Пісня серця мого

Лірію вирвав зі сну якийсь шум на верхній палубі. Вона не могла розібрати голосів, навіть інтонацій — лише розуміла, що там хтось розмовляє. Корабель не хитало, отже, він або стояв на якорі, або плив дуже спокійними водами. Штеріх спав у сусідньому ліжку, щільно загорнувшись у ковдру, щоб не чути всієї тієї метушні. Не бажаючи будити його, мати тихенько взулася і вийшла подивитися, що відбувається.

У коридорі нікого не було, але чим ближче вона підходила до сходів, тим тривожніше ставало на душі. Спершу крізь пелену голосів прорвався крик, потім — сплеск, що порушив спокій з боку океану, і, нарешті, усе затихло, залишивши бардку в зловісній тиші.

Вона зупинилася, помітивши тінь — не ліпшу за ту, що могла б народитися від темних сил зла — хтось спускався вниз. Повільно, дуже тихими кроками жінка почала відступати до каюти, не знаючи, що робити далі, тільки бажаючи опинитися поруч із сином і замкнутися, поки асасини з Ліги не вирішать ситуацію. Останнє, що вона встигла помітити — шкіряна броня й чоботи незнайомця, а ще — в нього була досить довга борода.

Двері зачинилися так тихо, як це взагалі можливо, замок клацнув. Лунасавіра роззирнулася в пошуках чогось, чим могла б захиститися, але нічого, окрім власної ліри, не знайшла.

— Мам, що відбувається? — запитав сонний лунарис. — Чому раптом стало так тихо?

Рудоволоса приклала палець до вуст, після чого міцніше стиснула зброю. Жестом вона показала синові сховатися під ліжко, а сама стала праворуч від дверей. Вона розуміла, як і той, хто зараз неквапливо походжав коридором, — якщо двері замкнені, по той бік має бути щонайменше одна людина.

Тупіт посилився, їх стало більше. І все ж серед інших можна було незмінно впізнати ті самі чоботи, оздоблені золотим кантом. Їхній власник не поспішав, ішов спокійно й терпляче, ніби знав, що здобич нікуди від нього не дінеться. Він зупинився просто перед дверима до каюти Лірії, постукав так, ніби це був ельф, якого знудило, але коли відповіді не було — вдарив, і двері ледве не злетіли з петель.

Другий удар вибив замок, змусивши їх розчинитися, як двері до дешевої таверни. Гість не встиг увійти, як отримав по голові важким інструментом — так сильно, що той майже тріснув. Шолом чудово ховав обличчя, але не очі — ті палали лютою ненавистю, а разом із нею — диким вогнем.

— Як хочеш, — спокійним жіночим голосом промовив бородатий незнайомець. Він дістав свій меч, більше схожий на дуже довгий кинджал. Схоже, той недовго висів на поясі — весь був у крові.

Звісно, до такого удару стара ліра була не готова. Вона розлетілася навпіл після першої ж замашки, і тепер Лірія могла лише розмахувати уламком, що вже не мав жодної користі. Усвідомивши це, ворог кинувся до неї, б’ючи лезом по ногах. Ікри миттєво опалило пекучим болем, коліна самі підкосилися — рудоволоса впала навзнак, помітивши, як її син під ліжком бореться з бажанням вилізти і кинутися на допомогу.

— Отак і треба було з самого початку, — схопивши її за волосся, сказав нападник. — А тепер ти підеш за мною, а якщо раптом загубишся, мої воїни одразу відірвуть твою нікчемну голову.

Лунасавірі залишалося тільки сподіватися, що вони не помітять сина. Вона покірно кивнула і пішла за дивною істотою, що більше скидалася на людину, ніж на ельфа. Невже все скоро закінчиться? Її свита ніколи не залишить її в біді.

На мить — ту коротку мить, коли бардка підіймалася, долаючи біль у ногах (удар хоч і був досвідченим, але не покалічив її) — вона знову побачила примарний образ Турани. Здається, той буде переслідувати її щоразу, як на горизонті з’являтиметься небезпека. Якби Штеріх мав таку матір, ворог уже лежав би мертвий, але чомусь він народився у простої бардки, яка, на жаль, зовсім не вміє володіти зброєю.

Тим часом капітан зграї нападників вирушив до каюти справжнього капітана. Люди, що його супроводжували (без шоломів — очевидно, не такого знатного роду), всі були трохи нижчі самої Лунасавіри, й лише кілька сягали її зросту. Втім, у кожного була зброя — здебільшого сокири й булави — і вся вона була в крові. У декого на плечах уже висіли дорогі килими, інші тягнули мішки з кубками та цацками мешканців судна.

