В.З.П.

Саймон обережно обійшов розвалену цегляну стіну, не спускаючи очей з жінки. Зі спини вона здавалася звичайною, та одного погляду на обличчя було достатньо, аби зрозуміти, що перед тобою вешталець. Порожні очі, помережані розірваними капілярами. Сіра, ніби вкрита попелом, шкіра. Вона безцільно стискала кулаки, переставляючи ноги мовби заведена лялька.

— Ану пішла звідси. Геть!

Саймон ойкнув, захоплений хрипким криком зненацька.

— Пішла геть, кому кажу!

Вона засичала, зупинилася, та вже за мить продовжила свої вештання в протилежному від розваленого будинку напрямі.

— Від них шкоди, як від старого беззубого пса, — сказав чоловік, натягнувши поїдену міллю шапку на чоло. — А тебе я тут раніше не бачив. Хто такий?

— Вирішив погуляти. Вперше на вештальця натрапив, — сказав Саймон, придивляючись до нього. Брудне обличчя про небезпеку не говорило.

— Ну та, я повірив. Ви, центральні, сюди отак просто не приходите. Раніше та, тут і говорити нема про що, але тепер, коли наркокубло замкнули... — він знизав плечима, підійшов до розкиданої цегли й сів. — Що шукаєш?

— Мені потрібна інформація про декого. Подумав, що можу знайти тут щось корисне.

— Нє, сумніваюся. Тут одні вештальці, зарослі будяками приміщення і я.

— А ви тут що робите?

— Живу. — Він вигнув брову, чухаючи заросле обличчя. — Дивне питання, хлопче. Але то таке.

— Давно?

— Цей...

Чоловік взявся рахувати, загинаючи пальці.

— В цій частині міста вже років з десять, а в місті майже сімнадцять.

— Отже, ви той, кого я шукав.

Саймон підійшов ближче. Його тінь закрила обличчя чоловіка від палючого сонця.

— Благодать... А в сенсі? Як це ти мене шукав?

— Думаю у вас є відповідь на мої питання.

Він захихотів, дістав з кишені подертої сорочки зубочистку. Прикусив, перекидаючи язиком з одного боку в інший.

— Що мені з того буде?

— Чого б ви хотіли?

— Пару років. На моєму рахунку їх небагато, а я вмирати не дуже хочу... навіть з таким життям, як ото в мене зараз.

Він зиркнув на Саймонів браслет, постукуючи пальцем по цеглині.

— Зіграй зі мною в карти. Якщо я виграю, ти даєш мені три... ні, чотири роки, але я відповім лиш на одне твоє питання.

— А якщо виграю я?

— Тоді я дам тобі відповіді на всі питання, а ти заплатиш за це одним роком.

Хлопець кивнув, роззирнувшись.

— Тут грати не дуже зручно.

— Пограємо в підготовленому для того місці! Ходи за мною.

Саймон покрокував у провулок, налаштований виграти за будь-яку ціну.

— Малий негідник, — сказав Паркер, посміюючись. — Підозра впала б на тебе в останню чергу.

Генрі стояв до ванни спиною, тремтячи. Боявся, що набрякле від води обличчя Іларії змінить вираз, мертві очі знову заблищать, а вигнуті, немов хижацькі кігті, пальці потягнуться до нього, вимагаючи свої роки назад.

— Заберіть її звідси, прошу... Я втратив сон. З острахом чекаю, як ця сучка відчинить двері й залізе до мене в ліжко.

Він притис кулаки до скронь, постукуючи.

— Заберу, не бійся. Ти мені краще скажи, скільки часу після вашої останньої транзакції ти провів у відключці?

— Не знаю...

— Подумай, Генрі. Це важливо.

Паркер провів його в спальню, посадив на ліжко. Нова надія збільшила терпіння, урвавши бажання вибити жадану інформацію.

Генрі похитувався, намагаючись порахувати на пальцях.

— Це було після... На наступний день після...

— Після чого?

— Як сьогодні.

— На наступний після загальних зборів день?

Блондин кивнув, загинаючи пальці далі.

— Я б її не вбивав, але той тип з кафе... сказав, що всі про мене дізнаються. Потім вона так сказала, я не витримав... Я її вбив, лишив там...

Дрижача рука вказала на двері ванної.

