В.З.П.

11 років тому.

— Ану стій, Кассіане, — сказала Елайза, завертаючи хлопця до стійки.

Кассіан крутнувся на п'ятах:

— А хто столик прибере?

— Столик нікуди не втече.

Він розвів руками, лишив тацю на стійці й задивився на жінку, чекаючи.

— Луї казав мені не прив'язуватися до вас, але що тут вдієш?

Елайза взяла Кассіана під руку, повела за собою в куток.

— Мене насторожує твій втомлений вигляд. До того ж через лінощі Люціана останній тиждень ти працюєш за двох.

— Та ну, дарма хвилюєшся!

— Невже? Маю два питання.

— Які ж?

— Як ти почуваєшся?

Кассіан акуратно звільнився від її руки, киваючи на кухню.

— Я б радий побазікати, але робота чекає.

— Стій, Аллене! Я твій бос, забув?

— Ой, таке забудеш...

— Я просто хочу знати, що з тобою відбувається. Ваша група в містечку вже місяць, але ніхто, окрім Люціана, не здається мені задоволеним своїм життям.

Хлопець потер потилицю. В добрих намірах Елайзи сумнівів ніколи не було.

— Не те щоб незадоволені, просто знаєш, є щось таке дивне, лячне...

— Що ти маєш на увазі?

— Все наче гаразд, але кожен мій вечір закінчується в тривожному очікуванні повернення спондиліту¹. Щоранку мені здається, ніби я відчуваю той клятий біль у спині. І Ноа... ти ж бачиш, він щоразу повертає свою тарілку напівпорожньою². Він не каже прямо, але очевидно, що боїться стрибка до свого старого життя. Я теж боюся повернутися назад, Елайзо. Дуже боюся...

Жінка торкнулася його плечей. Заговорила тихо, заспокійливо:

— Ми всі через це проходимо. Важко так швидко звикнути до думки, що тобі пощастило отримати шанс на нове життя.

— Та й чи взагалі можливо?

— Звісно! Я тут вже шостий рік. Є прикрі випадки, але щодня рівень твого занепокоєння меншає. Природно, що зараз ти такий напружений.

З кухні загукали, сповіщаючи про готову страву. Елайза відпустила Кассіана працювати, нагадавши, що продовження розмови неминуче.

Надвечір більшість столиків лишалися порожніми.

— А друге питання? — поцікавився Кассіан, зіпершись на стійку.

— Куди подівся Люціан?

— Ну... цей, я точно не знаю.

— Кассіане, — вигнула брову Елайза, не спускаючи з нього очей.

— Пішов досліджувати місто! Нікому не кажи, особливо Паркеру, будь ласка.

— Тут всюди будівельні роботи. Він може втрапити в неприємності.

— Та я знаю, але ж не стану йому вказувати. Все одно не послухає. Він трохи той... норовливий.

— І вдома такий?

— Нещодавно сварився з Євою. Ти знаєш, як багато вона працює над проєктуванням тієї перукарні й тату-салону. Казала, що за внески для розвитку міста корпорація вводить якусь систему бонусів. Ну от Паркер перерахував їй десять років. Люціан казився трохи...

— Навпаки ж добре, що Єва отримала ще десяток! Вона нарешті посміхається.

— Причин для веселощів справді побільшало. Її обличчя не схоже на маску³. Було помітно, як вона цього соромилася.

— Так, тому й дивно, що Люціана дратує її хороший настрій та везіння.

Елайза перестала складати чеки, задивившись за спину Кассіана.

— Як за годинником!

— Про що ти?

— Про Адель, — сказала жінка, підморгнувши.

— Аби я ще знав, що це твоє кліпання означає.

— Хлопчику мій, невже ти досі нічого не зрозумів?

— Ні, мабуть.

Кассіан повернувся назад, бачачи, як до кафе наближалася Адель. Її каштанове волосся виблискувало в проміннях призахідного сонця, м'якими хвилями обрамляючи акуратне, немов лялькове, обличчя.

— Ти їй подобаєшся. Може вже час прокинутися?

— Що? — подивувався хлопець, вернувши увагу на Елайзу.

