Пісня серця мого

Ельф намагався підтримувати барду, як міг. Вони часто розмовляли про труднощі, з якими стикалися, виховуючи дітей самостійно. Лірія розповідала про своє життя в монастирі й мандрівки з ельфенятами, а її співрозмовник навіть поділився деякими своїми справами, що трапилися в Паладії сто років тому.

— Я сумую за ним, — одного разу після такої розмови зізналася барда. — Хоч і розумію, що Айсір не пробачить мені зради, що я зробила свій вибір, мені все одно іноді хочеться помріяти, як ми знову зустрічаємось у саду.

— Він теж, пані, навіть коли нікому про це не каже. Мало хто зрозумів, чому в залі засідань стихла традиційна музика, і чому луназір крізь пальці дивиться на вчинки лунасавіри, але я знаю його як особистість, не тільки як правителя.

— Невже він дізнався, що Турана...

— Ні, — одразу ж заспокоїв ельф. — Але зазвичай вони мали триматися за руки для вигляду, багато чого робити разом: їсти, сидіти на раді, брати участь у полюванні. А йому огидно бути поруч із нею. Раніше це був просто обов'язок, але коли Айсір дізнався, що таке справжнє кохання, він більше не зміг жити за принципом "знайдеш — полюбиш".

— Виходить, вона тепер може без його відома засідати на раді, і він зайвий раз їй слова не скаже, аби тільки не бачити? О, Пречиста, що ж я наробила своїми романами й фліртами! Турана все-таки втілить свій план, вона стане одноосібною правителькою, поверне владу лізі, а якщо ельфи втратять зв'язок із Пітьмою, як вони встоять проти людей? Стільки бід, і все через те, що мені не сиділося в Мередимасі.

— Не варто так говорити про лунасавіру, хоч вона ще та гадина. Зрештою, як правителька Турана дуже талановита, вона ніколи не обірве зв'язки з Пітьмою, бо може відкласти свої бажання, якщо мова йде про народ. Розумію, ви бачили її як суперницю, але не як лідерку, а в цьому вона надійний радник, тому ліга й вимагала, аби саме ця ельфійка стала дружиною правителя. До того ж, першочергове право на трон мають діти луназіра, а не його дружини, сестри чи інші родичі.

— Але мертві не можуть стати на чолі живих. А моя дитина... Ні ж бо, навіть якщо він народиться чистокровним ельфом, рада ніколи не визнає бастарда від людини, швидше вони вб’ють його, або змінять право спадкування. Та й хто визнає дитиною обранця Пітьми немовля, народжене бозна-де?!

— Ви з часом усе зрозумієте, — різко охолонув у розмові Мардок. — Можна було б ще сказати, що від цієї крихітки залежить доля ельфійського народу, але, думаю, сам факт, що це ваша дитина, куди більше мотивує вас берегти її життя.

Це саме життя вирішило з’явитися на світ трохи після середини осені, запізнившись із передбачуваними термінами на шість днів. Відчувши знайомий, хоч і забутий, біль, бардка наказала Венделлі покликати Тірію, і та миттю кинулася вулицею до старенького будинку, де жила повитуха.

Мардок із сином поїхали тиждень тому у справах до столиці. Брати хлопця не хотіли, але він так напрошувався, ледь не плакав, що батько зрештою взяв його, залишивши ельфійську подругу з матір’ю. Тож Лірія зі своєю ненародженою дитиною залишилася зовсім сама, стискаючи живіт від хвиль болю, готова будь-якої миті знепритомніти.

Однією рукою заспокоюючи дитину, іншою рудоволоса притискала холодний браслет із півмісяцем до чола. Такий самий був і на зап’ясті Айсіра. Чи відчував він зараз, що з нею щось не так? Чому вона думала про таке в настільки важливу мить? Чому сподівалася, що йому є до неї діло?

