Пісня серця мого

Розуміючи, що тіньовий скакун викличе підозри, на кордоні з Нічним лісом Лірія відпустила Тінь. Це було болісне прощання, супроводжуване обіймами й сльозами. Зарившись рукою в білосніжну гриву, барда розуміла, що більше ніколи не побачить улюбленця, так само як і Люмну, а сказати, як складеться доля кобили, вона не могла — кажуть, вони досить розумні, щоб вижити без господаря, принаймні ця порода.

Та ще більшою несподіванкою стало те, що Реген поскакав слідом за нею, і Венделла й оком змигнути не встигла, як він уже зник. Пояснити причину такої поведінки було складно, але тепер, провівши кілька днів на батьківщині матері, дівчинка зрозуміла.

— Він просто хотів залишитися вдома, цей світ йому не до вподоби.

Монастир Ленo отримав свою назву на честь сестри короля. Тієї самої, від якої вела рід мати Лірії. Було щось цікаве в цьому збігові — привабливе й фатальне, як і сам вигляд будівлі. Один високий шпиль, з якого можна було побачити навіть обрій Нічного лісу, за ним — велике приміщення для молитв, праворуч, наче окреме маленьке містечко — будинки для монахів та монахинь, у них навіть була своя центральна площа з фонтаном-янголом і ринок, де щотижня влаштовували благодійні ярмарки. Ліворуч розташовувалися поля, що давали поживу для цих самих ярмарків, униз по схилу — річка, де настоятелі могли ловити рибу. Одним словом — світ у світі, відкритий до гостей, але водночас приховуючий деякі таємниці.

Свята земля не мала жодних укріплень — та й не потребувала. Під час розбратів всередині Імперії люди не захоплювали цієї будівлі, боячись гніву святих, а переможені навіть могли там сховатися від народного гніву. Для чужинців, які бажали осквернити монастир, залишалося чимало сильних магів серед священнослужителів — чого тільки варті були пасивні захисні закляття, що стояли тут понад століття.

Настоятелька Варка люб'язно надала гостям кімнату, почувши історію подорожньої. Їй було шкода матір із донькою, які втратили батька родини через інтриги темних ельфів і тепер шукали порятунку на батьківщині. Що то були за інтриги, барда уточнювати не стала, а стара жінка виявила повагу до таємниці рудоволосої.

Ті, хто прийняв обітницю, молилися багато разів, а от гості й постояльці — на щастя, тут можна було перебувати скільки завгодно, і ніхто не змушував приймати постриг — мусили долучатися лише вранці та ввечері. Вони якраз потрапили на ранкову молитву, від чого Венделла була не в захваті. Дівчинка слухняно пішла за матір’ю, сіла на лавку, заплющила очі, але, здається, не вимовляла жодних слів, а просто щось бурмотіла, щоби всі думали, що вона молиться.

Вдова не звернула уваги на витівки рідної дитини, адже її душа прагнула покаяння й спокути. Вона говорила з Люксіліною, не помічаючи нікого довкола. Хотіла попросити пробачення за всіх, хто постраждав через її роман — адже знала, чим подібні історії зазвичай закінчуються. За Мардока й його сина, яких міг жорстоко покарати правитель, за вбитого чоловіка, вирізану родину ельфів та свого колишнього учня, які намагалися сховати доньку, і, звісно ж, за обмануту довіру Айсіра — хоча брехня темним ельфам і не вважалась у них гріхом.

Після заходу сонця вони повернулися до кімнати. Венделлі страшенно хотілося поглянути на тіней — ті не могли ступити на святу землю, але часто нишпорили поруч, намагаючись виманити запізнілих монахів або необережних постояльців. Мати заборонила випробовувати долю, побоюючись, що один із силуетів набуде рис Вардена.

Так і вийшло, що ввечері вони обидві сиділи під вікном. Дівчинка сподівалася вислизнути, щойно старша засне, але, на жаль, барда лягати не збиралася.

— Тут не так вже й погано, як я думала, — нарешті промовила мала. — Їжа смачна, навіть десерт є, гарна кімната, краса навколо. Тільки настоятелька мені не подобається — вже надто підозріло на мене дивиться. І навіщо ти попросила дати нам роботу? Ми ж і так безкоштовно можемо тут жити. Чи ти хочеш змусити мене піти до них у монахині? Я так не буду, ні за що на світі, краще вже під ніж асасина потрапити!

