В.З.П.

Квартира Евелін здавалася ще меншою, коли компанія зібралася на спільну вечерю.

Їли під легке гудіння кондиціонера. Усвідомлення того, що життя звернуло в іншому напрямку, потребувало більше часу, ніж здавалося спочатку.

— То як? — озвався Саймон. Його звична веселість помітно впала. — Всі ж крутили колесо?

— Правила для всіх однакові, — сказала Іларія, катаючи по тарілці горошок. — І хто скільки отримав...?

— У мене тридцятка, — сказав Саймон, відкинувшись на спинку крісла.

Іларія перевела погляд на Генрі, зауваживши нервозність, яку відчувала сама.

— Мені випало двадцять, — сказав Генрі, зустрівшись очима з Іларією.

— Мені теж. А вам двом? — звернулася вона до Тео й Евелін.

— В мене п'ятнадцять, — мовив Тео, втерши кутик губ серветкою.

Вся увага зосередилася на Евелін.

— Ну... у мене двадцять п'ять. Саймону пощастило найбільше.

— Цікаво, як це так вийшло? — сказала Іларія дещо ображено.

— Хіба я винен, що вперше в житті пощастило?

Саймон розвів руками. З'явилося бажання повернутися у свою квартиру.

— Це чиста випадковість, — заговорив Тео. — Діло вдачі. Мені цікаво, що ви думаєте про можливість відбирати роки в інших?

— Ідеально, ні? Той, хто схоче жити, зможе користуватися цією опцією цілу вічність.

Генрі поділяв думку Іларії, але вирішив змовчати. Дівчина продовжила:

— Вже не можу дочекатися, коли Паркер озвучить, як це можна робити.

— Братимеш роки навіть якщо це завдасть шкоди іншим?

— А ти як думаєш, Евелін? Такий шанс не щодня трапляється. Мені пощастило отримати сироватку, тому я хочу скористатися цим сповна.

— Якщо корпорація дозволяє ці... транзакції, отже, все відносно безпечно, — сказав Генрі з легкою усмішкою.

Евелін стенула плечима, зніяковіло відвернувшись від уважних карих очей молодика.

— Мабуть, Генрі має рацію. Але не варто перейматися цим зараз, — сказав Тео. Вперше за вечір браслет, що обплітав зап'ясток, мов чорний вуж, здався йому важким. — Паркер обіцяв розповісти всі деталі вранці. Чому б нам просто не насолодитися спокійною вечерею?

— Класна була вечеря, але я змушений вас покинути.

Саймон пристукнув по столі й підвівся, вдячно кивнувши Евелін за гостинність.

— Я вже теж піду. Хочу виспатися. Треба подбати про шкіру! — Весело проказала Іларія, перекидаючи біляве волосся на спину.

— Я залишуся й допоможу Евелін з посудом.

— Не варто, Генрі. Я впораюся.

— Я наполягаю! — Він відсунув стілець з тією ж обережністю, що й зазвичай. — Хочу призвичаїтися до нових можливостей.

Іларія скривилася, ніби вчула неприємний запах. Недбало махнула рукою, попрощалася з Саймоном і Тео й покинула квартиру Евелін. Хлопці пішли слідом.

Спускалися мовчки, кожен міркуючи про своє.

Тео зупинився біля дверей, роздивляючись ключ.

— Вони збрехали, — сказав він стиха. Обернувся до Саймона, вгледівши мовчазне розуміння. — Здається я можу довіряти лише тобі, Саймоне...

— Але чи можу я довіритися тобі, Тео?

Джексон залишився стояти в тиші коридору навіть після того, як зачинилися двері сто восьмої квартири.