— Прийшов сюди, дуже хотілося спати. Але я не міг заснути, вони були тут, обидві.

— Сесіль Голл. Ти про неї?

— Ага... Вони хотіли свої роки назад. Це тривало так довго. Як збій у часовій петлі в тих книжках...

— Ти мені не допомагаєш, Генрі, — сказав Вуд, опустивши погляд на свій пояс. — Доведеться з'ясувати прямо зараз, як багато ти можеш витримати.

Наглядач витягнув сканер. Обрав п'ятдесят років. Посміхнувся, додав ще три.

— При будь-якому результаті я у виграші. Ти або станеш наступним унікальним елементом, або я використаю твоє божевілля як зброю, що поставить крапку на Алленові. Не помітив, аби ти був від нього залежним, як недоумок Реєс.

Паркер активував передачу років, однією рукою щосили утримуючи Генрі на місці.

Він мляво опирався, але припинив, коли рахунок поповнився на перший десяток. Після тридцяти років на шиї напнулася чорна вена, збільшуючись із кожним ударом серця.

Після п'ятдесяти він розслабився, дозволивши Паркеру послабити натиск. Чорні очі втупилися в стелю. В думках не лишилося нічого, окрім бажання отримати більше.

— Як вас звати? — спитав Саймон, пройшовши крізь рипучі, заґратовані двері.

— Зви мене Ґодвіном.

Чоловік постукав по стіні, шукаючи вмикач. По кількох спалахах у залі з'явилося слабке фіолетове освітлення. Зі стелі звисали шматки відірваної світлодіодної стрічки. В кутку лежала розбита стереосистема.

— Це те саме наркокубло?

— Воно.

Ґодвін оминув більярдний стіл, відштовхнув зі свого шляху шматок дерева, що колись слугував ніжкою стільця. Опустився на диванчик за найменш запорошеним столиком.

Саймон сів навпроти.

— Звідки всі ці речі, якщо місто ізольоване, а ігри проводили потай від керівництва?

— Цікавий ти хлопчина, — хихотнув Ґодвін, кусаючи зубочистку з іншого боку. — «Потай» від керівництва, то так, але ніхто не казав, що керівництво не з'являлося тут поза робочим часом.

— Паркер...

— Ще той сучий син. Посприяв облаштуванню цього місця, а тоді закрив, як зрозумів, що смаженим пахне.

— Бачу, що про Вуда ви знаєте чимало.

— То так.

Ґодвін почав перетасовувати карти, але різко припинив. Простягнув колоду Саймонові.

— Сам роздавай. Я так то не збирався тебе дурити, але для впевненості, щоб потім не скиглив.

— Давайте.

Саймон перетасував, а тоді роздав карти.

— Може трохи змінимо домовленості?

— Як?

— Докину вам рік, якщо дасте кілька відповідей під час гри.

Ґодвін засміявся, роздивляючись свої карти.

— Най буде. Ти вже й так мене добряче розважив. Бач, з вештальців співрозмовники такі собі.

Хлопець викинув першу карту, чекаючи його дій.

— Що ви знаєте про Паркера?

— Усе. Я був біля нього сім років. Працював охоронцем.

Ґодвін водив пальцем над картами, ніби ворожив.

Саймон доклав зусиль, аби не розреготатися від власного везіння. Хто, як не колишній охоронець, мав відповіді на його питання? Чоловік підозр не викликав.

— Дивно. Що ж ви накоїли, що опинилися тут?

— А чого накоїв? Я втік сюди з власної волі.

Він кинув карту, глянув на хлопця. Пальці потягнулися до бороди.

— Ти теж захочеш звідти втекти, коли дізнаєшся більше, ніж насправді варто було б.

— Взнали про погані вчинки Вуда?

— Ага. Я людина совісна. А коли ти совісний — важко залишатися мовчазним свідком чужих злочинів. Тоді почуваєшся так само, а то й більше, винним.

Наступні ходи пройшли в тиші. Ґодвіну всміхалася вдача.

— А про кого ти хотів спитати?

Саймон взяв карту, міркуючи, кого назвати першим.

— Про «Батька».

Ґодвін похитав головою, посунувши шапку на чоло.

— То вигадка. У цього міста є своя легенда.

— Впевнені?

