Пісня серця мого

Венделло, ти така дурна, і дурність твою словами не передати. Гуляєш з людьми, які майже вбили тебе в своїй Імперії, забула про жахи війни і просто сидиш із тими дівчатами, ніби нічого не сталося! Так, темні ельфи ніколи тебе не приймали, а кожному хочеться бути у своїй тарілці. Може, тобі і образливо, коли інші учні ассасинів дивляться на тебе, як на невдаху, і набагато охочіше вітають Сунжи з його невеликими успіхами. Але він же завжди радів за тебе і ніколи не вважав чужачкою. Краще б ти з ним грала, і тоді нікому б не довелося стежити за вами, а потім бігти, щоб не отримати від тебе тумаків... Ти точно приб’єш його, якщо дізнаєшся, а він тільки ще більше образиться, якщо розкаже і почує таку відповідь.

Саме тому син Мардока залишився там, на кордоні, коли всі інші поїхали по справах. Разом з ним у таверні ночував один поранений ельф і двоє втомлених провідників по людських землях (у Змертвілому лісі від них не було користі), а також деякі дипломати, які вирішили поспілкуватися зі свитою луназира. Серед них було страшенно нудно, а в столицю не пускала гордість.

— Ну а якщо вона подумає, тобто дізнається, що я за нею стежив? Я ж хотів довести їй, що людям довіряти не можна, а ті дівчата просто базікали про ляльок і імперських хлопців. Я не хочу, щоб Венделла з ними дружила, але... Можливо, мені не варто так хвилюватися за неї? Вона сама знає, що краще, і якщо я не зміг її переконати, то чи вийде у простолюдина?! — розмірковував він після молитви, сподіваючись, що Пітьма вже не чує, а батько все ще слухає. — Розумію, тобі зараз має бути несолодко у тому клинку з розлюченою лунасавірою, але можна хоч одну пораду? Хочу показати, що я кращий за людей, а виходить якось навпаки...

Відповіді не було. Хоча, як і раніше, він ніколи не відповідав — може, не чув, а може, не міг. В будь-якому разі сама можливість поговорити, якої він не цінував за життя батька, тепер здавалася полегшенням. Трохи послухавши тишу, Сунжи ліг у ліжко. Здавалося, у людей незабаром почнеться світанок, а отже, і у некромантів теж.

Чому йому так хотілося її захистити? Адже в бою Венделла була в рази краща за хлопчиська і його допомога точно б не знадобилася. Це тому, що він був один у замку, а вона просто підійшла і вирішила дружити? Чи тому, що батько загинув, намагаючись захистити її родину? Бо вона переоцінювала свої сили і рвалася в бій, обганяючи всіх, бо не боялася проблем і влипала у них по вуха?

— А може, я просто хочу довести їй, що я не гірший, хоча б у чомусь. Венделла ніколи не стане справжньою ассасинкою, бо вона не ельф, хоч і талановита, а я ельф, але якийсь незграбний. Тепер вона дочка луназира, навіть прийомна, а він все одно її любить, і всі хочуть з нею дружити, приїхали до Саксари, а я з нею дружив, коли правитель вважав її матір зрадницею, і мені це не заважало, — розповідав він в інший день.

Якби батько відповів, він попросив би його бути розумнішим і виражати емоції інакше. І взагалі, чим більше Сунжи про це думав, тим більше розумів, що тумаків у свій бік він би заслужив. Чим він кращий за імперських воїнів, якщо вирішує за неї, з ким можна, а з ким ні дружити, і яким другом бути, якщо через спілкування з незнайомими дівчатами вдався до мовчанки?

— Я вибачуся перед нею, тату, і розкажу всю правду, навіть якщо після цього вона випустить у мене дюжину стріл!

Цього разу теж не було відповіді, точніше, він почув якийсь голос, у який уважно вслухався, але це виявилося не голосом Мардока — хтось говорив знизу, в одній із приватних кімнат таверни.

— ... Таунур захоче захопити лунаріса при нагоді, ми маємо попередити господиню, такий наказ луназира.