Вона подумала, що луназир надто зайнятий, щоб опікуватися зрадницею, і уявила, як народжувалися двоє його старших дітей. Навіть якщо вони з Тураною ненавиділи одне одного, він, певно, стояв під дверима покоїв чи тримав дружину за руку, адже від народження спадкоємців залежала доля цілого королівства. Але не для Лірії, попри всю їхню пристрасть — вона була негідна того, щоб ельф був поруч.

— Тільки не смій мені тут непритомніти, любонько, — вигукнула повитуха, привівши її до тями легеньким ляпасом. — Дівчино, неси сюди теплу воду й чисті ганчірки, швидко! А як зробиш — йди геть, лякати матір тобі не можна, їй і так важко.

Не сперечаючись із нахабною ельфійкою, Венделла побігла на кухню і поставила казанок на вугілля. Тим часом цілителька вже оглядала бардку.

— Дитя живе, але пологи будуть довгими, дуже довгими. У тебе вузький таз, народити буде важко. Думаю, ти й сама це знаєш — доведеться постаратися.

— Я можу померти?! — злякалася Лірія. Адже в її дітей більше нікого не було.

— Одну вже народила, і цього народиш, не переймайся, — трохи м’якше заспокоїла Тірія.

Повитуха виявилася правою: пологи тривали цілу ніч, хоча жінка старанно виконувала всі вказівки. Шість разів вона ледь не втрачала свідомість, двічі дозволила собі закричати. Перейми починалися й припинялися, дитя могло завмерти на десять хвилин, а потім знову почати штовхатися. Скільки окривавлених ганчірок валялося на підлозі — й думати не хотілося! Та зрештою, коли ніч почала відступати перед світанком, немовля нарешті закричало.

— Вітаю, матінко, у тебе син, — оголосила цілителька, поплескуючи мокрий згорток по спині. — Ельф, шкіра майже людська і… О, Всемогутня Пітьма, такого не може бути!

Переборюючи біль, бардка сіла й побачила синюватого (невдовзі синява зійде), мокрого, вкритого кров’янистою слизом хлопчика. Він успадкував від неї руде волосся, акуратний носик і брови, але найголовніше — на щічці в нього вже проступала відмітка у вигляді півмісяця.

— Печатка обранця Місяця! Таку мають лише діти правителя. Жінко, чому ж ти не сказала, від кого чекаєш дитину?!

— І без того вистачало проблем… Він… не хворий? — запитала Лірія, намагаючись оговтатись.

Та повитуха нічого не відповіла — їй самій потрібно було прийти до тями. Взявши себе в руки, вона швидко обрізала пуповину, обмила й закутала хлопчика, а тоді взялася за матір: треба було зупинити кровотечу й привести її до тями, аби Лірія могла поспати хоча б кілька годин. Коли небезпека минула й кровотечу вдалося спинити, Тірія лише раз запитала:

— Як ви його назвете?

— Штерих, дитя, що могло народитися лише під покровом Пітьми.

— Штерих… — задумливо повторила Тірія. — Отже, так зватимуть нашого луназира. Навряд чи я доживу до дня його сходження, але для мене було честю першій побачити його, пані.

— Ви даремно обнадіюєте нас. Бастарду не стати спадкоємцем, — відповіла бардка, беручи сина на руки.

— У ельфів немає бастардів. Шлюб — не обов’язковий союз, дітей народжують і без нього. Якщо батько не зрікся, дитя має такі самі права, як і інші.

У ті чотири дні, поки Лірія приходила до тями після пологів, усю турботу про будинок і дітей взяла на себе Венделла. Вона прибирала, носила їжу, приносила дитя на годування і більшість часу сиділа біля колиски, щоб малюк не плакав. На п’ятий день Лірія вже могла самостійно дійти не лише до вбиральні, але й до кухні, й почала більше часу проводити з сином, заколисуючи його й наспівуючи ту саму колискову.

Одного разу, переодягаючи його (раніше цим займалася донька за вказівками повитухи), Нуіґард помітила на шиї Штериха амулет із дерева на простій мотузці. Амулет мав відшліфовані кути, але все одно залишався занадто гострим для новонародженого, а в центрі був вигравіруваний півмісяць.

