В.З.П.

Саймон не встиг відійти від дверей квартири, як почувся стук.

Він насторожено прислухався, вже уявляючи, як з того боку стоїть Паркер зі своїми громилами.

— Саймоне, ти там? — стиха спитав Тео, знову постукавши.

— Трясця його матері...

Він перевів подих, впевнився, що браслет знову чорний, і відчинив двері.

— Привіт! Вирішив зайти й от, приніс перекусити, — Тео кивнув на пакет. — Якщо ти ще не встиг повечеряти...

Саймон відступив, дозволяючи Тео увійти.

— Ти в порядку?

— Так. Чому запитуєш?

— Ти здаєшся втомленим і напруженим.

Хлопець відмахнувся, спроваджуючи Тео на кухню.

— То пусте. Трохи втомився. Кассіан багато пояснював про мої обов'язки, голова обертом.

— Що ти маєш для нього робити?

Тео виклав на стіл відерце смаженої курки й бляшанки газованки. Саймон опустився на стілець, прихилившись до стіни.

— Та нічого особливого. Потрібна допомога з паперовою роботою і рахунками.

— Окрім тебе там ще хтось є?

— Авжеж. Кухар і жінка, яка миє посуд.

Тео всівся збоку від Саймона, натягнув рукавичку, взяв шматок курки й підніс до його рота.

— Ти це чого? — подивувався хлопець.

— Нічого, просто їж. Твій перший день у місті здається набагато складнішим, ніж мій.

— Не настільки, аби я не міг тримати їжу власними руками. Дякую.

Саймон забрав шматок з його руки, відкусив і спитав:

— Як справи в бібліотеці?

— Чудово. Туди приходить більше людей, ніж я очікував.

— Класно ж. Знайдеш собі друзів, а може вийде щось значно більше.

— Це не зовсім те, чого б я хотів.

— А чого ти хочеш?

Хлопець трохи розслабився. Присутність Тео послабила неспокій, хоч він сам здавався аж занадто задуманим.

— Бути ближче до тебе, — сказав Тео, не кваплячись їсти.

— Ми живемо поруч. Досить близько.

— Я не про це, Саймоне. Ти дав мені можливість вперше зрозуміти, чого я дійсно хочу.

Саймон витер руки, серйозно глянувши на хлопця.

— Чекай, ти ж зараз не зізнаєшся мені в почуттях?

— Насправді це я і намагався зробити.

— Тео, ми знайомі два дні.

— Я знаю, але не можу викинути тебе з голови. Не можу перестати хвилюватися...

— Не розумію.

— Через Кассіана. Боюся, він тобі нашкодить.

— Чого б це раптом?

Тео скинув рукавичку й з обережністю торкнувся передпліччя Саймона.

— Сьогодні в бібліотеці дещо про нього почув.

— Що почув, Тео?

— З усієї п'ятірки Кассіан єдиний, хто вижив. Це було майже десять років тому. Чотирьох людей знайшли мертвими в їхніх кімнатах. Кассіан, увесь закривавлений, сидів посеред коридору. Кажуть, що таким його знайшов Паркер, коли пішов перевірити з якої причини зник сигнал чотирьох браслетів.

Саймон глянув на руку Тео, злегка хитнув головою.

— Не вірю, що це правда.

— Чому? Що такого за ці кілька годин він зробив, аби ти твердо вірив у його невинуватість?

Він зустрівся з допитливими очима Тео, не впевнений, що має сказати. Було відчуття, а слів не знаходилося. Згадався образ Елайзи. Її тонкі руки й жорстке волосся. Легкий блиск, що робив погляд жінки живим, коли вона слухала Кассіана.

— Він не міг цього зробити... Якби справді був вбивцею, то навіщо йому дбати про Елайзу?

— Хто така Елайза?

— Жінка, яка миє посуд. Якби Кассіан не взяв до себе на роботу, то Паркер спровадив би її в північну частину міста, на околиці до решти.

— Віриш, що околицями блукають невдалі спроби корпорації?

— Вірю.

Саймон прибрав руку Тео, натомість поплескав його по плечі.

— Не зосереджуйся на цих розмовах, і не бери все так близько до себе. Навіть якщо Кассіан у минулому зробив щось погане, а я сумніваюся, що він таке робив, я зможу про себе подбати.

Хлопець зітхнув, але спромігся на усмішку.

— Сподіваюсь Кассіан не стане між нами.

— Тео... не варто налаштовуватися так вороже.

— Ніякої ворожості. Просто не відштовхуй мене одразу. — Він поцілував Саймона в щоку, зазирнув у вічі й впевнено продовжив: — Дай шанс довести, що я вартий твоєї уваги й довіри.

Саймон кивнув з явним збентеженням.

— Вернемося до цієї теми трохи пізніше. Будь ласка.

Повернулися ревнощі, а з ними й відчуття безпорадності. Тео бачив, що надмірний тиск змусить Саймона закритися від нього остаточно.

— Коли будеш готовий.

Саймон провів Тео до дверей.

— Дякую, що заходив.

— Я б не зміг заснути, якби не побачив тебе.

— О, тепер можеш спати спокійно. Я в порядку.

— Отже, добраніч, Саймоне, — сказав Тео з усмішкою, сподіваючись почути прохання зостатися.

— Добраніч, Тео, — сказав Саймон, відчинивши двері.

Тиша тривала недовго. Ще один стук повернув хлопця в поганий настрій.