Далі перейшли на шепіт і щось сперечалися, але настав наступний день, а ніхто нікуди не поїхав, і на післянаступний теж. Може, Сунжи переоцінював ельфів, бо як можна бути такими ідіотами й відкладати таке важливе доручення! І в ту ніч він навіть не молився, але чомусь почув голос батька з темряви.

— Вони не хочуть нічого доповідати, бо старшого лунаріса люблять більше за молодшого. Залишають його на волю долі. Якщо хочеш довести Венделлі, що ти гідний, передай послання негайно і врятуй її брата!

Це точно був голос батька, але чи став би він радити щось таке? Хлопчик хотів перепитати, але внизу хтось запалив світло і темрява відступила.

— Тіні, чур вас, чур вас, геть з моєї таверни! — закричав господар, розмахуючи  полум’ям.

Звісно, це була тінь, а дурне ельфеня знову подумало щось своє. Батько ніколи не відповідав, але, мабуть, саме це він і сказав би, будь він тут зараз. Якщо старші не вірили новинам або не хотіли попереджати Лірію — значить, вся робота лягала на нього.

Отже, наступного ранку Сунжи взяв трохи їжі і сів на того коня, який найменше на нього фиркав. Сказав іншим, що трохи покатається вздовж берега, і ті відпустили, ніби нічого не сталося. Отже, їм на нього байдуже? Ну й добре, хлопець не збирався повертатися!

Він швидко перетнув міст і опинився у Гренцені, далі поскакав через Стежку Самогубців. Місцеві казали, що це найкоротший шлях до Бухти Кісток. Вони, звичайно, говорили щось про небезпеку, але це ж некроманти, у них кожне місто назване на честь трупів — перебільшують!

Та найшвидший шлях зайняв не годину і не дві. Виявилося, що скакати доведеться більше доби. Вдень дорога була звивистою стежкою в тумані, а чим ближче сутінки — тим вище він піднімався і густішав. Щойно з’являлася перша зірка в небі, сірий туман одразу поглинав її, а за півгодини взагалі нічого не було видно.

Сунжи пам’ятав, що з боків від стежки лежало багато кісток, було багато колючих кущів терновника й гострих каменів. Зійшовши з дороги, кінь точно пораниться, тож довелося рухатися повільніше, запалити ліхтар і дивитися лише попереду — на метр, далі дороги не було видно. Можливо, було б краще зупинитися і переночувати, але до замку місцевого володаря було далеко, а інші частини стежки були зовсім безлюдними, навіть нежить звідти вигнали.

Коли зовсім стемніло, на дорозі почали з’являтися різнокольорові вогники. Одні були яскравіші, інші дуже тьмяні, деякі сміялися, інші співали, і всі одночасно — дитячими голосочками.

— Чорний дух, чорний дух,

Народила мене мати,

І поклала в землю спати!

Все голосніше і голосніше сміялися, підлітали так близько, що рукою можна було дістати, але як тільки тягнувся до них — вони відлітали геть, сміючись ще голосніше. І всі кудись уперед, вдалину від дороги, яка ставала вузькою і непрохідною. Очі швидше і швидше смикалися, неохоче відкривалися знову, сміх пробирав голову, перетворюючись на рій чужих думок. Нарешті ельфенті це все набридло, і він вирішив покінчити з нахабними створіннями.

— Ви, значить, збиралися мене зачаклувати? Ну я вам покажу магію!

Колись йому розповідали про закляття сутінкового світла, яке відганяє тіні. Це, звичайно, не були тіні, і навряд чи хтось додумався б застосувати щось подібне до іншого джерела світла, але нічого розумнішого тоді Сунжи не вигадував. Він зупинив коня, стиснув долоні, прошепотів слова закляття і розкинув руки, ніби хотів когось обняти, тоді величезний спалах (результат того, що в дорозі він не використовував магію) вирвався на волю і розігналв туман, змусивши створінь істерично верещати.

Сфера парила над головою свого творця, а це означало — час пришпорити коня і бігти, поки мана не закінчилася. Кінь не змусив повторюватися двічі: розігнався так, що вершник ледь утримався в сідлі. Виявилося, дорога йшла не петлями, а чіткими зигзагами, і що, скачи по прямій — можна залишатися на ній. Пейзажі туманів і вогнів злилися в одне ціле і полетіли геть, юний ассасин з полегшенням зітхнув, як раптом мало не злетів лицем у дорогу — тварина стала на диби і заржала, побачивши перед собою...

