В.З.П.

10 років тому.

— Ти обіцяв мені новорічну вечірку в колі друзів, а що насправді? Знову замкнеш із ним у тому підвалі...

— Слухай, Чаку, радій, що я дозволяю йому брати з тебе не більше двох років, інакше ти б вже давно здох, — сказав Люціан, штовхаючи понурого Чака вперед.

— Я і сам можу!

— Ану тихо. Голова від твого базікання вже болить.

Він зупинився перед металевими дверима. Скористався карткою-ключем Паркера й затягнув Чака за собою всередину.

— Друже, вставай!

Кассіан не відреагував. Лежав на матраці, обернувшись обличчям до стіни.

— Маю прикол, що покращить тобі настрій. Ну ж бо!

Чак тримався за спиною Люціана, хоча боявся його значно більше, ніж Кассіана.

— Не змушуй мене зводити тебе на ноги силою, друже. Ти знаєш, я подужаю.

— Не приводь його до мене. Досить вже цих забавок у донора й реципієнта.

— Радий чути твій голос.

Люціан сів поруч, примостив руку на його плечі.

— Ти чого такий похмурий?

— Я вбив двох людей, Люціане. Ти підштовхуєш мене до вбивства Чака. Тримаєш мене в цьому сраному «витверезнику». Я вже не пам'ятаю, коли востаннє дихав свіжим повітрям.

Він скинув руку Люціана й підсунувся до стіни.

— Виграєш сьогоднішній бій і я поведу тебе на вулицю.

— Ніби я твоя хатня тварина.

— Боже, Кассіане, я ж для нас стараюсь!

— Ти стараєшся для себе.

Кассіан зіперся на лікті, глянув на Чака, тоді на Люціана.

— Використовуєш мене як свою зброю, отримуєш частину років. Ти боягуз, Реєсе. Не можеш наважитися зайняти моє місце.

— Не перевіряй мою любов до тебе на міцність.

— Любов?

Хлопець засміявся, сів.

— Іди до біса, Люціане. Мені не потрібна ні твоя любов, ні вічність у цьому місці.

Люціан вхопив його за горло, притис до стіни. Позаду зойкнув Чак.

— Я знаю, як буде краще, Кассіане. Ти будеш битися стільки, скільки доведеться. Чак даватиме тобі роки доти, доки я не скажу досить. Хочеш чи ні, а будеш тут вічність. Я нікуди тебе не відпущу, ти маєш бути біля мене!

— Біля тебе лишиться... хіба що моє тіло. Я ніколи не пристану... на твої божевільні умови. Зрозумій... ти не зможеш контролювати мене за допомогою залежності скільки тобі заманеться.

Люціан натис сильніше, але Кассіан не опирався.

— Зіпсував мені настрій, молодець!

Прибрав руки й кинувся до Чака.

— За годину він має бути готовим. Сьогодні серйозні ставки. Второпав?

— Не тупий.

— Хочу вірити.

Люціан вийшов, замкнув двері. Чак лишився біля стіни, невпевнено переступаючи з ноги на ногу.

— Цього разу зроби все швидко... добре?

— Я нічого не робитиму, — сказав Кассіан, потираючи шию.

— Це як?

— Не братиму твоїх років, отак.

— А Люціан? Він мене покарає, якщо дізнається, що транзакції не було.

— Не дізнається. Перед боєм я вдам, що отримав, як завжди.

Чак кивнув, полегшено зітхнув. Підступив ближче до Кассіана, роздивляючись його обличчя.

— Синців після минулого бою нема, якщо тобі раптом цікаво.

— Ребра теж не болять.

— Охо-хо. Пощастило. Я чув, що сьогодні проти тебе ставлять якогось здохляка. Закінчиш бій на раз-два.

Кассіан похитав головою і ліг лицем до стіни.

— Що це означає? — вигнув брову Чак.