— Не говори так! — Лірія й сама не була до кінця певна, що на них чекає, і не могла пообіцяти життя без обітниць святих. — Ми робимо це з ввічливості. Не можна просто жити в когось, їсти їхню їжу й займати місце задарма.

— І все одно я тут до кінця віку не залишуся. Хіба що на пару років, щоб вирости. Тоді Ліга мене вже не впізнає.

Дитячі міркування — такі кумедні! Продовжуючи розповідати, як перехитрить майстрів інтриг із віковим досвідом, куди піде працювати й як здобуде світську славу, дівчинка заснула в матері на руках, після чого була перенесена у своє ліжко. Тепер і барда могла дозволити собі сон.

Фалаган сидів на підлозі її нового дому. Він склав ноги так, як робив іще зовсім малим на уроках пані Нуігард, обличчя його було сумне, однак жодних слідів насильства на тілі — ні відірваної голови, ні синців чи подряпин. Не було й тієї блідості, що характерна для привидів (а барда вже бачила привида), та й тінню гість бути не міг — ті сюди не проходили.

— Ти тут тільки через мене, з якого боку не глянь, — сказала жінка, сівши на край ліжка. — Не знаю, навіщо прийшов, але в будь-якому разі я це заслужила.

— Не варто поводитися так пригнічено в такому доброму місці. Наскільки мені відомо, людські храми дають надію, очищають, допомагають повернутися на шлях життя. Ви ж самі мені розповідали, пам’ятаєте?

— Так, я вчила тебе всьому, що знала, як могла допомагала здійснити мрію стати вчителем. А тепер… О, у тебе було блискуче майбутнє, значно краще, ніж у старої барди, що бігала за ельфійським королем. До того ж стільки дітей залишилося без освіти, і все через мене.

— Не знаю, що сказали б вам інші, але в моїй смерті немає вашої провини. Мене ніхто не просив захищати Венделлу, і хоч я прожив не так вже й багато, мені відомо, як ставляться наймані вбивці до напівкровок. Але як її вчитель і опікун, я мав дати їй прихисток, коли батьків не було поруч — зі своїх переконань, не тому, що щось вам винен. Була б на її місці інша дівчинка чи хлопчик — я б вчинив так само.

Сутність підійшла до іншого ліжка й погладила темноволосу голову своєї підопічної. У його погляді, рухах і словах не було й натяку на злість. Лірія зрозуміла, що юнак говорить правду, та все одно відчувала провину.

— Якщо вам так совісно, помоліться за мене, — мов занурившись у її думки, раптом промовив Фалаган. — Хай я й постану перед Судом Пітьми, Люксиліна буде там свідком. Скажіть їй, що я був не таким уже й поганим, навіть якщо ми не так часто спілкувалися.

— Це найменше, що я можу для тебе зробити.

Поки рудоволоса сирена говорила, гість уже розчинився. Та вона відчувала його присутність усю ніч, і, прокинувшись, виявила, що навіть не вставала з ліжка. Чи володіли вони тією магією, що проводить душі в сон? Навряд. І все жінка вірила, що з нею справді говорив Фалаган.

Виконавши обіцянку, постоялиця відчула полегшення. Поступово вона почала звикати до життя в монастирі. Тут було кілька дітей від інших самотніх батьків, просто сиріт і підлітків років дванадцяти-п’ятнадцяти, які прийняли постриг через проблеми з шлюбом. Вони з радістю слухали її варіації пісень на тему Дня Вознесіння. У барди навіть з’явилося натхнення написати кілька нових історій із релігійними мотивами, але вона швидко відкинула цю ідею, залишивши таку працю тим, хто знав віру глибше — настоятелькам.

Венделла подружилася з кількома дітьми, хоч ті й вважали її дивною через деякі ельфійські звички. Такими були всі люди з Мередімаха, а донька ще й нахопалася манер від столичних ельфів. Звісно, дівчинка ходила і до школи, тільки от імперська освіта суттєво відрізнялася від місцевої.

Якщо Фалаган організував школу, що всі сприймали як місце, де можна лишити дітей під час роботи, і намагався навчити їх усього, то тут більше уваги приділяли праці, обмежуючи учнів умінням читати релігійні тексти та найпростішою арифметикою. Звісно, рідна кровинка усе це вже знала, але прикидалася, ніби навчається, аби не сказали, що вона занадто розумна, й не дали ще більше роботи.