— Тьху ти, знову дівчисько!

Цей дух дванадцяти років з двома косичками у простій селянській сукні, привид особливо не відрізнялася від тих, що пліткували про хлопців біля трактира. Принаймні, поки не заговорила.

— Не тикай мені, дряний хлопчисько, я мешкаю на цих землях століттями і не дозволю, щоб хтось лякав моїх родичів дешевими фокусами.

— Що? Та вони першими до мене лізли! — спостерігаючи, як вогники збираються навколо них, а його власна сфера згасає, заявив ельф.

— Вони у своєму праві на своїй землі. Вічний Союз дав наказ не турбувати денних відвідувачів, але нічних нам нічого не казали. Навіть мертві і личі не лізуть сюди по ночах, це знають усі мешканці Змертвілого лісу.

— Але тут найкоротший шлях до Бухти Кісток, а в мене там термінова справа. Це стосується самого лунариса, ну не вашого Таунура, а його трирічного брата Штеріха. Він хоче викрасти його, і хто знає, що зробить з єдиним спадкоємцем темних ельфів, а інші навіть не хочуть слухати, не вірять або не хочуть вірити, що все погано.

— Союз постійно веде свої ігри, кого тільки не вбиває, чому ти думаєш, що мені має бути все одно?

І тут Сунжи по-справжньому накрило хвилею жаху. Він лише тепер усвідомив, що лише один наказ відділяв його від того, щоб бути розірваним злими духами. Ці вічно ображені душі дітей, тіла яких сюди принесли тіні, що не належать жодній релігії, усіх їх ненавиділи, і мало що могли б зрозуміти...

— Тому що ви не хочете, щоб Таунур образив Штеріха, — раптом заявив хлопчик. — Йому всього три роки, і його мама — людина, а тато — темний ельф, він не хотів народжуватися спадкоємцем престолу, як і не хотів, щоб хтось залишав його в землях нежиті, він просто хотів пограти з братом, якому довірився, і не треба казати, що трирічний хлопчик не може бути наївним. Бо мама захищає, вона зробить усе, щоб його врятувати, і якби вона була вашою матір’ю, ви б дякували Вічності за таку щедрість. Якщо Штеріха викрадуть, усі звинуватять Лірію, що вона не доглянула, наші любителі Таунура можуть просто вбити її, один луназир за всіма ними не вслідкує, і тоді він повернеться з полону нежиті додому, де вже не буде матері — хіба вони  заслуговують на таке?

Можливо, хоч це зрозуміли покинуті душі. Адже багато матерів, чиїх дітей колись забирали тіні, приходили сюди, щоб покінчити з собою. Вони знали, що таке повернутися у порожній дім і розуміли, як себе почувають люди, що стали жертвами обставин і зіткнулися з сильнішим ворогом.

— Ти все одно не впораєшся один, — вслухаючись у шепіт вогнів, винесла свій вердикт дівчинка. — Ми не в Союзі і не вперше йдемо проти його волі. Залишайся тут і скоро зустрінеш ту жінку, що в твоїй свідомості зветься Лірією. Тільки врахуй: повертайтеся прямо дорогою назад, куди б вас не водили, інакше й вас потерчі заведуть на смерть.

Всі миттєво зникли, залишивши ельфеня наодинці з конем. Йому вдалося проспати до світанку, а тоді цілий день просидіти посеред пустки, майже втративши розум. Згадав усі уроки Санжи, краєвиди Імперії, пісні барда і, звичайно, Венделлу — мабуть, їй зараз так само погано від бездіяльності і неможливості допомогти братові. Ось і вечір настав, і почалася нескінченно довга ніч. Можливо, потерчі просто його обдурили? Тоді чому одразу не вбили...

— Чому я прийняв допомогу від тих, кого навіть тіні бояться? Я не знаю, тату, ніби щось всередині мене відчувало. Як ти вчив: "навіть свої можуть обманювати, а ти сам повинен відрізняти брехунів і боягузів від друзів".

