. Лірія не стала повторювати слова священика з Долини Верб, що "діти народжуються на світ лише у шлюбі, а інакше вони звані байстрюками й підкидьками, такі діти — нерідні, нечисті". Її донька чудово розуміла, що люди з’являються на світ не тільки в щасливих родинах, і що це трапляється, коли чоловік і жінка цього хочуть. Про такі речі, як сам процес або недобровільні стосунки, барда поки що не розповідала — вона хотіла почекати хоча б до одинадцяти років, десь у цьому віці дівчата починають закохуватись.

— Розумієш, коли хтось хоче дитину, він не одразу розуміє, вийшло чи ні. Іноді дізнаєшся через місяць, іноді й пізніше.

Сказати, що Лірія цього не очікувала — нічого не сказати. Вона сама була єдиною дочкою герцога, єдиною ЖИВОЮ дочкою, бо інші діти народжувались мертвими, а частіше вагітності матері закінчувалися викиднями. Їхня цілителька називала це "прокляттям утроби", мабуть, більш освічені колеги дали б цьому недугу іншу назву. Як би там не було, після тридцяти трьох герцогиня більше не могла завагітніти, і дочка успадкувала цю недугу.

Венделла з’явилася на світ через два роки після того, як вони з Варденом вирішили мати дитину. Сама вагітність минала значно легше, але її настання було малоймовірним. І це при тому, що обоє батьків були людьми. У змішаних родинах узагалі рідко бувало більше трьох дітей — зазвичай один-двоє, і майже всі народжувались напівкровками. От у них якраз могло бути багато нащадків.

Та й вік був, м’яко кажучи, не найкращий. Тридцять шість років... Навіть здорові жінки вважають, що це вже пізно для дітей. А що вже казати про безплідну сирену з поганою спадковістю? Сімейні проблеми, вік і ще й два різні види — як узагалі могло щось вийти за таких обставин? Але повитуха не помилилася — раз на сто років навіть ангели спускаються на землю.

Два місяці. Вона вже два місяці носила в собі цей дар — недосипаючи, недоїдаючи, з виснаженими нервами, працюючи в полі. Та він вижив — це крихітне, але водночас сильне створіння.

— Мамо, що з тобою, ти зараз заплачеш? — Венделла залізла на ліжко, обійнявши барду. — Не хвилюйся, будь ласка, я більше не втечу, я буду захищати свою сестричку чи братика, чесно!

— Мені не сумно, — відповіла жінка. — Я просто рада, що він живий.

Варка дуже наполегливо радила залишитися — з її погляду було зрозуміло, що старенька хоче допомогти такій праведній і старанній — як вона вважала — матері. Але що буде, коли повитуха побачить дитину? Та й як їм жити в монастирі, де мешкають інквізитори, які тепер полюють на ельфів? Лірія ще раз сказала, що отримала будинок у спадок від родича, прийняла скромний дар — трохи їжі та грошей — і вирушила в дорогу.

У них не було чіткого маршруту — просто по Імперії, від двору до двору. Як завжди, рудоволоса сирена виступала в тавернах або на вулицях, якщо господарі не дозволяли грати на сцені. У ті часи, коли всі барди співали про воїнів і битви, її легенди відходили на другий план, прибутки були скромні, та Лірія не хотіла змінювати тематику — їй уже вистачило інтриг, смертей і крові.

Іноді вночі сон не приходив. Тоді жінка лежала в ліжку, прислухаючись до тиші. Вона знала, що на такому терміні діти ще не ворушаться, але її тривожило саме це знання — знати, але не відчувати. Адже це дитя — напівкровка, з ним може статися що завгодно. І тоді її рука знову й знову тягнулася до браслета. Вона розмовляла з тим, хто більше ніколи її не вислухає, кого вона зрадила, втікши зі столиці. Вона просила: "Захисти його", — але відповіді не було.

Свій останній скарб довелося віддати через два тижні. Весна в тих краях була дуже холодною, Венделла застудилася. Дівчинці потрібні були ліки, і мати, не задумуючись, продала срібло лихварю. Коли донька одужала і дізналася про це, то розсердилася.

— Ти ж любила цей браслет, майже так само, як свою ліру. Це ж подарунок, а подарунки... не віддарунки!

— Твоє життя дорожче за будь-яку річ, — відповіла мати.

