Пісня серця мого

Цікаво, що Таунур не носив корони й нової не виготовляв, хоча як привид міг би замовити щось подібне майстрам Змертвілого Лісу. Їм дозволялося створювати обручі, навіть прикрашати їх, але якими б красивими ті не були, коронами їх могли назвати хіба що гості — та й ті викликали б осуд у культу Ворона. Єдиний символ влади, спаяний із двох рідкісних каменів, у яких зелена субстанція переливалася з одного в інший, мов пісок, належав Гелені й мав перейти до наступного лідера Вічного Союзу.

У Долині Верб і Нічному Лісі подібні прикраси міг носити не лише правитель, а й його родина. Градоправителям дозволяли ті самі обручі без надмірностей. Ельфи переважно прикрашали їх камінням, уникаючи візерунків, а люди — навпаки, кували із золота й срібла, але майже без коштовностей. Кумедно, та навіть у її матері — сестри колишнього короля — була корона, і вона могла носити її незалежно від того, хто сідав на трон, бо отримала цей дар як донька правителя. Проте приміряти цю прикрасу Лірії забороняли, а після смерті володаря вінець ховали разом із ним, не передаючи у спадок.

Тепер же мати помітила образу в очах своєї дівчинки. О, як же вона її розуміла! Коли сама була дванадцятирічною герцогинею, теж мріяла про подібне. Раз уже змушували дотримуватися етикету й тримати обличчя, то чому не можна було вдягти вінець із коштовностями? Але тут нічого не вдієш — лише правитель, його партнер і діти.

— Люба, ми можемо підібрати тобі щось гарне — вінець, може, навіть із чистих кристалів, тільки не корону.

— Так, ти вже казала, — власне, саме тому рудоволоса й не хотіла робити собі прикрасу, аби не образити юну воїтельку. Але навіть Айсір сказав, що це необхідність. — Не переймайся, в мене вже є гарні прикраси. Та й справжні воїни Тіні, — тут вона кинула зухвалий погляд у бік луназіра, аж Лірії стало моторошно, — не носять громіздких цяцьок.

Ельф, як це вмів, опинився між нею та донькою в одну мить. Звісно, коханий не став би кидати молодшу Нуїгард до темниці, але цілком міг підібрати їй покарання — від прибирання стайні до різки (що й не засуджувалося більшістю батьків по всій Паладії).

— Усьому свій час і місце, Венделло, — цілком спокійно після такого дошкульного зауваження сказав він. — На завданнях асасини й справді не носять прикрас, навіть обручки знімають. Але тобі також доведеться з’являтись при дворі, і тоді вже треба відкинути повадки вбивці й продемонструвати цивілізованість. Коли треба злитися з Тінню — зливайся, але якщо ти сидиш на чолі ради, маєш сяяти так, щоб кожен почув твій голос.

— Та я ж не королева, а в найкращому разі — рядова найманка, — міркуючи про майбутнє, яке зовсім не тішило матір, мовила дівчинка.

— Ти — моя падчерка, а мій син зобов’язаний тобі життям. Я дозволю ювеліру зробити для тебе корону. Але, — перехопивши радісний блиск в очах дитини, додав, — Сунжі на таку щедрість хай не розраховує.

Упродовж наступних двох місяців ситуація в Імперії змінювалася не раз. Народні бунти спалахували в різних куточках, вщухали на тиждень і знову набирали сили, мов хвилі Лазурного океану. Люди були невдоволені тим, що Юстиніан пожертвував донькою, аби перемогти ельфів. Тіні ж бо вважалися найбільшим злом Паладії, а на їхньому тлі проблема гостровухих сусідів блякнула. Вони вимагали, щоб король склав повноваження, передавши владу одному з синів, полишив столицю й подався на найвіддаленіший край своїх земель — аби не мати жодного стосунку до регента. Звісно, ліга, радники й навіть некроманти вважали, що всьому виною союз із Тінями. І тільки Лірія була впевнена, що справжня причина — у програній війні, хоча починалося все як священна кампанія, в якій самі архангели підтримували їх.