— Тео, ми ж домовилися... — роздратовано почав Саймон, але застиг на місці, побачивши Іларію та Генрі.

— Привіт, Мерфі, — сказала дівчина з посмішкою, що здавалася абсолютно божевільною.

Вона штовхнула Саймона всередину квартири, звільняючи прохід.

Генрі зайшов слідом, замкнув двері й озирнувся довкола, ніби оцінював інтер'єр.

— Добре влаштувався.

— Нащо ви прийшли?

— Непривітний гівнюк, — скривилася Іларія, позираючи на його браслет.

Саймон сховав руку за спину, привернувши увагу Генрі занадто швидким рухом.

— Моя наставниця каже, що група — це сім'я. Маємо бути чесними одне з одним. Маємо ділитися.

— А я тут до чого?

— Бачила твій браслет. Гарний такий. Червоний...

Саймон вказав на двері.

— Забирайтеся звідси.

— Кажу ж, непривітний гівнюк.

— Іларія бачила, як ви з Алленом робили щось, що змусило ноутбук вибухнути, а твій браслет миготіти червоним, — сказав Генрі, підходячи до Саймона.

— Я не відповідаю за вигадки її хворої фантазії.

— Ага. Фантазії, кажеш. Отже, нічого не станеться, якщо ми розкажемо про це Паркеру, правда?

— Спробуй. Отримаєш відповідь. Мені звідки знати?

— Чого ти такий самовпевнений? У мене є докази. Перш ніж та довбана посудомийка кинула тарілку, аби привернути вашу увагу, я встигла зробити фото. Там все видно!

— Брешеш.

— А от і ні!

— То чого ви тут, а не в Паркера?

Генрі штовхнув Саймона до стіни й стиснув горло. Лють спотворила його обличчя.

— Ти купиш наше мовчання, інакше здохнеш, а ніхто й не помітить.

Саймон хапався за пальці Генрі, марно намагаючись прибрати їх зі своєї шиї.

— Погоджуйся, ідіот, — сказала Іларія. — Генрі не жартує. Здохнеш прямо тут, тому думай швидше!

— Добре... — сказав Саймон, задихаючись.

Іларія радісно заплескала в долоні. Присіла біля хлопця, смикнула на себе його руку, витріщаючись на браслет.

— Скільки ти там казав, тридцять?

Він кивнув, кашляючи.

— Я хочу п'ятнадцять, Генрі.

— Беремо по десять.

— Бери собі десять, а йому лишиш п'ять.

— Я сказав по десять, Іларіє. — Генрі присів навпочіпки, розвернувши дівчину обличчям до себе. — Десять, почула?

Вона прикусила губу, дивлячись на нього з відвертим бажанням.

— Як скажеш, Генрі.

Він поцілував її радше від бажання закрити рота й закінчити справу, ніж від щирого почуття. Проте Іларії справжня причина не важила. Його дії тільки дужче розпалили її божевілля.

— Беріть вже довбані роки й котіться під три чорти... Огидно дивитися.

— Не журися, Мерфі. Колись і тобі пощастить, але знаєш, не дуже сподівайся.

Іларія стисла його передпліччя, з'єднавши браслети. На її палець дисплей ніяк не реагував.

— Спробуй сам, — сказав Генрі, уважно стежачи за процесом. — Схоже ці штуки реагують тільки на пальці власника.

— Як неочікувано.

— Залиш сарказм при собі, бо отримаєш.

— Ти такий клоун, Генрі, — сказав Саймон, активуючи браслет. — Вдаєш із себе крутого, аби вразити цю навіжену суку. А далі що?

— Кого це ти сукою назвав?

Генрі перехопив руку Іларії, не дозволяючи вдарити Саймона.

Хлопець ввів число, підтвердив транзакцію.

— Насолоджуйся, суко, поки не стала наступною жертвою цього клоуна.

Обидва браслети засвітилися зеленим. Саймона вразив не лише біль, з яким голка увійшла в його шкіру, а й холод і спустошення, що накривали, мов саван.

— Генрі, дивися! — пищала Іларія від захвату. На її руці помітно збільшувалася чорна вена. — Бачиш, як йде?

— Це так красиво... — сказав Генрі з побожним захопленням.

Вена продовжувала пульсувати ще кілька секунд й після того, як передача років закінчилася. Іларія стала на ноги, поспіхом перевіряючи свій рахунок.

Генрі зайняв її місце перед Саймоном.

— Мені не треба просити тебе ще раз, правда?

Потреба повторювати транзакцію викликала жах. Саймон притиснувся до стіни, хоч і розумів, що з хватки Генрі вибратися не зможе. Руки тремтіли, ускладнюючи роботу з дисплеєм.

Генрі нетерпляче стиснув його палець, вводячи число.

— Ти збирався взяти десять... — прошепотів Саймон, бачачи, що обрано п'ятнадцять.

— Закрий рот, — урвав його чоловік, підтвердивши транзакцію.

Браслети знову засвітилися зеленим. Саймон скрикнув, коли розпочався забір крові. Генрі заплющив очі й відкинув голову назад. Пульсація, з якою переходили роки, п'янила, витісняючи всі думки геть. Не чулося нічого, окрім стукоту власного серця.

Дотик Іларії вирвав Генрі з ейфорії.

— Відпусти вже його руку. Все закінчилося.

Він підвівся, але перевіряти рахунок не хотів.

— Постарайся дістати собі ще, бо я обов'язково повернуся до тебе, — прошепотів Генрі, перш ніж піти до своєї квартири.