— Венделло, що це за маячня?! — обурилася мати.

— Оберіг, я на базарі купила. Там був старий ельф, він сказав, що такі приносять дітям удачу.

— Але гострі речі небезпечні для малюків. А якщо він перевернеться у сні й натисне на кут, або потягне в рот? Немовлята не розуміють, що роблять.

— Братик розумний, і до того ж він не перший, хто таке носить.

— Справді? Щось я не бачила такого в наших сусідів.

— Бо його носять до обряду посвяти. Після прийняття покровительства його змінюють на молитви й вшанування Пітьми, але цей амулет дає захист без зобов'язань.

Як би там не було, а дерев’яну підвіску Лірія зняла, вирішивши, що сама захищатиме свою дитину. Штерих виявився доволі спокійним немовлям, на відміну від старшої сестри: швидко засинав, а плакав неголосно.

Тринадцять — не найщасливіше число, але й добре, що дитя прожило майже два тижні, не захворівши й розвиваючись належним чином. Мардок ще не повернувся, але грошей вистачало на кілька днів. Зранку Лірія гуляла з дітьми, прибирала, вечорами обидвоє швидко засинали: донька — в сусідній кімнаті, син — у колисці біля її ліжка.

Сівши під вікном, стомлена Нуігард милувалася Місяцем — незвично яскравим тієї ночі. Вона подумала, що світило бачить її наскрізь, як і погляд коханого. Навіть коли справ було безліч, серце все одно сумувало за ним.

— Ти не лише нахабна, а ще й неймовірно дурна, раз наважилася повернутися на ельфійські землі.

Та цей голос був не плодом уяви. Не встигла вона озирнутися, як чиїсь пальці схопили її за волосся і рвучко підняли на ноги. Нудота підступила до горла, коли Лірія усвідомила: лунасавіра, що прийшла, навряд чи має добрі наміри.

— Навіщо? — прошепотіла бардка. — Ви ж отримали, чого хотіли: я більше не бачуся з Айсіром. Чого ще прагнете?!

— Бо раз ти насмілилася, то зробиш це знову, — відповіла ельфійка, жбурнувши її на ліжко. — Коханки завжди вважають себе найрозумнішими. Але роман із правителем — це тобі не з трактирником крутити шури-мури.

Дивно, але в ту мить, коли лунасавіра дістала свій клинок, Лірія побачила в її очах... заздрість? Як дивно, адже сам луназір розповідав, що дружина всіляко відштовхувала його, як би він не намагався зблизитися. Навіть тепер Турана зізнавалася, що їй передусім потрібна влада — і все одно не могла заспокоїтися. Наймогутніша жінка всього Нічного лісу, впливовіша за саму королеву Юстиніана, заздрила простій барді — лише тому, що та взяла щось, колись відкинуте самою главою Ліги, а тепер їй життєво потрібне.

Але сирена не збиралася так просто вмирати, навіть попри те, що з дитинства її вчили: воля правителів — закон. Вона зовсім не тямила у боях, та інстинкти самозбереження в неї були! Довірившись їм, барда вдарила супротивницю в живіт, вхопила за волосся і зіштовхнула лунасавіру з ліжка. Розум казав, що часу на втечу немає і перемогти неможливо, та замість того, щоб слухати голос логіки, жінка вхопила подушку й накинулася на ворога, притиснувши її до обличчя.

Виявилося, Турана не така вже й сильна: хоч як вона виривалася, клинок, який дала їй чоловікова довіра, випав ще в польоті на підлогу, а сама вона лише намагалася вхопити Лірію руками, судомно смикаючись, мов змія у передсмертній агонії.

Барда справді могла позбавити її життя. У ту мить — так, забувши про всі свої принципи. Адже ця ельфійка загрожувала їй та її дітям, і жодні перемоги чи обіцянки не змогли б зупинити її жагу помсти. Як же наївною була рудоволоса, коли клялася собі "ніколи й за жодних обставин" не вбивати! Просто тоді вона не знала, що настане день, коли хтось посміє зазіхнути на святе для неї.