— Та. За всі ці роки жодного разу «Батька» тут і сліду не було.

— Великі боси керують з відстані, — сказав Саймон, помітивши, як на обличчі Ґодвіна з'явилися перші натяки на напругу. Або карти підводять, або «Батько» не така вже й легенда.

— Може так, може ні. Я не знаю. Ніколи не бачив цього «великого боса».

— А як щодо Кроулі Торреса? Його бачили?

Ґодвін хихотнув, потягнувши дві карти.

— Тут-ка в ціль! Один раз, але до самої смерті не забуду.

— Він такий особливий?

— Він як той янгол, що спустився на грішну землю.

Паркер не дозволяв Генрі заснути. Затягнув до ванної, увімкнув холодну воду. Він кричав не від крижаного напору, а від жаху, що розростався від присутності мертвої подружки. Вона не тягнула свої руки, не хотіла повернути роки. Реготала, наче несповна розуму. Плакала від сміху, повторюючи:

— Краще б ти був на моєму місці, Генрі. Бо зараз ти просто черговий піддослідний з майже відсутньою волею і надлишком найгірших людських якостей, що посилилися після введення сироватки.

Іларія вибралася з ванни. Слизькі пальці ковзнули щоками Генрі.

— Знаєш, мені тебе майже шкода. Корпорація дозволила тобі почуватися богом в людській подобі. Захотіла, аби ти вважав себе невразливим. Та зовсім скоро ця ж корпорація руками Паркера занулить твій рахунок, влаштувавши показове шоу для містечка.

Її регіт заважав Генрі зрозуміти, кому насправді належали ці слова. Він відсахнувся від холодних рук. Закричав. Різкий удар в обличчя на мить повернув до тями.

— Заспокойся, придурок!

Паркер вимкнув воду, схопив перший ліпший рушник і взявся витирати мокре волосся. Про акуратність не могло бути мови.

Генрі крикнув, але цього разу від болю. Наглядач не лише висушував, а й виривав його волосся.

— Тобі пора вийти з дому. Маєш прогулятися.

— Не хочу...

— Я не питаю, чого ти хочеш.

Він заскиглив, коли Паркер штовхнув у спину, скеровуючи в спальню.

Кинув суху футболку, але зрозумів, що сам Генрі переодягнутися не зможе.

— Треба перевірити, на що ти здатен. Якраз є «доброволець». Останнім часом Бред дозволяє собі надто багато.

— Бред...

— Власник тату-салону. Пройдешся, наведеш лад.

Паркер одягнув Генрі, поставив на ноги й повів до виходу.

— Я наглядатиму. Утнеш якусь дурню — уб'ю на місці.

Генрі вийшов на вулицю. Спека здалася потішною. Будь-де було краще, ніж поблизу з дівчатами.

Він поквапився до салону. Ноги діяли окремо від мозку.

Ґодвін зітхнув, зрозумівши, що карти підвели.

— Ти глянь. Щасливчик.

Перемога Саймона тішила не так сильно, як могла б. Розповідь Ґодвіна про останній бій, пишно вбраних спостерігачів, бажання Паркера знищити Кассіана й поява Кроулі Торреса його приголомшили. Боляче вразило становище Кассіана. Він усвідомив, що двотижнева розлука не добігає кінця, а лише починається.

Мерфі потер очі, намагаючись проковтнути важкий клубок, що стис горло.

— Цей Кроулі десь в адмінбудівлі?

— Ні, ти що? Він за межами містечка. За кілька кілометрів від західної стіни є маєток, що належить корпорації. «Маєток» таке собі слово. Мініфортеця, отак.

Ґодвін почав гризти нову зубочистку, відкинувшись на спинку диванчика.

— Там лабораторія. Купа білих халатиків бігають туди-сюди, ну і сам містер Торрес займається важливими секретними справами.

— Як я розумію, на Паркера зовсім не схожий.

— Тьфу! Це як золото зі шматком лайна порівняти. Торрес якийсь... навіть не знаю. Дивний чоловік. Як крига. Хлопці з охорони припускали, що він аж ніяк не звичайна людина.

— А хто? Ще фантастичних ельфів бракувало...

— Не ельф, мабуть, але точно на якійсь сироватці.

— Точно! Сироватка.

— Га?

— Яка у вас сироватка?