Але дівчинка на цьому не зупинилася. У селі був лише один лихвар, і жінка знала, на що може наважитися її малеча, тому, щойно та підвелася на ноги, поспішила зібрати речі. І недаремно: зранку, їдучи на возі з попутником, вона почула розмову вартових на околиці поселення.

— Горло перерізали, а грошей не взяли. Але весь будинок перерили, погані ельфи! — скаржився один.

— Мабуть, щось у них купив. Зв’язуватись із темними, тим паче зараз, — ризиковано. Знав, на що йшов, сам винен, — припустив другий.

Не бажаючи цього слухати, Лірія зарилася в сіно, коли відчула, як на зап’ясті замкнувся знайомий метал. Срібло знову сховалося під рукавом сарафана — маленький шматочок місяця, її нагадування про першу зустріч із луназіром.

— Більше так не роби, — сказала вона, намагаючись не кричати і не нервувати.

— Він би все одно залишився без браслета. Вони ж за ним і прийшли, — відповіла Венделла. — А взагалі, ніякі там асасини не мають на нього права, тобі ж подарували.

— Але тепер вони можуть піти за нами, знаючи, що це ти взяла.

— Далеко не підуть. Я підкинула їм іншу брязкальце, теж срібне.

Ним виявився хрест інквізитора, через який повозку з переслідувачами накрили прямо в лісі. Спалахи світла осипались на голову, наче метеори. Вони лише засліплювали, та було таке відчуття, що спалять до тла, тільки дозволь їм дістатися. Коли вакханалія вщухла, троє асасинів лежали на землі, оточені палаючими колами, а до наляканого до напівсмерті візника вийшли чоловік і жінка в одностроях служителів церкви.

Взагалі, страшні були ті ангельські карателі. Усе в червоному, головний убір увінчаний зіркою, обличчя закрите вуаллю — прямо як у асасинів, на червоній робі золотий пояс, на якому висіло безліч таких самих стрічок — з молитвами, які відпускають найтяжчі гріхи їхнім носіям.

— Вам нема про що турбуватись, нас цікавлять лише ельфи, — сказав чоловік, поки жінка зв’язувала ворогів.

Тоді Лірія всерйоз замислилася про доньку. Так, вона завжди була зухвалою і надто сміливою, — полізти й до найманих убивць, і до інквізиторів для неї — як скинути пил із плеча. Але як так сталося, що ані ті, ані інші її не помітили? Чому Венделла була впевнена, що все вийде, чому так добре вміла ховатися, хоча її майже не вчили?

— Нечисть, темрява, на тобі її слід.

Слугиня правосуддя стояла просто перед нею. Спершу барда вже була готова показати браслет і віддати його, але вчасно схаменулася. Що б вона тоді не сказала — правду про ельфа-прихильника чи брехню про крадіжку — їх потягли б на допит, а там нічого доброго не світить. Щоб урятувати власне життя, довелося впасти обличчям у багнюку.

— Вони стежили за мною з першого виступу в селі, хтось, я їх під масками не розрізняю, хотів схопити в провулку, але люди їх злякали.

Засумнівавшись, інквізиторка оглянула жінку з дитиною з голови до п’ят, а тоді помітила поруч ліру й кивнула.

— Коли доберешся до наступного міста, помолися й прийми причастя. Що б там не встиг зробити цей ельф, на тобі багато їхніх слідів, а доньку краще віддай до монастиря. Ще трохи — і вона теж... почне працювати бардою.

Та сліди ці не зникнуть ані від причастя, ані від екзорцизму. Темрява не здатна залишити послідовницю Люксіліни, коли її часточка живе під серцем жінки.

У місті Велбі — воно межувало з Фазоном — схопили загін ельфів, які виконували якийсь наказ міського управителя. Це був почет, не надто войовничий, навіть у полон здалися добровільно, що, втім, не врятувало їх від сумної долі. Саме тоді війська Імперії зайняли мисливські угіддя й хотіли їх очистити світлою магією, молитви й ритуали мали тривати сім днів, але інквізиторам одних слів було замало.

Вони вирішили спалювати по два ельфи щодня — вранці та ввечері, причому робити це на очах у решти полонених. У голові Лірії знову крутилися спогади — обличчя натовпу, сміх, приниження, жага смерті, а потім ці ж люди плакали, коли за крадіжку їхнім родичам рубали руки. Утекти барда не могла — вона ледь трималася на ногах, лікар сказав: через нестачу поживної їжі.