Та в останню мить її відволік дитячий плач. У своєму тихому темному куточку прокинувся Штеріх, і мати мимоволі обернулася, даючи ворогині шанс. Турана не згаяла можливості: відчувши, що хватка ослабла, вона зіштовхнула Лірію з себе, дотяглася до клинка й встромила його барді в руку, прибивши до підлоги.

Вона чудово розуміла: Лірія не зможе витягти клинок без допомоги лікаря — біль буде нестерпним, а процес займе не одну хвилину. Відчуваючи свою перевагу, лунасавіра спокійно підійшла до колиски, піднявши ту саму подушку.

— А ти, бачу, вже встигла знайти собі підробіток. І хто ж він? Трактирник, інший музикант? Ні, мабуть, той стражник, що пропустив вас у Нічний ліс? З ним ти й розплатилася натурою?!

Але тут сталося щось неймовірне: на поранену руку Лірії впав промінь місячного світла, і відблиск загадкового каменя на браслеті вдарив у бік немовляти. У ту мить барді здалося, що сама доля глузує з неї, хоча обурення Турани було ознакою того, що вона перемогла.

— Він... Ні, цього не може бути! Пітьма ніколи б не дозволила... У мене не може бути дітей, я ж її найвірніша слуга, а якась невірна...!

Зараз вона була розгублена, але результат усе одно мав бути один: Турана вб'є їх усіх трьох — і тепер із ще більшою жорстокістю. Розуміючи це, Лірія спробувала встати, та клинок намертво тримав її руку. Спроба витягти його призвела лише до спалаху болю: друга рука ослабла й відпустила першу. Її крик, мабуть, розбудив Венделлу, але найголовніше — правителька отямилася.

Не промовивши більше ні слова, ельфійка опустила подушку на немовля. Та раптом її збила з ніг чорна тінь. Ні, то був не той жахливий силует, що полював на все живе: навіть у бойовій формі Лірія впізнала Мардока.

Вони зчепилися, пролітаючи повз неї, мов порив вітру. Удари клинків були ледь чутними. Єдине, чим обмінялися супротивники — це поглядами, в ту коротку мить, коли Турана тримала зброю біля серця ворога, а той завмер, перш ніж заблокувати удар.

Неочікувано Мардок підскочив до Лірії, і щось гостре вкололо її в шию. Біль швидко минув, змінившись онімінням, а разом із ним зникла й агонія в руці. Ймовірно, це був якийсь антидот до отрути.

Коли стало ясно, що вороги не завдадуть один одному смертельного удару, асасин дістав іншу зброю. Барда не розбиралася в різновидах клинків, але навіть вона зрозуміла — це не звичайна сталь. Лезо світилося блідим сяйвом, а на руків'ї залишилися відбитки двох долонь: одна лишила чорні сліди, інша — ледь помітний контур. Турана одразу зрозуміла, що за сила стоїть за цією зброєю.

— Ти готовий порушити всі заборони, згубити себе, зрадити луназіра заради чого? Заради цієї бардеси?!

— За мої вчинки мене буде судити Пітьма. А от вам я сам винесу вирок.

І знову сутичка, за якою Лірія, перебуваючи в напівсвідомому стані через всю ту алхімію всередині, спостерігала ледь розплющеними очима. Мардок один раз поцілив Турані в стегно, і цього вистачило.

В одну мить лезо засвітилося яскравіше, з нього вирвалися іскри, що огорнули обох. Їхні тіла швидко вкривалися світними прожилками, втрачаючи кольори, стаючи прозорими. Якими б вправними не були ці двоє, у ту мить обидва злякалися, але шлях назад був відрізаний.

— Подбай про них... — устиг прошепотіти ельф.

І тоді в яскравому спалаху світла вони обидва зникли. Лише клинок упав на землю, знову набувши звичайного ледь вловимого сяйва.