Пісня серця мого

Вона йшла тією самою вулицею, де щодня снувало безліч мешканців села. Сутінки вже опускались на землю, тож Лірія запалила заздалегідь узяту лампаду. Вона почула кроки за спиною, озирнулася — і побачила якогось чоловіка, що поспіхом забіг до будинку. Так, жителі Імперії не любили гуляти вночі, особливо тепер, коли їхнього попереднього короля таврували як союзника тіней.

Повернувши праворуч, жінка почула скрип і вже було хотіла озирнутись, як раптом її притисли до стіни руки того самого незнайомця.

— Мерзенна відьма! Що, думаєш, твій чоловіченько такий розумний, раз добрався до поселення? Думала, всі нам платять за дорогу, а ви не заплатите?!

Вона його не знала, але могла б Люксиліною поклястися, що це був один із тих розбійників, що зіпсували їм колеса. А якщо злодії змогли провернути подібне тут — отже, і вартові були в курсі.

— Вам потрібні гроші? — марно намагаючись подивитися на нього, вирватися з грубої хватки, спитала лунасавіра. — Забирайте, тільки не вбивайте.

Звісно, вона не збиралася так просто відпускати негідника і після повернення розповість про це слугам, щоб ті впіймали злодія. Але вбити її він не міг — тоді б його шукали з подвоєною силою. У цій ситуації обидва розуміли, що буде — зараз треба брати, що можна, а потім зробити все, щоб до від’їзду банду не знайшли. Хто переможе в цій грі — слуги невідомого вельможі чи пропахлі випивкою бандити — вирішить доля.

І чому вона не взяла з собою кількох ельфів, бодай як охорону, хоч би десь за рогами будинків, якщо не для показу? Тут зіграла стара гордість доньки герцога, а може, спогади про те, як у підлітковому віці вона тікала з дому грати в корчмі й нічого не траплялося. Та й після того замаху на Турану ельфи стали стриманішими — ніхто б не посмів підняти руку на офіційно визнану дружину правителя… в його державі.

Поки в думках рудоволоса кляла себе за наївність і вперше за довгий час проявлену пиху, за неуважність і нерозторопність, злодій нахабно обшукував її, хапаючи за всілякі місця. Втім, по його доторках можна було зрозуміти — зґвалтування його не цікавить: руки майстерно хапали амулети, які чоловік просив носити під одягом, здирали сережки й ланцюжок, доки не намацали передпліччя, схопивши за браслет.

— І срібельце теж, милостивице, ви не в тій позиції, щоб ставити умови, — помітивши сльозинку в куточку ока, додав злодій.

— Та невже?

Від цього голосу здригнулися обидва. Для неї він був знайомим — і все ж здавався чужим. Так, хтось зі слуг міг би вирушити... Але невже сам обранець Місяця після всіх своїх справ пішов шукати дружину?

Ослабивши хватку, злодюжка озирнувся, помітивши на балконі одного з будинків постать у фіолетовому плащі. Лірія бачила його тільки в шафі — ще й розшитий золотими нитками — не кожен асасин мав такий. Але візерунки ті були не яскраві — навпаки, якщо почнеш їх розглядати, то голова заболить від спроб простежити завитки. Подібні носили всі аристократи у колах темних ельфів — у луназіра не було окремого стилю.

Опинившись у позиції жертви, зловмисник миттєво змінив тон, виставив жінку вперед і приставив їй до горла ніж. Увесь час, поки вони розмовляли, він тримав у руці кинджал — просто барді не хотілося про це думати.

— Ще щось викинеш… і я… я її...

Договорити колишній лицар (судячи з говірки й зв’язків, він колись служив у короля) не встиг. Блискавично ельф опинився перед ним і, не гаючи ані секунди, полоснув по горлу ножем, якимось дивом не зачепивши  Лірію. Злодій впав мертвий, а обох обдало фонтаном крові.