Щойно закінчив молитву, здалеку почувся топіт копит. Спершу це здавалося видінням, а тоді з’явилася чорна пляма, що набирала обриси коня. На ньому скакала жінка, а до неї притискався маленький клубок. Тварина Сунжи  насторожилася, але не злякалася — це був інший сутінковий скакун, кобила на ім’я Тінь.

— Ні, знову видіння, чи погоня?! — налякано запитала Лірія, вітер доніс лише уривки її слів.

— Це я, Сунжи, — махаючи рукою, крикнув  що було сили хлопчина. — Йдіть за мною, я знаю, де вихід.

Так вони рушили дорогою назад, не промовляючи зайвих слів. З обох боків стежки тепер виднілося всяке: світлі поля і темні ліси, ангели, що билися з ельфами, і люди, які вчора ходили цією землею. Крики, картини, запахи і звуки — все здавалося таким реальним, і лише та стежка, що була справжньою, час від часу норовила вислизнути з виду. А ті вогники виявилися не такими вже й марними, як думали...

Врешті до ранку вони майже минули стежку Самогубців, і нарешті видіння розтанули, і всі троє з кіньми змогли передихнути. Тут-то барда прорвалася на слова.

— За нами гналися якісь бандити, а потім до них приєднався увесь легіон Бухти Кісток. Коли ми зайшли на цю стежку, справа від мене виріс ешафот, де страчували батьків, а Штеріх так злякався, що очі закрив.

Лунарис нічого не казав, він так само однією рукою міцно тримав маму, а другою взяв у Сунжи яблуко і почав потрошку гризти.

— Зараз трохи перекусимо і поїдемо далі, вдень тут безпечно, — заспокоїв він лунасавіру. — Я доведу вас до Гренцену, а далі подивимося, чи вдалося нам відірватися.

***

— Це ти дурень.

— Ні, це ти дурна!

Від сварки двох підлітків не було кінця-краю. Історії один одного вони  перебивали, щоб висловити, як же було нерозумно лізти в такі пригоди, і врешті це повинно було дійти до бійки, але несподівано Венделла змогла стриматися.

— Але, якби не ми, Штеріха вже б викрали, — нагадала вона. І справді, на фоні викрадення спадкоємця їхні безглузді пригоди були просто квіточками.

— А я й не думав, що ти насмілишся вилізти на каркас будівлі, не кожен ассасин так зможе, — розуміючи, що сьогодні йому копняка не дістанеться, зізнався Сунжи.

— А ти не боїшся примар, не те що ті тупоголові лицарі Імперії.

За цими розбірками з коридору теж спостерігали батьки того самого лунариса — мати рвалася втрутитися, щоб герої не побилися, а батько постійно її тримав.

— Ось бачиш, самі розібралися. Вони могли б побитися, але без ножів, зрештою, підлітки просто не можуть сказати "я за тебе хвилююся, бо ти мені дорогий", це для них надто банально звучить.

— Я майже втратила одну дитину, а тепер дізналася, що друга могла впасти з обриву або потрапити до рук шпигунів! Не просто бути матір’ю... — відповідала на це втомлена Лірія.

— Можеш відпочити від тягот материнства, Штеріха сьогодні я вкладу спати, врешті-решт, колись і мені треба побути батьком.

Вони посміхнулися один одному, і барда, залишивши всі клопоти, пішла до їхніх покоїв. Правда, Айсир прийшов до неї значно пізніше, крізь сон жінка відчула холодні руки — він недавно помив їх.

— Невже сьогодні капризував?

— Після пережитого спить без жодного писку.

— Тоді чому так довго?

Між ними запала незручна пауза, наче він теж був підлітком, який боявся отримати прочухана від дівчини.

— Посланці не впоралися зі своїм завданням, я вважав за потрібне покарати їх найвищою мірою, особисто.

Отже, він ці руки відмивав від крові, і всі ті, хто залишилися в таверні, і кого послав луназир передати новину, уже лежали десь трупами. Вона могла б відсунутися від нього, у будь-якій іншій ситуації, але не зараз.

— Так їм і треба, і кожному, хто вважатиме життя моїх дітей розмінною монетою.