Ювелір виявився дуже приємним ельфом, судячи з вух — народжений також від людського батька, але лише ця риса і дісталася йому у спадок. Він уважно вислуховував усі побажання — і розповіді барди про те, чого б їй хотілося, і довгі міркування Венделли про красу й практичність корони.

— А в чому ж, на вашу думку, полягає практичність? — уточнив майстер. — Виріб має справляти враження, пасувати до більшості класичних строїв, відбивати світло, щоб відлякувати Тіней?

— Ні. Як на мене, там мають бути такі камені, які допоможуть у магічній роботі. Особливо той, що на чолі — він захищає розум від стороннього впливу, — з експертним виглядом відповіла воїтелька.

— О, цікаво. Раніше ніхто з родини обранця Місяця такого не просив, хоча подібні традиції трапляються в Мертвому Лісі та серед гільдійських магів.

— Я — не некромант, і моє життя нерозривно пов’язане з мечем! — тупнула ногою дівчинка. — Але зайвий захист не завадить.

— Ти ж не збиралася носити вінець у школі й на завданнях, — нагадала їй Лірія.

— Ну, то так... якщо робота сама мене знайде, — не втрачаючи пози «я краще за вас усіх знаю», завершила Нуїгард.

Поступово бунти ставали дедалі небезпечнішими. У сутичках гинуло більше селян, ніж лицарів, проте навчити останніх було значно складніше, а в такі часи ніхто не прагнув вступати до королівської варти. Стало відомо про леді Розу, яка покинула свій пост у прикордонному місті й приєдналася до повстанців після якогось божественного знамення. Вона не могла перетворити мільйони людей на лицарів, але цілком могла навчити декого базових прийомів, пояснити ковалям, як кувати зброю. Та це був лише найгучніший випадок, гідний потрапити в літописи, а скільки ще інших фахівців підтримали народ, і скільки таких ще буде?

Один тиждень на місяць збори проводилися з радниками з міст, решту три — із замковими слугами, а в разі потреби накази передавалися через гінців. До початку нової осінньої сесії Лірія вже отримала свою корону — якраз до першого дня.

Це був обруч із срібла, зубці, характерні для головного убору правлячої родини Конзекрейт, зображали листя імперських дерев — лип. Рудоволоса згадала, що липа рятувала її від постійних застуд, коли вона томилась у темниці й виходила звідти лише на короткий час. Між зубцями в оправу чотирикутних зірок було вставлено блідо-блакитні сапфіри, огранені самим майстром.

— Усе добре, от тільки краще було б використати сині відтінки, цей надто світлий, він більше личитиме доньці, — зауважила барда, згадавши правила щодо зачісок та прикрас.

— Пані, запевняю вас, ця робота гідна лунасавіри, — дозволив собі заперечити ювелір. — Темні камені носила Турана як символ влади й непохитності. Не подумайте, ніби у вас бракує сили — просто символізм тут інший. Ви стали світлом для пана Айсіра і для всього нашого народу. Яким би вас не бачили, ви подарували королівству спадкоємця й безкоштовні школи для дітей. Ви бачите лише теперішнє, а я знаю, що ввійде в історію.

Зрештою, ювелір мав рацію — на раді несхвальних поглядів стало значно менше, та й сама прикраса здавалася Лірії рідною. Вона майже нічого не важила, на відміну від традиційних ельфійських, які хоч і не були важкими, але мали чимало деталей і добре відчувалися на голові.

Суперечка з головою ліги так і не завершилася, хоч той і добряче занервував, доповідаючи про ситуацію в Імперії. Так, були ознаки нестабільності, та король тримався! До того ж, це не був привід перепочити, а навпаки — краще підготуватися, з чим правителька Фазону погодилася.