Лунасавіра дивилася на свого рятівника, впізнаючи під капюшоном і очі, і волосся, і візерунки на тілі — того, з ким щовечора засинала в одному ліжку. І водночас він здавався їй зовсім чужим — цей холодний убивця, що показав майстерність клинка. Звісно, правитель темних ельфів мав знати такі речі, й явно не за гарні очі його Пітьма обрала. Але здогадуватись — це одне, а бачити — зовсім інше. І ще як моторошно було усвідомлювати, що всьому цьому вчиться Венделла — з власної волі. І Штеріх навчиться, інакше йому не втриматись на троні.

З іншого боку до відчуття страху домішався сором. Адже нічого цього не було б, не уяви вона себе молодою дівчиною-втікачкою — та взяла б хоч одного ельфа як супровід. 

— Пробач за завдані клопоти, — стримуючи тремтіння в голосі, прошепотіла вона. Звісно, вибачення не були рівноцінними тому, що він її врятував, але це було найкраще, на що рудоволоса сирена зараз була здатна.

— Клопоти? — переступивши через тіло, перепитав він. — Це обов’язок кожного асасина — берегти те, що йому дороге.

— Ти давно дізнався про нього? — не наважуючись глянути на труп, поцікавилася дружина.

— Вдень. Цей виродок вистежив тебе по дорозі до корчми, а мої розвідники, ті, що шукали сліди шкідників, знайшли його. Одна юна особа хотіла сама розібратись, але я переконав її доручити це мені — реакція в Венделли добра, та емоції слід би приборкати.

— І ти стежив за мною і все бачив?

— Нічого такого, що могло б зганьбити мою господиню. — Не стримавшись, він обійняв її за талію, притискаючи до себе, відчуваючи всім тілом, як обраниця тремтить. Він і не чекав іншої реакції на цю свою сторону від Лірії, тому намагався не показувати її без потреби. — Але мені було боляче чути, що ти співаєш комусь про кохання, тоді як мені вже давно не випадало засинати під твої пісні.

— То була просто робота, моє Світило, а ти… Хотів би, щоб лунасавіра виступала в раді, як тавернова співачка?

— Якщо її голос зачарував самого обранця Пітьми, було б гріхом губити такий талант.

У ту мить вони зрозуміли одне одного без слів. Він давно вже знав, що його дружина час від часу виступає, не називаючи свого імені, аби не зганьбити його честь піснями в тавернах, і вона знала, що з дня їхнього весілля темний ельф знищив чимало ворогів. Айсір міг би наказати їй мовчати, і вона б змовкла, а він, оточений убивцями, міг би вкласти клинок до піхов за її проханням, та вони цього не робили. Міняти одне одного, ставити ультиматуми — навіщо? Щоб стати кимось іншим? Щоб зі сторони здавалося… А зі сторони здається всяке, тільки от душі спокою не буде, і не повинен коханий забирати те, до чого лежить серце.

— Я співатиму для тебе з ранку до ночі, якщо ти побажаєш. — Розтало тіло, і вже не було помітно крові на їхньому одязі, коли бардеса притислась до свого луназіра, занурюючись у тепло його рук і гаряче дихання біля вуха.

— Головне — будь зі мною, і моє серце саме заспіває.

Хоча вона й хотіла йти поруч, він ніс її на руках, як викрадач, що забрав юну принцесу серед ночі. І навіщо такий романтизм із дружиною, яка й так вже пов’язана з ним шлюбом? Лицарі сказали б, що немає сенсу боротися за завойований замок, але для нього вона була не трофеєм, а скарбом.

***

Після перетину кордону з землями мертвих вони роз’їхалися. Мати з братом вирушили до Таунура в Бухту Кісток, їм же належало їхати до Рабенланду, столиці некромантів. Поки що Венделла не помічала жодних змін за вікном карети: ті самі лисі дерева, те саме опале листя. Восени Імперія не надто відрізнялася від Змертвілого Лісу. Минуло вже кілька хвилин, а їхати лишалося ще не один день. Ох, був би тут Сунжі, чи краще, що його залишили в прикордонному місті? 

Хоч юна воїтелька й ставилася до імперців з підозрою, мати завжди повторювала, що не можна судити людей за походженням. Це був один із перших трактирів на чужій території, і дівчинці справді було важко, адже вона пам’ятала, як під час війни ставилися до ельфів ці благочестиві. Та коли молодша донька трактирника покликала її на посиденьки з подругами, Нуїгард погодилась.