Венделла взялася допомагати матері. Спершу вона брала ліру й пробувала виступати, але не маючи музичного таланту, зрозуміла: простіше просто ходити містом із сумними очима й просити в лордів грошей. Чесно кажучи, жінка думала, що її малеча підкрадається — вона була доволі спритною, і щовечора приносила кошик із гарною їжею. Але незабаром сирена сама побачила, як донька вартового ходить просто під вікнами таверни: хтось пригощав смаколиками, інші й зовсім проганяли з лайкою. Зрештою, настанови старшої не минули марно, і до зрізання гаманців та не опустилася.

Коли відбулася перша страта, дівчинка бігала по інших тавернах, а от на другу потрапила — всі гості зібралися на центральній площі. Венделла прибігла вся в сльозах, її бив дрож, напевно, сама Лірія виглядала б так само, якби мала з ким поділитися своїм горем.

— Вони навіть не дали їм нічого сказати, а тому, хто хотів помолитися Пітьмі перед смертю, відрізали язика. Кинули в натовп, і люди билися за нього, мов за трофей. Навіщо ти кажеш мені, що вбивати людей не можна, якщо вони постійно так чинять!?

Молодшу Нуігард можна було зрозуміти. У Мередімасі жило більше ельфів, ніж людей, та й сама дівчинка воліла спілкуватися з ними, а тут їх вважали вигнанцями й ще й убивали.

— Колись янголи, як зараз люди, вирішили, що вбити слабших сусідів і забрати собі землю — гарна ідея. Всі нападали, крім Люксіліни, вона робила, як слід, і єдина з тисяч душ зберегла лик святої. Тобі не можна рівнятися на інших, треба самій розуміти, що правильно, а розуміння приходить з роками.

— Люксіліна? А чому зараз вона нікому не допомагає, чому інквізитори кажуть, що це — її воля, коли насправді все наказує король?

— Боги не люблять втручатися в розбірки смертних. Дивись, Пітьма теж не врятувала полонених від спалення. Мабуть, деякі уроки ми маємо зрозуміти самі — через кров і муки, щоб ніколи більше так не чинити. Просто більше не ходи на площу. Обіцяю, ми поїдемо, щойно мені стане легше.

Та Венделла не могла такого пропускати. Вона ненавиділа страти, боялася їх, плакала, страждала від безсоння — і все одно ходила, мов невидимий магніт тягнув туди. Щодня все схвильованіша, наче щось виривалося з маленької воїтельки. Не витримавши цього, мати сказала, що завтра ввечері вони поїдуть, бо вже могла дозволити собі довгі прогулянки, та й важкість у животі минула.

І саме того вечора Лірія прокинулася від того, що хтось смикав її за руку. Крізь сон вона пробурмотіла: «ще не час», а тоді розплющила очі й застигла перед гостями. Це були ельфенята — один одноліток доньки, другий років шести, не більше. Хлопчаки дивилися на неї з жахом і цікавістю, молодший заговорив ельфійською.

— Вона не кричить, вартові нас не знайдуть, — сказав малюк.

— Перевірять кожен куток, це марно, — відповів другий, поглядаючи з невдоволенням на барду.

— Як ви тут опинилися?

Коли на їхній мові заговорила вже Нуігард, діти завмерли. Вони не могли приховати від неї таємниць, не могли сховатися за незрозумілими словами, були цілковито беззахисні перед дорослою жінкою, яка щомиті могла покликати господаря тракту.

— Це діти з темниці, — пояснила Венделла. — Їх мали завтра стратити, але я відволікла варту й допомогла втекти. Ми маємо взяти їх із собою й довести до Мередімаха, щоб люди їх не ображали.

Мати не знала, що й думати. Донька шукала привід повернутися до рідного міста, забувши про переслідувачів, чи просто хотіла допомогти, і це було перше, що спало на думку? Як би там не було, зараз перед нею стояло двоє дітей, яких завтра хотіли вбити, і тепер вона не могла просто вигнати їх за двері.

— Ну а ви самі, у вас є родина, родичі в Фазоні, чи ви з іншого міста?

— Ми зі свити правителя, тобто, наша мама при дворі працювала. Але її вчора вбили, вона сказала, що завтра Пітьма дозволить нам побачитися, — заторохтів молодший.

— Відведіть нас до прикордоння, — штовхнув його в бік старший. — Далі ельфи допоможуть.