Венделлі дістався міцний вінець зі сталі, прикрашений симетричними ромбами, один з яких був більшим — саме за ним можна було визначити, де у прикраси перед. Саме туди вставили рубін темно-бордового кольору, як вино у таверні. Решта каменів були різнокольорові, деякі барда навіть не знала — вони зливалися в веселку, ніби лежали на голові маленької принцеси. Лише той великий наче керував усіма, перетворюючи їх на небезпечні очі, що блищали хитрим світлом.

— Саме те, що я описувала! — крутилася перед дзеркалом дівчинка. — О, я зніматиму його під час тренувань, але на теоретичні заняття обов’язково вдягатиму. Цікаво, чи розпізнає вчитель усі камені й назве кожен?

— Якщо ви маєте на увазі бібліотекаря — то без сумніву. — Передаючи скриню із короною, сказав ювелір. — І якщо він справді став вашим учителем, то впізнає у цьому вінці й вас, навіть просто побачивши його на полиці.

— А хто ще в усьому Нічному лісі може нині носити корону, крім мами? — Наче саме цим усе пояснювалося, заявила Нуїґард.

— Таку — тільки ви. Це оздоба розповідає історію однієї дівчинки, на вигляд дуже милої й грайливої, маленької та беззахисної, але все зміниться, щойно вона покаже кігті. І так воно й буде, якщо хтось посміє на неї напасти.

Штэріху дістався простий обруч із місячним каменем, що лише означав сина Місяця. Він іще був надто малий, щоб висувати якісь вимоги, та й нічого поки не зробив, аби прикраса могла про щось розповісти. Втім, ельфійку це не засмутило. Взагалі, йому ще не доводилося так часто вбиратися, як матері чи сестрі.

Повстанців ставало дедалі більше. Вірними лишалися лише священики — серед них не було жодного, хто б підтримав селян. Народ боявся громити храми, та це не заважало їм битись із їхніми мешканцями біля замків і резиденцій. Поки що страждали лише герцоги, до яких король їздив на відпочинок, а на столицю було лише дві спроби штурму — й обидві невдалі.

На початку зими луназир із родиною — не побоюючись, що за ним підуть невдоволені піддані — вирушив до Ларгону, де Осирель люб’язно надав їм свою заміську резиденцію. Вони оглянули першу школу, відкриту там, посиділи на кількох уроках, і Айсір зазначив, що ідея справді була вдалою.

— Бої необхідні нам для виживання, але скільки ще можна лише виживати? Все своє правління я лише й роблю, що тримаю кордони Нічного лісу, підтримуючи культуру старого народу, який іще не знав Пітьми, щоби ніколи не згасла та іскра, яку так намагались погасити імперці. Та що з нашим майбутнім? Хіба не повинні ми створювати нові традиції, робити відкриття, розширювати горизонти? Щоб і про наші часи могли сказати: «Ось тут є чого повчитися, ось тут є що зберігати». Навіщо ховати багатство ельфів, коли його можна примножити?

— Примітивні створіння, які навіть писати не вміють, створять таку ж примітивну культуру, і якщо ми відокремимо лишень малу частину, даючи освіту тільки їм, нічого розумного не з’явиться, — підтвердила Лірія. — Хай не всі скористаються знаннями, щоб піти далі, але ті, хто захоче, принаймні матимуть таку можливість.

Після перевірки вони відпочивали в будинку з чудовим видом на узбережжя. Венделла вміла плавати й охоче навчила б брата, та, на жаль, надворі було надто холодно. «І навіщо ми взагалі приїхали до океану в найхолодніший час року?!» — обурювалась вона.

Але Айсір умів насолоджуватись миттєвим спокоєм, навіть у такій, здавалося б, безнадійній ситуації. Він сам став до казана — чим здивував навіть сина — і зварив зігріваючий напій із місцевих трав. Пити його, вдивляючись у вікно на хвилі, що розбиваються об пісок, можна було б цілу вічність.