— Тікай звідси, Чаку. Біжи, щойно він дозволить вийти з адмінбудівлі. Знайди місце якомога далі від центру й живи там тихо.

— Я не впевнений, що зможу...

— Мусиш. Інакше Люціан тебе вб'є.

Сніг зупинився. Під його вагою вигнулися гілки молодих дерев. Людей на вулицях майже не було, та Люціан чув, як збоку хтось квапився до сходів.

Першою в його поле зору втрапила Адель. Її світле обличчя було далеким від доброзичливості. З'явився Луї. За ним Елайза.

— Ти вже тут оселився? Вдома майже не буваєш, — сказала Адель, дивлячись на нього з викликом.

— А ти моя дружина, аби я тобі звітував?

— Насправді на тебе мені байдуже. Я хочу знати, куди зник Кассіан? Його не видно від Різдва.

— Я не можу говорити про такі речі. Це особиста справа мого друга.

— Друга...? Люціане, ти...

— Адель, спокійно, — мовив Луї, повівши розмову далі. — Люціане, ми знаємо, що ти втягнув Кассіана в небезпечні справи.

— Я? — вдавано подивувався хлопець. — Ніколи б такого не зробив.

— Залиш цю виставу для когось іншого. Ми знаємо про ігри з роками. Також я знаю, на що ти перетворив одну із зал в адміністративній будівлі.

— Цікаво, хто тобі нашепотів? Не кажи, я знаю! Довбаний Ноа Сандерс!

Люціан хихотнув, зійшовши на сходинку нижче.

— Я питав у цього пацюка про камери відеоспостереження і планування будівлі. Здав мене, покруч.

— Яка різниця? Я прошу тебе зупинитися, Люціане. Відпусти Кассіана, вийди з цієї небезпечної справи, бо потім буде надто пізно. Тебе чекають страшні наслідки.

— Ми просимо тебе не як випадкові спостерігачі, а як твої друзі, Люціане, — сказала Елайза, міцно тримаючи руку Луї.

— Ви мені не друзі. Йому теж.

— Ти так вирішив?!

— Я. Маєш щось проти, Адель?

— Гівнюк!

Луї урвав спроби Адель вдарити Люціана в обличчя.

— Це нам ніяк не допоможе. Заспокойся, будь ласка.

— Краще послухай його, сучко.

Люціан перестав посміхатися. Підійшов до Луї впритул.

— З'явитеся тут ще раз, спробуєте пхати носа в мої справи й продовжите шукати Кассіана — повбиваю. Второпали?

Чоловік відступив, тримаючи Адель і Елайзу за своєю спиною.

— Не розумію, куди зник Люціан, якого я знав?

— Твої сопливі словечка не допоможуть. Краще заберіться з моїх очей. Нудить від ваших пик.

Паркер займав почесне місце на балконі, гордовито позираючи вниз на імпровізовану арену.

З правого боку Люціан готував Кассіана до бою. Ліворуч зібралася команда іншого хлопця. Кассіан переконався в правдивості слів Чака. Хлопчина був худим, наляканим. «Наставник» раз у раз вдаряв його в потилицю, перепитуючи, чи запам'ятав сказане.

Зусібіч долинали збуджені вигуки пишно вбраних витріщак. Були серед них і жінки.

— Ти мусиш виграти, Кассіане, — повторював Люціан йому на вухо. — Вони поставили все! Це дев'яносто років, друже. Ти отримаєш сімдесят.

Розтирав його спину, вже тішачись примарній перемозі.

— Майже всі гості зробили на тебе ставку. А чого хочеш ти?

— Його крові...

— Так! Що ти маєш отримати?

— Його кров... — сказав Кассіан, дотримуючись звичного сценарію.

— Розірви чувака на шмаття!

Люціан поцілував Кассіана в маківку й виштовхав у центр арени.

Всі погляди звелися на Паркера. Наглядач поважно кивнув, даючи добро на початок бою.