Питаннями освіти молодого покоління займався монах Отфрід, який цілком міг би стати настоятельці за чоловіка, не прийми вони обіт безшлюбності. Вічно незадоволений тим, що дівчинка запізнилася або взагалі пропустила пів уроку, чоловік скаржився старенькій леді. Та, звісно, не хотіла нічого говорити матері — мабуть, із солідарності до самотніх батьків — а от Венделлу могла впіймати й добре прочитати мораль, чим потім донька і ділилася.

Самій Лірії було боляче дивитися, як її обдароване дитя, що давно вже пройшло програму людських однолітків, марнує сили дарма. Попри тягар на душі та втому в окремі дні, жінка давала приватні уроки. Хай дівчинка ніколи не стане герцогинею, хай інші її ровесники тут рахують до сорока й пасуть корів, батько чи мати зобов’язані дати дитині базу, а як вона нею скористається — це вже її справа.

Отак одного дня вони займалися висіванням озимини, а працювати на землі шукачка пригод ненавиділа понад усе. Щоб дівчинці було не так нудно, мати влаштувала їй урок множення й ділення, пояснюючи, як вимірювати площу в гектарах і як зрозуміти, скільки зерна треба висіяти.

— Школярі знову на мене поскаржилися, — сказала дівчинка, закінчивши з мішком насіння. — Цього разу через традиційне ельфійське привітання. Настоятелька каже, Пітьма не може нічого освітлювати, і що своїми словами я ображаю ангелів. Але ж у Мередімасі всі так кажуть!

— Там трохи інша культура. Ми ж у гостях у монахів, а не вони в нас, тому вияви повагу й не говори того, що їм неприємно, — накинула поверх доньчиної хустки свою порадила мати.

— Ах, як же мені набридло постійно від когось залежати, підлаштовуватись і виявляти повагу! Коли вже почнуть думати, а що мені зручно й незручно, чого я хочу?

— Коли житимеш у власному домі, де ти будеш господинею — тоді ніхто не посміє сказати, як має бути. Тільки дім спершу треба заслужити.

— Так, так, добре вчитися, знайти роботу, я знаю…

З кожним днем Венделла ставала все більш буркотливою. Лірія була б рада підбадьорити дитину, але й сама почувалася не в найкращому стані. Стільки питань її терзало, стільки загадок... Хоч би те, як вони житимуть далі — тепер, провівши близько тижня в монастирі, перспектива старості в цих стінах вже не здавалася такою радісною.

Тієї ночі бардеса опинилася в старому будинку. Двері розбухли від дощів, дах просів, залишилися якісь меблі, але ні фіранок, ні ламп — зовсім не затишно. Саме так виглядав дім, коли туди приїхало молоде подружжя зі столиці. Єдине, що лишилося синові у спадок від батьків.

Варден стояв на другому поверсі, наче чекав її приходу. Чоловік зійшов сходами, що скрипіли навіть у кращі часи, однак під ним не видали жодного звуку. Якщо привиди нічого не важать, то чому б і цій марі зі сну не бути невагомою?

— Дарма ти стільки плачеш за мною, Ліріє. Припини вже молитися за спокій — там ніхто не чує, — почав він, ставши перед колишньою дружиною.

— Пробач, це все, що я можу зробити. Ви з Венделлою опинилися в цій ситуації через мене. Не треба було погоджуватися на роль коханки правителя, не варто було приймати ту пропозицію…

— Та тебе б просто вбили в разі відмови. Це був той момент, коли хтось із нас мав померти, — знизав плечима вартовий. — Але от я вже мертвий, і чого ти продовжуєш грати з себе вірну дружину, безутішну вдову? У твоїй вірності стільки ж сенсу, як у словах "любити до гробу" на весільній церемонії.

Бардеса сперлася на стіл — той вже не був таким тихим. Жінка здригнулася від мерзенного скрипу, однак не прокинулася.

— Спочатку я й справді не хотіла цього, просто робота, ти ж знаєш, недосяжний образ кохання... Але потім... Дізналася цього луназіра краще, і він мені сподобався. Вперше моє серце не складало любовну баладу за шаблоном з книжок, а завело власну пісню, розумієш?