— Ще одне традиційне ельфійське? Ніколи такого не куштувала, — зауважила барда.

— Не зовсім. Це за рецептом мого батька, — відповів коханий. — Вони з матір’ю вирушили в плавання, як і багато інших ельфів. Ми понад століття сподівалися, що з ними все добре, але врешті-решт… Скільки уламків прибило до берегів, а скільки безслідно зникло в пащах чудовиськ? Я запровадив день пам’яті загиблих відважних. Багатьом це не сподобалося, бо сама подія натякає, що вони мертві. Але що поробиш? Якщо вже їх забрав Лазурний океан, хіба не краще буде пам’ятати про це?

— А ти думаєш, там нічого немає? Жодних островів? Може, їх навіть більше, ніж Паладії? — Уперше Венделла говорила з ним так тепло, забувши про формальності.

— Якби було, вони б уже подали нам звістку. Стільки століть минуло... На жаль, дива трапляються лише в казках, — похитав головою луназир.

Штеріх зручно вмостився між батьками. Він уже був достатньо розумним, щоб пити з чашки, не проливаючи все на диван, але поки що не надто балакучим. Володар подарував лунарису дерев’яний кораблик, з яким хлопчик тепер не розлучався. У що він грав, що собі уявляв, водячи його то по колінах матері, то батька — цього вони не могли зрозуміти.

Раптом молодший кинув іграшку сестрі. Венделла не розгубилася й зловила її, а потім повернула братові, й той зробив виняток — поділився з усіма фіналом історії, яку так старанно розігрував у своїй уяві.

— Прилили! — вигукнуло ельфеня, піднявши кораблик над головою.

— Здається, його моряки успішно завершили плавання, — підсумувала дівчинка.

— До речі, комусь також час на бокову, — згадала про час Лірія.

Вони вкладали сина спати разом. Навіть коли хлопчик уже заснув, батько ще довго гойдав його колиску. Хоча Варден і чекав на появу доньки, барда ніколи не помічала, щоб колишній чоловік стояв біля її ліжка так довго, хоча його любов ніколи не викликала сумнівів. Можливо, тому, що страж любив лише її — свою єдину кровинку, а Айсір намагався полюбити і принца, і його старших брата з сестрою, та час, коли їх потрібно було заколисувати, давно минув.

У кінці зими сталося те, про що говорила рудоволоса. У період найсильніших морозів, за тиждень до відлиги, армія підготовлених селян і бунтівних лицарів штурмувала замок. Вони більше не були налаштовані на компроміси, й тепер, коли король захотів переговорів, його вже ніхто не слухав.

Юстиніан зустрів свій кінець не краще, ніж батьки Лірії — його стратили прилюдно на площі. Під час штурму старший син чинив опір, через що один особливо лютий селянин побив хлопця. Цілителі змогли його виходити, але якою ціною — навряд чи він колись зможе мати дітей. Було вирішено, що на трон сяде середній — шестирічний Роланд. Його однорічний брат був надто малим і боявся натовпу, а середній хоча б міг вийти до народу, хоча переважно говорила регент — Роза.

А що сталося з матір’ю правителя? Цього ніхто не знав, навіть асасини. Одні казали, що її вбили — навмисно або випадково. Інші, що вона втекла, щоби уникнути суду. Треті припускали, що пішла в монахині, аби вимолити гріхи чоловіка. Четверті — що її мовчки заслали в далекий літній маєток, аби й духу її в столиці не було.

Що б із цього не виявилося правдою, вона залишилася по той бік лунасавіри, тож глава Ліги особисто профінансував будівництво школи в Фазоні. А раз уже він узявся за це — усе мало бути зроблено якнайкраще. Школу звели з каменю, і так само утеплили глиною зі соломою. Там молодших навчали грамоти, а старших — військовій справі. Випускники могли вступити до Ліги, але тільки найкращі й лише з дозволу магістра. Адже справжній слуга Тіней завжди має залишатися у виграші.