Хлопчина рушив на Кассіана, боязко замахнувся. Перший удар припав на ліву щоку. Відповіді не було. Він вдарив з іншого боку. Кассіан ніяк не відреагував.

— Аллен, що за херня?! — закричав Люціан.

До нього доєдналися глядачі:

— Дай йому по пиці! Я на тебе роки поставила!

— Прокинься, Аллен!

Кассіан стояв непорушно.

— Чуваче, ти в нормі...? — спитав хлопчина, сумніваючись, чи варто бити далі.

— Просто роби те, заради чого сюди прийшов... — прошепотів Кассіан, притиснувши руки до тулуба.

Більше питань не було. Він вдарив Аллена ще кілька разів, провокуючи Люціана на гнівні вигуки.

Хлопець крутнувся, поціливши ногою в голову. Кассіан впав на підлогу. Наставник конкурента почав зворотний відлік.

— Вставай! Зараз же, Кассіане. Стань на ноги, сучий сину!

— Один! Перемога за Олівером, — закричав наставник хлопчини, скинувши його руку вгору.

Люціан вилетів на арену. Змусив Кассіана сісти. Кричав, не припиняючи трусити за плечі:

— Що ти накоїв?! Що наробив, дурню?

Він посміхнувся, відвернувся вбік і виплюнув криваву слину разом із вибитим зубом.

— Ти навмисне... — стиха проказав Люціан, різко звівши погляд на балкон. Побачив задоволеного Паркера.

Наглядач покинув своє місце й підійшов до краю. Замість полегшення Люціан відчув жах.

Паркер мовчки, навмисне повільно, виставив руку. Вся увага вдруге за вечір належала йому.

Великий палець опустився вниз. Кассіан полегшено видихнув, вперся руками в підлогу й закинув голову назад. Люціан звівся на ноги, не поділяючи радощів друга.

— Ти не можеш так вчинити, Паркере! Не маєш права.

— Має, — озвався наставник переможця. — Мій пацан виграв, твій має померти.

— Ану закрий писок, виродку!

— Бо що зробиш? Поб'єш мене?

Паркер спостерігав за розпалом сварки, насолоджуючись своєю владою. Було приємно вирішувати, хто житиме, а хто помре. Відчуття вседозволеності засліплювало, розмивало межі між реальним і намріяним.

Кволе світло над ареною потонуло після ввімкнення потужних ламп у чотирьох кутках стелі. Прочинилися двері, зробивши звуки розмірених кроків чіткішими.

Вуд повернувся до проходу. Сп'яніння трунком влади покидало його з появою щораз більшої частини білявої голови.

Погляди приросли до високого, худорлявого чоловіка. З вигляду йому було не більше двадцяти. На фоні присутніх його виділяла рівна постава, біла шкіра й таке ж біле пряме волосся, що сягало ліктів.

— Ви немов справжній претор, Паркере, — сказав чоловік з іронічною посмішкою.

— Кроулі... — процідив крізь зуби Вуд, підвівшись. — Що змусило тебе спуститися на грішну землю зі своєї небесної цитаделі?

Кроулі підійшов до краю. Сірі, немов лялькові, очі блукали ареною.

— Порушення правила.

— Якого правила? Це бої без правил і...

— Прошу вас, не втомлюйте мене нісенітними поясненнями.

Вуд замовк, червоніючи від люті й сорому. Витончені руки Торреса лягли на поруччя.

— Вирок анульовано. Сьогодні з арени живим вийде як переможець, так і переможений.

— Як це можливо?! Мій хлопець заробив роки чесно! Ми не підемо з арени з порожніми руками.

Кроулі повів далі, лишивши тон незмінним:

— Виглядає, що містер Вуд вирішив приховати від вас важливу новину.

— Це посіє паніку й ворожнечу, — шепнув Паркер.