— Ні, — похитав головою колишній чоловік. — Я ніколи не закохувався. У наступному житті — хто знає? Але не в цьому. Воно було надто жорстоким й важким для кохання. Та, наскільки я пам’ятаю, наш договір був зовсім не про це. Ти живеш у моєму домі, а не ночуєш у таверні, щоб люди нічого не подумали, ми маємо спільний бюджет і ділимо побут — задля виживання. Де ти там знайшла слова "любити до гробу", "лити сльози" і "молитися щовечора" — цього я не розумію.

Щось дивне почало коїтися з оточенням. Дім поступово втрачав кольори. Спогади, що жили в ньому, здавалися все ще реальними, однак між ними тепер пролягала якась сіра плівка — те, що люди назвали б минулим, якби воно мало колір.

— Нас пов’язали, як двох щурів, щоб тягли одне одного в різні боки й не заважали знаті. Мабуть, ти думав, що тепер, звільнившись від шлюбу, я побіжу в усі чотири сторони й дякуватиму долі, що ти помер. Вардене… Та це не так. Хоч ти й не був моїм коханим чоловіком, вчинити так…

Піднявши руку, вартовий її зупинив. У його очах засвітилася ніжність і розуміння — як у старого друга, яким він і був для дружини. Підійшовши до вікна, він підняв з підвіконня згорток, що взявся невідомо звідки. Сріблясте покривальце, перев’язане білою стрічкою, поверх простої пухової хустини. Щось усередині було лише спомином, від того не мало тієї реальності, що двоє інших учасників сну. Сіруваті обриси немовляти, що тихо спало на руках.

Нуїгард доволі часто ось так сидів під вікном, коли його дружина відпочивала після візиту повитухи, — чоловік узяв відпустку й колисав донечку, щоб не заважала матері спати й набиратися сил.

Усе стало зрозуміло без слів. Вона не збиралася кидати їхню доньку слідом за чоловіком, як баласт, і він це знав. Тож не було сенсу хвилюватися. Та чи стала б бардеса рятувати Венделлу, розриваючи стосунки з коханцем, якби не любила свою дитину так само сильно, як батько?

— Не треба плакати, — нарешті її осяяло. — І молитов більше не треба. Ти ж уже був на суді, так?

Варден мовчав, дозволяючи їй говорити, однак його обличчя виражало повну згоду.

— Ми маємо попрощатися, як давні друзі, й піти кожен своєю дорогою. Там, де ти зараз, — інша стежка, і мене туди ніхто силоміць не потягне.

Тут він усміхнувся, згорток зник так само раптово, як і з’явився. Вставши з підвіконня, чоловік підійшов до неї та обійняв — відповів краще за будь-які слова. Сон почав плисти, розчинятись, і останнє, що почула у ньому рудоволоса:

— Тільки подбай про нашу доньку. Я знаю, ти впораєшся.

Звісно, мати розповіла Вендэллі про свій сон. Навіть якщо це була лише гра свідомості — бо жодного разу вони не говорили про те, що сталося. Здавалося, дівчинку тривожила лише туга за столицею та темними ельфами. Та, як виявилося, малу непокоїли й питання смерті.

— Якщо так вийшло, то тато вже бачив Люксіліну? І що — вона зробила з нього ангела, чи віддала тіням на поталу?

— Я не можу судити за неї, люба, але я б не стала так знущатися з твого батька. Він був хорошою людиною — кращою за деяких героїв, що потрапили в легенди. У нього непогані шанси.

До слова про легендарних героїв — вони не змусили на себе чекати. Наступного дня мешканці монастиря, як завжди, зібралися на молитву, і після її завершення запала тиша. Ідеальну відсутність звуків порушив шелест мантії. Відкривши очі, багато хто ахнув, інші з благоговінням звели руки до неба: їхню обитель відвідав сам король.

Лірії від цього стало моторошно. Звісно, він не міг одразу помітити її в натовпі, та й навряд чи прийшов сюди за бардесою, яку понад рік не згадував. Але чому останнім часом минуле так часто нагадує про себе? Недобрий знак.

— Вельмишановний Юстиніане, чим ми зобов’язані такій честі? — запитав настоятель, який вів сьогоднішню службу.

— Доброго ранку вам, отче, — вклонився гість, притримуючи корону. — Я прийшов до вас із жахливою бідою. Моя єдина донька Зенда тяжко захворіла. Придворні лікарі безсилі, дружина не може ні спати, ні їсти.