Вони зібралися в стайні, під дашком, де зазвичай зберігали сіно, і куди ніхто не лазив. Там були ще дві дівчини — одна, здається, племінниця чи кузина тієї першої, а друга — чи то донька мірошника, чи фермера. Спочатку вони гралися в ляльки, що здалося гостьї нудним, але потім одна не витримала й почала розпитувати. А правда, що постоялька з країв Вічної Пітьми? Вона там народилася чи переїхала? А її батько — ельф чи людина? А як там живеться? А що їдять?

На подив Венделли, вони не питали про розташування столиці, навіть не знали, як та називається. Їм не було цікаво, у що вона вірить і скількох рицарів зварила живцем (останнє — дурні плітки, ельфи ніколи не катували без причини). Це були не діти, які хотіли страчувати однолітків, і не суворі черниці — звичайні дівчата, як і вона, тільки трохи молодші. І врешті, розмова в них пішла зовсім не про чужі традиції.

— Я б усе одно не жила в домі ельфа, навіть якби там були гарні сукні й шовк, — підсумувала донька трактирника.

— Ти що, там так то гарно, а ільфи які! Просто дух перехоплює! — обурилася фермерська донька.

— А ти сама подумай: одружиться з тобою, а через тридцять років, коли постарієш, покине й знайде іншу, красиву. Вони ж довго живуть, от і звикли, що навколо одні красуні. І навіщо ельфу людина? Хіба що щоб кілька разів овдовіти й знову одружитись.

— Це як коханка поза шлюбом? — уточнила родичка.

— Ну, щось таке, тільки, мабуть, дозволено — стара жінка ж померла, а він таких переживе багато.

— Тоді я не хочу за ільфа.

— І я.

Справді, ще якийсь вухань їй буде дорікати, що вона постаріла, чи що вуха не тієї форми — та кому вони здалися? І сама б непогано жила — працювала б у лізі з ранку до вечора, спілкувалася з луназиром і лунарисом у палаці — і ніякі хлопці не потрібні, особливо такі нахаби.

І тут на вулиці щось тріснуло — наче гілка зламалася. Заводійка сказала, що, мабуть, батько прийшов, і буде лаятись, якщо дізнається, що вони розкидали сіно. Довелось усій четвірці тікати, а на прощання донька трактирника подарувала Венделлі плетений браслет. Ніякої білої магії чи прокльонів інквізиції — просто прикраса, які вона навчилась плести, на згадку.

І чому це Сунжі так на нього дивився, ніби там хтось написав образу? Вона ж думала, розумний хлопець, а виявилось...

— Він же навчив мене стільком прийомам, і коли Санжі давав складні завдання, вирішував їх швидше за мене. Я думала, він дуже кмітливий, а воно он як. Навіщо було рвати той браслет, навіщо дивитися на мене й ображатися через плетену траву?! Невже всі ельфи в Саксарі такі, навіть ті, з ради?

— То молоді. — Відмахнувся Айсір. — Мало того, що не вміють контролювати емоції, то ще й висловлювати їх. Натяки й флірт — це все, звісно, гарно, але іноді краще прямо сказати, що думаєш, а не розводити маскарад-шараду. Втім, ти виглядаєш не краще, коли бездумно рвешся в бій.

— Неправда! — Обурилася падчерка.

Вона взагалі спершу намагалася триматись від луназіра осторонь. Він же був маминим знайомим, а на неї навіть не дивився. Та чомусь, залицяючись до Лірії, ельф подарував шовк і її доньці — може, теж частина залицянь. А от коли той кинув матір у темницю, дівчина була в шоці. Міг би просто вигнати чужу дитину, але ні — доручив слугам, мовляв, доглядайте, іноді навіть дозволяв побачитись із братом.

Коли ж мати з ним помирилась, Айсір, здається, відчував певну провину за те, що Турана вбила Вардена, і тепер намагався допомогти юній асасинці. Вона от не розуміла, як вітчим може бути винен, якщо за нею полювала та жінка, а великий інтриган навіть не знав про це. Та все ж дівчина іноді потребувала поради, а він розумів деякі речі краще за маму.