— Кассіан Аллен вважається унікальним елементом корпорації. За будь-які спроби нашкодити, не кажучи про серйозні наміри вбити, йтиме суворе, невідворотне покарання.

Він повернувся до Паркера, з'єднавши довгі пальці разом.

— Це стосується як персоналу, так і звичайних мешканців.

Повільно, ледь помітно хитнув головою на арену. Паркер послухався, вдарив руками по поруччі, демонструючи обурення.

— Ви чули містера Торреса. Обидва вийдуть звідси живими. Бій завершено. Покиньте залу.

Люціан не потребував другого запрошення. Вчепився Кассіану в руку й потягнув за собою геть із зали. Олівер і наставник зникли так само швидко. Один за одним виходили глядачі. Кроулі чекав, коли лишиться з Паркером наодинці.

— Задоволений? Вдарив по моїй репутації. Хочеш, аби я став посміховиськом?

— «Батько» чекає, — сказав Торрес, загнавши Паркера в блідість.

— «Батько»...?

Кроулі потягнувся до свого браслета. Після кількох маніпуляцій випростав руку, кивком дозволяючи Вуду говорити.

— «Батьку»... Маю за честь...

— Замовкни, — прогримів суворий голос із браслета. — Слухай уважно, не марнуй мого часу, і часу Кроулі також.

Паркер знітився. Здавалося, що й дихати припинив.

— Хто ти такий? Скажи мені, навіщо ти сидиш у моєму місті?

— Я тут для того, щоб наглядати за порядком та розбудовою міста, дбати про учасників дослідження, вводити сироватку, охороняти кордони та ворота, «Батьку».

— Дбати про учасників дослідження, вірно. Нагадай мені, хто такий Аллен?

— Унікальний елемент корпорації.

— Що ти повинен робити?

— Гарантувати безпеку.

— А ти що зробив, виблядку?! Якби я не відправив Кроулі, ти б із превеликим задоволенням знищив мого хлопця!

— «Батьку», я помилився... клянуся, від сьогодні для Аллена будуть створені відповідні умови.

— Замовкни. Я не хочу чути твоє ідіотське скиглення. Більше ніяких боїв, затямив?

— Затямив.

— Кроулі.

Блондин поклав руку на рівні своїх грудей.

— Слухаю вас.

— Покарай цього ексімператора згідно з протоколом.

— Виконую, «Батьку».

Зв'язок урвався. Кроулі поправив рукав піджака, сховавши браслет. До зали увійшов охоронець. Відчинив кейс, показуючи вміст Торресу.

— Паркер Вуд, за наказом «Батька» вас буде покарано. Причина — спроба знищити об'єкт УЕ1.14.5.. Покарання через сироватку PSBD1.

— Отруйна кров... — стиха проказав Паркер, розстібаючи верхній ґудзик сорочки.

— Підтверджуєте? — спитав Кроулі охоронця, беручи до рук скляний шприц-пістолет, заряджений ампулою з блакитною рідиною.

— Підтверджую.

Він відгорнув комір від шиї Вуда, приклав пристрій впритул до спітнілої шкіри й натис на гачок. За лічені секунди ампула спорожніла.

Паркер впав на коліна, потираючи ушкоджене голкою місце.

Кроулі передав шприц-пістолет охоронцеві. Витягнув з кишені хустинку, ретельно, неквапом витираючи пальці.

Обличчя Паркера почервоніло. На шкірі яскравішав дрібний висип, нагадуючи комарині укуси. Переривчасте дихання стало гучнішим. Він закричав, завалився навзнаки. Руки не полишали шию, ніби намагалися розірвати шкіру й отримати більше кисню.

Торрес переступив через нього, не бажаючи дивитися, як з рота, носа, очей і вух потекли тоненькі, ледь не рожеві доріжки крові.

— Подбайте, аби містер Вуд провів цю ніч у своєму домі, пане охоронцю, — сказав блондин наостанок.