— Адель часто згадує про твою допомогу після сироватки. Ти був поруч, коли вона вчилася обходитися без візка.

— А що тут дивного? Хіба ти не зробила б для неї подібного?

— Зробила б.

— Ну от...

— Але тут йдеться про інше.

— Ти збиваєш мене з пантелику, Елайзо!

Жінка засміялася, не кажучи більше ні слова.

Адель зайшла до кафе. Її кроки лишалися такими ж обережними та невпевненими як і місяць тому, але з обличчя ніколи не зникала усмішка, ніби неспростовний доказ наполегливості.

— Скільки пройшла сьогодні? — спитала Елайза, коли Адель зупинилася перед стійкою.

— На сотню кроків більше, ніж вчора!

— Адель, я щиро захоплююся твоєю наполегливістю.

Дівчина вдячно кивнула, але Елайза бачила, як її зосередженість ковзнула до Кассіана.

— Прийшла допомогти тобі з прибиранням. Чула, що Люціан знову кудись подівся і все на тобі.

Кассіан усміхнувся, відхилився від стійки й склав долоні докупи.

— Я лишуся довіку тобі винним.

— Це я досі не віддячила тобі за допомогу, тож забудь!

Кількома швидкими рухами Адель зібрала волосся у хвостик, взяла тацю із заповненими серветницями й рушила до столиків біля вікна.

— Мені пора додому, — сказала Елайза, скидаючи фартух. — Кассіане, зачиниш кафе.

— Звісно, бос.

— Можете тут повечеряти, поговорити...

— Елайзо!

— Адель, люба, побачимося завтра! — швидко докинула жінка, стримуючи посмішку.

На мить Адель облишила роботу, помахала Елайзі на прощання.

— Певно, Луї ніколи нудьгувати, — сказав Кассіан, йдучи до столиків.

— Мені так подобається їхня пара. Я рада, що Елайза з Луї живуть у сусідньому будинку. Від цього якось спокійніше.

— А тебе щось непокоїть?

— Є дещо.

Адель присіла на підвіконня, складаючи серветку в щораз менший квадратик.

Кассіан облишив тацю з посудом і сів поруч, підштовхнувши її плечем.

— Кажи. Я зараз уважний як ніколи раніше.

— Ти кажеш це за кожної розмови.

— А я щораз уважніший.

Адель штовхнула його навзаєм, але в голосі пустощів не було.

— Сьогодні я отримала бонус за пропозиції для покращення адмінбудівлі.

— Це ж добре! Чому ти не тішишся?

— Ти знаєш, що з цього вийде. Я трохи втомилася від заздрощів Люціана... Але не це мене турбує. Загалом виходить сімдесят три. Я не хочу мати більше, ніж ти...

— У мене сорок дев'ять років, Адель. Це купа часу, — він посунув рукав, звільнивши краї браслета. Злегка повів зап'ястком, ніби розглядав річ вперше. — А Люціан... Може вважає, що йому випало надто мало?

— У нього тридцять два роки! Мало? Скажи це Єві. З бонусом у неї вийшло якихось двадцять.

— Гаразд, твоя правда. Паркер згадував, що можна домовитися про транзакцію й отримати більше років.

— І це змушує мене нервувати. Паркер не сказав, що транзакція обов'язково має бути добровільною.

— Ти ж не думаєш, що Люціан почне відбирати в нас роки силоміць?

Адель стенула плечима, розкладаючи прямокутник назад.

— Мені б не хотілося подібного. Я хочу позбутися не лише цих думок, а й страху повернення мого ненависного ШМТ⁴.

— Елайза казала, що побоювання рецидиву є у всіх, — Кассіан забрав з її рук зім'яту серветку. — Не шкодуєш, що погодилася на участь у цьому божевільному експерименті? Достеменно невідомо, як сироватка впливає на наше тіло.

— Навіть якщо з часом я стану такою як перші піддослідні, мене переселять до північної частини міста й покинуть там, як зламану іграшку корпорації — шкодувати не буду.

— Адель, ти говориш страшні речі!

— А ти хіба шкодуєш, що опинився тут?

— Ні, — сказав Кассіан серйозніше.

— Яка думка остаточно переконала тебе зателефонувати за номером з реклами?