Не соромлячись, їхній ватажок почав оглядати головне приміщення, запихаючи до численних кишень броні морські приладдя та монети. Він навіть покликав до себе одного зі слуг, і той, кинувши своє награбоване, за наказом узяв величезну торбу, аби напакувати туди пляшки з елем і якісь сувої.

Саме тоді з тіні вистрибнув останній асасин. Він спробував урятувати Лунасавіру, та щойно наблизився — в очі йому вдарив палаючий знак. Один хибний рух — він прикрив обличчя рукою — і ворог миттєво встромив меча йому в груди, залишивши мертвим у калюжі крові. Виходить, те саме він міг зробити й з Лірією, але чомусь не став.

— Нехай мене пожере йотунн, що це за неподобство? Або якийсь раб утік, або мій наказ зачистити судно не виконали!

— Королево Хільдебарт, ми його не помітили. Пробачте нас, — впали на коліна воїни, і найсміливіший із них додав: — Він наче розчинився в темряві, клята магія.

— Але нічого такого, з чим не впоралася б руна полум’я, — холодно відповіла, як виявилося, жінка. — Усі на палубу, швидко! Наш корабель захищений, але до цього скоро прийдуть морські чудовиська. Завантажуйте здобич, рабів — і відступаємо.

Усередині бардки все наче провалилося в безодню. То це і були ті пірати, про яких говорили розвідники, і вони давно відійшли від п’яничок, що тероризували рибалок Паладії? Виходить, тепер вони збиралися забрати її в рабство — у ту країну, звідки не було вороття. І що гірше: вирушити туди чи залишитися на покинутому судні, яке ось-ось поглине морська безодня? Бідолашна жінка не знала. Вона також не могла вирішити, що буде, якщо розповісти піратам про сина. Вони його пожаліють чи стратять? Але часу на роздуми не було — її й кількох інших ельфів штовхали на борт.

Якщо на абордаж ішли з гаками, то здобич переносили дошками. Так само переправляли й полонених, які ледве не падали, під улюлюкання та сміх з обох боків — пірати навіть не супроводжували їх на дошці, просто спостерігали, насолоджуючись видовищем. Наприкінці з кают вибігли двоє, розмахуючи булавами, тримаючи хлопчика за руки.

— Мій, я перший його знайшла!

— Віддай, я його з-під ліжка витягла!

Забувши про все на світі, Лірія кинулася до нього, та Хільдебарт схопила її за волосся й кинула до своїх ніг, як ганчір’яну ляльку.

— Опам’ятайтеся, дурепи, хіба не бачите — це її дитина! А значить, він, як і його мати, належить мені.

— Королево! — раптом вигукнула Лірія, очі її сповнилися сліз. Вона досі не вірила, що все це відбувається насправді. — Благаю, не робіть цього! Я — дружина луназіра, правителя темних ельфів з великої землі Паладії. Це — його син і спадкоємець. Айсір заплатить будь-яку ціну, тільки б повернути нас. Ні смерть, ні рабство не принесуть вам вигоди.

— Мовчати! — перебила її воїтелька. — Досить вигадок! У цьому світі був лише один правитель-сансай, і дві його дочки вже стали дружинами моїх братів. Гадаєш, їхні благання щось змінили? А твої слова звучать переконливіше? Решту своїх днів проведете в печері, вдячні за те, що я не розлучила тебе й твоє дитя.

***

Ще кілька місяців тому їй обіцяли, що вона стане хоч і другою, але дружиною луназіра, а тепер світловолоса була послана туди, щоб повідомити йому погані новини. Іноді її вражав той холод, з яким мати приймала подібні рішення — вже кому не позаздриш, так це дитині правителя, якщо, звісно, ти не в першій трійці кандидатів на трон.

Дівчина стояла в головній залі, де всього кілька хвилин тому завершилось зібрання. Обранець Місяця сидів на своєму троні — поки що спокійний і уважний, але хто знає, у яку бурю це перетвориться?

— Заринелла, адже так тебе звати?

У неї вистачило сил лише кивнути. Так вже склалося, що всі старші були у шлюбі й допомагали подружжю вести справи, а вона, як і будь-яка дитина обраниці Сонця, до шлюбу належала їй і тепер виконувала роль дипломата. Бо ж ніхто не підніме руку на дочку сансаї, так? Принаймні сама Даріелла була в цьому впевнена.