— Ти хотіла покарати шпигуна, що намагався обікрасти Лірію. А якщо б він був не один? Якщо не з ножем, а з арбалетом, від якого тебе ще не навчили захищатися? А якби він виявився вартовим чи рицарем короля, і ти б його вбила, а нам довелось би втягнутись у нову війну, бо люди тепер готові піднятися від будь-якого приводу?

— Він би не дізнався, що я лунариса, ми ж зберігаємо таємницю особистості.

Він усе ще говорив повчально й строго, але його вуста торкнула усмішка. Може, Венделла й розуміла, чому мама вважала його красивим — точно симпатичніший за деяких лордів з Фазона чи Мередімаха.

— Вони б зажадали видати нападника — скажімо, ти б напала на лицаря, що є братом регента. Таких на службі шість по всій Імперії. І що, ти б дозволила комусь зі своєї свити втратити голову, хоча сама була винна? Спиратись треба не лише на власні вміння — це півбіди, ми їх можемо вдосконалити — але й думати про обставини, наслідки для інших. А це вже складніше.

— У цьому щось є. — Це було найщиріше визнання провини, на яке можна було сподіватись. — А Сунжі, чого поводиться як дурень? Теж за когось мстить?

— Чому б тобі не спитати його самій?

Дочка стража вже хотіла відповісти, та вітчим приклав палець до губ. Коні ельфів рухались майже беззвучно, але тепер було чути інше. Щось билося об землю, відстукувало ритм — щось схоже на табун чи дику зграю. Їх було зо три сотні — але що за створіння могли водитися серед мертвих земель?

— У карети, швидко! — скомандував лідер.

І вже за хвилину Венделла побачила цей жах. То були істоти, схожі на ельфів, але їхня шкіра — блідіша за пергамент, як у того, що колись теревенив із Таунуром… здається, вампіри? Мчали швидко, здіймаючи хмари пилу, так що здавалося, ніби туман пливе над землею. Помітивши карету, вони її оточили, втупились червоними від люті очима, закричали погрози, які злилися в один спільний зловісний зойк.

Коні пронизливо заіржали — й замовкли. Ці потвори вбили їх і вже ласували ще живою кров’ю. Інші ж дряпали карету, погрожуючи розбити шибки й просунути всередину свої руки. Дівчинці страшенно захотілося сховатися, а тоді — тікати, просто вирватися в поле й скотитися в якийсь яр, аби тварюки її не дістали. Лунаріса вже було смикнулася, проте вітчим міцно тримав її, не даючи поворухнутись. Спершу донька стража пручалася, а тоді вирішила довіритись і залишитися — зрештою, він мав більше досвіду.

Усе це тривало ще близько десяти хвилин. Погрози ставали все гучнішими, обличчя упирів — усе злішими, аж поки один із них не зиркнув на місяць і не рвонув у бік Імперії, а вампірський туман полетів слідом.

Айсір наказав відправити гінця в інший бік, щоб тамтешні некроманти вислали їм нових коней. Також попросив передати, що своїх вони втратили через альдегарських вампірів.

— Що?! Ми їдемо домовлятись із некромантами, а вони на нас нападають? — здивувалася Венделла.

— Альдегар був ельфійським містом до початку війн. Коли Володар побачив вчинки янголів, він забажав усамітнитися й вигнав звідси всіх, але вони не захотіли йти. Тоді Ворон приспав мешканців міста, а коли Гелена потребувала зрівноважити баланс, подолавши Імперію, вона пробудила їх — але підкорити не змогла. Посвячені нею некроманти, як і їхні учні, складали присягу Володарю Вічності, та не альдегарці. Вони не підконтрольні Змертвілому лісу й полюють як хочуть, на кого хочуть. Однак Ворон не залишив це без наслідків. Він наділив їх надшвидкістю, про яку іншим вампірам годі було й мріяти, забравши натомість свободу входити в будь-який дім без запрошення. Хіба що в покинуті будівлі або домівки інших вампірів — і то не завжди.