— Але я не можу з’явитися в місті Нічного Лісу, тоді вже ваші родичі можуть зашкодити мені й доньці. Лише одне прикордонне володіння ще може стерпіти людей — туди ми й підемо. Венделло, хутко біжи до кравця, поки не зачинилися. Купи шапки  й рукавиці — щоб ані рук, ані облич не було видно.

— Добре, мамо. Ви поки посидьте тут.

Дівчинка побігла, а хлопці залишились, тримаючись за руки. Якщо до рятівниці свого віку вони ще відчували хоч крихту довіри, то барда здавалася їм чужинкою. Лише коли вона встала з ліжка, брати сіли на край і трохи розслабилися.

— Ви все одно нас уб’єте. Тільки навіщо тягнете час? — спитав старший. — Хочете продати в іншому місті чи виміняти на щось? Наш градоправитель нічого вам не дасть — ми навіть не його слуги.

— Я не вбивця, — суворо відповіла Лірія. — Навіть коли варто було б, рука не піднімається. І вам не слід так знецінювати власне життя. Зрештою, темні ельфи про вас подбають — не так уже й погано.

— Нас віддадуть у притулок або в академію, щоб ми служили луназиру. Бо з дітей без рідних виходять хороші асасини, — знову не зміг втримати язика молодший.

— Але ви все ще комусь потрібні на своїй землі. А от напівкровки... Їх чужими вважають і ельфи, і люди — лише тому, що вони народилися.

Ні, Лірія не хотіла соромити дітей, мовляв, є ще більш нещасні істоти. Хай навіть у сотні чи тисячі разів бідніші — їхні біди лише історії, а смерть батьків і майбутнє в притулку — частина життя цих хлопців. Та вона не могла не думати про це. Віддати немовля в притулок, якщо воно народиться схожим на ельфа... А раптом ухвалять закон про знищення напівкровок? Тоді його просто вб’ють. А якщо залишиться з матір’ю — де їм жити? У Мертвому лісі некромантів? Окрім Імперії людей і держави ельфів немає більше країн.

— У неї теж скоро буде дитина.

Барда здивовано подивилася на молодшого. Минуло лише два з половиною місяці — ще нічого не було видно. Тепер і старший дивився на неї, у їхніх поглядах було щось дивне.

— Думаєш, через це її оточує Пітьма? — спитав він.

— Тоді зрозуміло, чому дівчинка знає нашу мову і хоче допомогти.

Нуїгард нічого не відповіла. Не вистачало ще розбалакатися й показати дітям дарунок луназира, щоб вони потім розповіли чи інквізиторам під тортурами, чи асасинам за старою дружбою. Венделла повернулася за десять хвилин, принісши з собою речі. У них облич хлопців було не розгледіти, та все одно — занадто підозріло. Мати з донькою завели ще двох хлопчиків і вирішили залишити місто — якраз тоді, коли зникли двоє полонених. Одним словом, відповідаючи тепер за чотирьох дітей, барда вирішила дочекатися пізньої ночі й тікати так, щоб ніхто не бачив.

Знаючи від чоловіка, як працює варта Імперії, Лірія розуміла: спершу вони підуть по житлових будинках — вночі, коли всі сплять і не готові до несподіваних гостей. Потім обшукають прибулих, бо в трактирах більше свідків, і когось сховати важче (по щастю, її гості сиділи тихо), а вже тоді підуть до дренажної системи, яку вдень вже перевірили. Треба було вгадати час між початком обшуку й вилазкою до стоків — саме тоді їм і треба буде тікати.

Близько одинадцятої. Брати, обійнявши одне одного, спали під ковдрою, так що їх не було видно. Барда сиділа біля вікна, вдивляючись у дорогу. Венделла вийшла через задній двір і мала там стежити. Саме коли на вежі пробив дзвін, відміряючи передостанню годину доби, дівчинка підійшла до матері й сказала, що загін із факелами обійшов таверну ззаду, прямуючи до кварталу ремісників.

Недовго думаючи, вона розбудила дітей. Хлопці швидко вдягнули принесене — й справді, в тому нічого не було видно. До середини весни, поки не потепліє, так можна було спокійно мандрувати. Старша пішла першою, діти — за нею. Не те щоб ельфята дуже довіряли незнайомці — вони все ще чекали якогось обману, та іншого виходу не було.