— Якщо справа така серйозна, чому ви не звернулися до священика в столиці? — перетравлюючи почуте, запитав монах. Він виглядав розгублено, як і всі навколо. Якщо б принцеса захворіла, хіба про це не дізналась би вся Імперія?

— Він сказав, це місце має велику цілющу силу. Коли йдеться про таке, я обираю найефективніші засоби.

— Добре. Я попрошу Варку — вона огляне дівчинку. Колись ця монахиня була повитухою, має великий досвід у поводженні з дітьми та їх лікуванні. Не турбуйтесь.

Після молитви ніхто не пішов снідати. Люди заполонили коридори, товпилися під вікнами — усі хотіли бодай краєм ока побачити справжнього короля. Добре, що Венделли серед них не було — скориставшись порушенням розпорядку, дівчинка попросилась до своєї кімнати погратись. Мати відпустила, а сама рушила до настоятельки. Вона хотіла побачити не Юстиніана, а причину його візиту.

Варка жила в окремому домі з десяти невеликих кімнат. Там мешкали настоятелі, кожен з яких відповідав за певну сферу життя монастиря. До того часу, як бардеса прийшла, розмови та формальності завершились. Біля дверей стояла варта, але, звісно, вони не знали, хто ця жінка в храмовому вбранні. Побачивши її, стара монахиня наказала пропустити.

— Я подумала, раптом вам потрібна допомога.

— Поки що не знаю, ще навіть не встигла оглянути дитину.

Зенда лежала на ліжку, попередньо застеленому шовковим гобеленом Конзекрейтів (не могла ж вона лежати на мішковому покривалі). Дівчинка трохи старша за рік, була сповита, наче гусінь. Обличчя червоне від сліз, голосні крики стихли — тепер дитина лише тихо пищала, втомлена від довгого плачу.

— О, Пречиста! Хто ж так туго сповиває! — обурилася рудоволоса.

Перш ніж зрозуміла, що робить, жінка зняла туге сповивання та загорнула доньку короля знову — вже м’якше. Та одразу ж перестала плакати й заснула.

— Можливо, це люди, відповідальні за дорогу? У нашого правителя два сини — він і його дружина добре знають, як поводитися з малими дітьми.

— А що взагалі з нею? Пробачте, якщо сумніваюся у ваших здібностях, але, як на мене, все її нездужання — через поганий догляд. Може, королю варто знайти іншу няню?

— Ні-ні, не може бути, — розгублено відповіла Варка. — Я б і сама так подумала, якби це була перша дитина недосвідченої матері. Але ж це принцеса, її до мене оглядали цілителі — вони б помітили таку дрібницю.

Жінки ще трохи порались з дитиною — підклали подушку під голову, нагодували, оглянули. Повитуха не знайшла жодних ознак хвороби, почервоніння зникало, дівчинка прокинулась, навіть засміялась. Здається, в монастирі їй справді полегшало. Заспокоєна, Лірія повернулася до себе.

— Ти?! — їй назустріч сунула ціла процесія: зі свити, мешканців святого місця, і сам король зокрема. — Як ти тут опинилась?!

— Це довга історія, вона вже в минулому. Нині куди важливіше здоров’я вашої доньки, — щиро, без бажання сперечатись, відповіла бардеса.

— Тебе не мають обходити справи моєї родини! Варта, хто посмів пустити її до принцеси?!

Дивно. Так, правитель недолюблював кузину, але хіба вона колись бажала смерті йому або невинним дітям? Навіть сидячи в темниці, позбавлена титулу й батьків з його вини, Лірія ніколи не думала про загибель лідера цілого народу. Вартові теж здивувались.

— Так Варка ж дозволила.

— А що такого?

— Ваша Величносте, вона просто одна з монахинь.

Юстиніану не було що сказати. Не ж буркнути ж: "вона мені рідня, може мстити, і взагалі, он щойно я вирішив стратити її на місці". Та й розповідати, що рік тому її слухав якийсь темний ельф, теж не виходить. Король переймається якимись бардесами та їх романами? Підозріло. Хтось може зацікавитися.

— Не впускайте її. Вона мені не подобається, — уже іншим тоном, напускної турботи, як назвала б це Лірія, наказав правитель.

Що б там йому в голову не стукнуло, охоронці сперечатися не стали. Зрештою, король переймався донькою. Дехто б і бичував себе, кидався до знахарів, а він — просто обмежив контакт із малознайомими людьми.