— Ти принесла мені якісь вісті з Острова Життя? Мій син уже одужав? Як скоро вони з дружиною планують повернутися?

Ну звісно ж, саме це питання його цікавило. Тут, де його оточували асасини, а її свита залишалася за дверима — і то без жодної зброї.

— Санаріс Штеріх (можливо, вона й не запам’ятала його титул, та це було не критично), він нещодавно позбувся останніх ознак недуги. Застуда у сезон вітрів — справа звична, наші друїди вміють таке лікувати. Вони з пані Лірією сіли на корабель разом з нашими дипломатами й вирушили сюди...

— Але чомусь я бачу тільки тебе. — Його голос миттєво втратив безстрасність і став холодним. І це було найстрашніше: там не було того праведного гніву, що зазвичай роздирав її матір — лише холод, що нагадував про щось мертве й бездушне, як, наприклад, лезо ножа.

— Ми вирушили вже іншим кораблем, пізніше... — Все ще нездатна сказати щось виразне, промугикала ельфійка.

Луназір підвівся й підійшов до неї, шелестячи мантією. Заринелла встигла захопитися ним на мить — мабуть, вони знайшли б спільну мову, якби вона стала йому дружиною. Але все це тривало рівно до того моменту, поки Айсір не схопив її за плечі, не зрадивши обличчям жодної емоції.

— Де моя сім’я? І не смій казати, ніби не маєш відповідей.

— Я не знаю, не знаю... — Все більше запинаючись і починаючи тремтіти, відповідала дівчина. Він і близько не був таким дипломатичним, як тоді, на Острові Життя.

Ельф струснув її так, що зірки посипалися в очах. Із його маски прорвалося єдине — полум’я сліпучого гніву в очах. Тоді ельфійка зрозуміла, що якщо негайно не візьме себе в руки — її скинуть просто в рів Саксари... У найкращому випадку.

— Я не знаю, як вам це сказати. — Закінчила вона, благально дивлячись на нього. — Прошу, я ніколи до цього не була посланницею, мені дуже важко підібрати слова, я боюся порушити наказ матері, і боюся щось важливе упустити...

Його хватка ослабла, хоча вогонь в очах нікуди не зник. Айсір повернувся на трон, даючи їй можливість говорити. Якась частина нутра темного не хотіла цього чути. Зі зрозумілих причин він був готовий розірвати її на шматки — точнісінько як її мати, коли дізналася про схожу ситуацію з сестрою. І, мабуть, так само, як вона, луназір розумів, що насильством зараз нічого не доб’ється — принаймні поки що — і давав їй шанс.

— Ми вже давно навчилися плавати поміж чудовиськ, але весь цей час не могли повернутися до Паладії. Нашим подорожам постійно заважали гномихи-пірати, що грабували кораблі. Мати навіть наказала створити окремий загін стражів — воїнів, яких ви могли бачити на березі. Після цього напади грабіжників стали рідкістю, а відкритий нами шлях узагалі проходить за сотні градусів від маршрутів, якими зазвичай плавають гноми. Незадовго до відплиття вашої дружини з сином наші воїни приборкали ворогів, потопивши п’ять їхніх кораблів. Ніхто не думав, що вони так швидко відновляться, але всі свідчення вказують на те, що саме вони пограбували те судно, на якому пливли наші дипломати й ваша сім’я.

— Звідки ці гноми родом? Як їм вдалося подолати моїх асасинів?

— У нас немає відповідей на ці питання. Іноді їхні фрегати з білими прапорами припливають до нас, щоби обмінятися полоненими, тільки от вони нічого не можуть ні сказати, ні написати — щойно починають, одразу падають замертво. Це якась магія гномів, яку ми знову ж таки не можемо вивчити. Мати веліла чекати на такий фрегат і розпитати про полонених з останнього корабля, але тільки якщо королева гномів захоче...

— Що значить — захоче? — Підхопившись з трону, перепитав ельф.

— Ми ж не можемо просто їх схопити — тоді білі прапори більше не припливуть. І прослідкувати за ними теж ніяк — ця магія на багато здатна, зокрема осліплювати й насилати туман на воду. Ми знаємо, що не всі гноми нею володіють, але на білих кораблях завжди є ті, хто здатен відірватися від переслідування.

— Отже, ви погано шукаєте, а весь ваш загін — пусте відро, не більше. Ти негайно повертаєшся до матері в супроводі моїх найкращих асасинів, і поки Лірію зі Штеріхом не знайдуть  ні ліґа, ні ваша рада не знатимуть спокою!