Діставшись до дренажного тунелю, втікачі зіткнулися з новою проблемою — там стояла решітка. Не просто двері з гратами, а справжня перешкода. Про це Лірія не подумала, і тепер картала себе за недалекоглядність. Значить, їм доведеться вийти через головні ворота. Хай місто й невелике, й більшість його вартових зараз воює з гвардією короля проти Фазона, там точно чергувала хоча б пара людей. А навіть з одним озброєним солдатом барда не впорається. З іншого боку, її супутники — ельфи. Маленькі, але хто зна...

— Ви хоч трохи вмієте володіти зброєю? — спитала вона в старшого.

— Ножем і луком, але в нас немає ні того, ні іншого, — відповів молодший.

— А якщо вам дати щось важке — зможете оглушити людину? Не вбити — це важливо! Просто так, щоб втратила свідомість.

— Можливо, одного чи двох. Їх надто багато, — тепер уже й брат заговорив.

— Добре. Тоді візьміть Венделлу й ідіть за мною. Тільки ні в якому разі не гасіть ліхтарі — інакше тіні нападуть.

У всьому місті палали свічки, та й у них було два світильники. Опинившись в Імперії, Лірія швидко згадала звички дитинства — після заходу сонця завжди має бути світло. Ельфенята спершу відмовлялися, мовляв, сховатися можна лише в тіні, але коли Венделла накрила свій ліхтар і в утвореному темному кутку пролунали голоси, перелякані діти попросили повернути світло й більше не сперечалися.

Вони просто пішли іншою дорогою — менш помітною. Їхня нова подруга сказала, що й на видноті можна ховатися, головне — не поводитися так, наче ховаєшся. Так вони опинилися праворуч від головної брами, де стояла стара корівня фермерського господарства. Сховавшись там, діти спостерігали, як схвильована барда підбігла до вартових.

— Допоможіть, будь ласка, щось жахливе коїться! — вигукувала вона, дивлячись то на одного, то на іншого.

На крик вибігло ще п’ятеро.

— Що сталося? — запитав один, протираючи сонні очі.

— Ельфи, асасини, вони викрали мою доньку і вимагають, щоб я натомість віддала їм якихось дітей... Сказали, чекатимуть до півночі біля водовідводу, а потім уб’ють її. Що за діти — я не знаю, чого їм треба… О, моя крихітка, їм же нічого не варто вбити дитину!

— З шого вони взяли, шо якась заїжджа співачка знає, де ті малі втікачі? — з акцентом селянина запитав один із них.

— Та ніхто ж не знає, хто їх викрав, може, щось їм там здалося, от вони й вирішили. Треба глянути, за спійманих асасинів дають нагороду.

— А пост?

— Та залишимо он тих двох, — глянувши на сонних товаришів, заявив страж. — Хто при здоровому глузді попре через браму, коли по місту нишпорять інквізитори?

Тож за кілька хвилин на варті лишилося лише двоє, яких діти успішно знешкодили. Попри юний вік, ельфенята виявилися швидкими й того разу діяли без жалю. Щоправда, коли пара знепритомніла, діти насамперед кинулися до їхнього столу, хапаючи хліб із часником, і вгризалися в нього так, наче не їли тиждень (що, зрештою, могло бути правдою). Все ж до найманих убивць їм було ще далеко.

— Забираймося звідси, хутко! — нагадала Лірія.

Вони кілька днів ішли осторонь дороги, що було погано і для майбутньої дитини, і для теперішньої. Зустрітися їм могли хіба що інквізитори або вартові. Спершу трапилася їм купа з пів сотні вершників, що співали веселі пісні, свистіли й травили анекдоти. На щастя, більшість із них ельфенята не зрозуміли, а от Венделла кривилася, чуючи жарти про ельфійок, яких привезуть як трофеї, і глузування над тими, хто боїться світла.

— Чому люди такі підлі? — дивувалася вона.

— Бо йдуть воювати, наслухавшись байок про колишні перемоги лицарів і всемогутнього короля, що веде їх. Але запам’ятай, моя люба: щастя не знайдеш, прийшовши з мечем на чужу землю.

Підтвердження цьому вони побачили за день: назустріч ішли інші вояки. Ті вже здебільшого пішки, а за собою тягнули вози, повні трупів. Багато хто шкутильгав, перев’язував спотворені обличчя, інші співали сумних пісень про загиблих товаришів. Один упав мертвим — отрута таки дісталася до серця. Напевно, ще з десяток чекала така сама доля.

— А такими вони вже повертаються з війни, — зауважила барда, дивлячись на них з пагорба.