— Звичайна, як у всіх.

— Ні, Ґодвіне. Ви точно мали б знати, що корпорація розробила кілька видів.

Чоловік подумав, рухаючи зубочистку язиком.

— Я не знаю, скільки тих видів, але про це мають бути записи.

— На комп'ютері лаборантів.

— Та. Тямиш в комп'ютерах?

Саймон похитав головою.

— Взагалі не відстрілюю.

— Тут я вже не поможу, малий.

Ґодвін подався вперед, кивнув на браслет.

— Даси рік?

— Дам. Ще одне питання.

— Йой, надто спраглий до знань?

— Можна й так сказати.

— Давай своє питання.

— Працівникам і учасникам дослідження давали якісь назви замість імен?

Ґодвін глянув на Саймона, вигнувши брову.

— Кодові назви для персоналу й учасників дослідження. Аякже ж. Ці розумницькі шифри завжди використовують замість імен.

— Не знаєте, за яким принципом їх розробляли?

— Тьфу ти. Говориш якісь надто мудрі речі. Звідки знаю? Просто собі цифри й букви, крапка.

— Вони мають щось означати...

— Мають, але я не знаю, що саме. Я був охоронцем, хлопче. Відповісти на ці мудрагельські питання зможе хтось інший.

— Якийсь лаборант або IT-шник з адмінбудівлі.

— Нє! Хтось з місцевих.

— Наприклад?

— Хлопець з моєї розповіді.

— Як? Зв'язатися з Кроулі поштовим голубом?

— Дурбелик. Я про місцевого унікального елемента. Кассіан Аллен. Знаєш його?

— Бачив якось.

— Познайомся ближче й попроси допомоги. Мені здається, він втамує твою цікавість.

Саймон згадав про списані аркуші й блокноти на столі в кабінеті. Згадав і про Евелін. Розмова з Ґодвіном могла затягнутися, годинника ніде не було, а Саймон обіцяв повернутися до вечірнього запису в тату-салоні.

Транзакція вийшла короткою. Саймон не відчув старого страху й спустошення, як після обміну з блондинами-близнюками.

Ґодвін провести гостя не зміг. Отриманий рік подарував давно забуте задоволення, прикувавши до місця.

Саймон вийшов на вулицю й поквапився назад у центр міста.

Евелін прийшла до салону вчасно. Саймон про свої мандри нічого не розповів. Її починала дратувати його відстороненість. Образив голос «проти», коли зайшла мова про рятувальну транзакцію для Тео.

Вона знала, що Тео наробив дурниць, але сумнівалася, що така причина достатньо вагома, аби дозволити йому померти.

З думок витягнула дивна тиша.

— Бред?

Приглушений стук. Здалося, ніби щось впало. Евелін зайшла за бісерну шторку, прислухаючись. З-під дверей вбиральні на підлогу падала смужка жовтого світла. Вона вирішила вертатися в залу, та повторення стуку змусило передумати.

А якщо у Бреда напад? Абсурдно. Дія сироватки, але...

Евелін гукнула ще раз. Двері прочинилися, але замість власника тату-салону з'явився Генрі. Вона не одразу помітила його закривавлений рот і руки.

— Генрі? Що ти тут робиш?

Він видав дивне, тваринне гарчання. Кинув Евелін якусь річ.

— Що за...

Браслет. Розбитий, заплямований чорною рідиною дисплей.

Вона повернула погляд на Генрі. Захоплена зненацька, закричала, роздивившись чорні очі.

Він потягнув до дівчини руки. Гарчання лиш посилилося.

Евелін відступала, боячись перечепитися. Падіння означало смерть.

Генрі верескнув, але перекрити тріскотіння не зміг. Впав на підлогу, смикаючись. Позаду нього стояв Паркер, із задоволенням роздивляючись свій шокер.

— Містере Вуд... Бред, він там... Генрі його...

— Ц... тихо, міз Брукс, — Паркер опустився навпочіпки, навівши на Евелін пристрій. — Тут нічого не сталося, а ти нічого не бачила. Будеш мовчати, якщо не хочеш приєднатися до Бреда. Затямила?

Евелін прикусила губу, стримуючи сльози, що неодмінно мали стати гучними риданнями. Кивнула, викликавши в наглядача посмішку.