— Одного ранку я збагнув, що героїн вб'є мене швидше, ніж спондиліт, а мені ж якихось довбаних сімнадцять і все таке.

— Ти прийняв збіса правильне рішення!

Кассіан усміхнувся, відповідаючи на її зацікавлений погляд таким самим.

— А тебе?

— Я просто хотіла знати, як це, мати можливість танцювати...

— Серйозно?

Адель кивнула, злегка червоніючи.

— Почекай хвилинку.

— Куди зібрався?

Він без пояснень зник за стійкою. Наступної миті колонки ожили, затоплюючи залу музикою.

— Боже мій, Кассіане...

— А що, вже передумала? — Хлопець вклонився, простягнув їй руку. — Прекрасна пані, прошу.

Адель засміялася, приймаючи запрошення.

— Я зовсім не вмію...

— Навчимося разом, — сказав Кассіан, примостивши одну руку на її талію.

До музики доєднувалися вибачення Адель коли, втрачаючи ритм, вона наступала на ноги Кассіана.

Вони незграбно кружляли в центрі зали, щосили гамуючи напади сміху.

— Ти мене надурила, так?

— Тобто?

— Тобі дуже добре вдається. Можна подумати, що танцюєш не вперше.

Адель обійняла Кассіана за шию. Рухи стали природнішими, коли увагу зайняли роздуми про інше.

— Це вперше. Біля тебе мені не страшно бути собою. Я не боюся помилятися...

— Ти робиш все правильно, Адель. Я радий бути свідком кожного твого нового кроку.

— Навіть якщо цей крок припадає на твою ногу?

— Особливо якщо так.

Обоє розреготалися, продовжуючи обійми до закінчення пісні.

Погучнішали оплески.

— Справжнє тобі шоу талантів! Зі мною хтось потанцює?

— Люціане, попустися, — сказав Кассіан, відпустивши руку Адель.

— Добре, добре, я нікому про це не скажу. Буде таємницею на трьох.

Люціан став посередині, обійнявши Адель і Кассіана за плечі.

Дівчина скинула його руку й відступила.

— Ти п'яний чи що?

Люціан вдавано образився, притулився до спини Кассіана й заплющив очі.

— Я схожий на п'яного? Я радше юнак з розбитим серцем!

— Як драматично, — сказав хлопець, похитавши рукою Люціана. — Записався на курси театрального мистецтва?

— А нічого так ідейка, я над цим подумаю.

— Що там з твоїм серцем? Розбилося через лінощі й ухиляння від роботи?

— Твій сарказм аж вуха ріже, Адель!

Люціан обійняв Кассіана міцніше, подивився на дівчину й продовжив:

— Через цю роботу я мушу дізнаватися про цікаві речі сам. Приходжу, а мій найкращий друг розважає тебе, а не проводить час зі мною. Серцю боляче!

— Скоро дограєшся і я лишуся твоїм єдиним другом.

— Ніби я дуже заперечую, — хлопець виструнчився, зиркнув на зап'ястя. — Година закриття! Тепер я можу забрати тебе звідси та показати щось прекрасне.

— Люціане, ти точно тверезий?

— Абсолютно.

— Краще ходімо додому.

— Ні! Мені не можна трохи твоєї уваги?

— Спочатку проведемо Адель.

— Та ну тебе!

Адель похитала головою, звертаючись до Кассіана:

— Не треба. Я сама. Ти ж знаєш, що буде, якщо відмовиш йому.

— Скандал! — докинув збоку Люціан, зі звичним йому драматизмом розмахуючи руками.

— Двадцять хвилин більше, двадцять менше. Не так вже й багато, — сказав Кассіан.

— Сьогодні ти зробив для мене достатньо, тож іди собі спокійно. Можеш залишити ключі, я зачиню кафе.

Дорогою Люціан наспівував і пританцьовував.

— Ти обдовбався чи що? Я вперше бачу тебе таким радісним.

— Я знайшов офігенну річ, бро.

Люціан забрав у Кассіана цигарку, глибоко затягнувся, ледь не підстрибуючи.

— Боюся питати, що воно таке.

— Не питай, краще побачити на власні очі.

На перехресті Люціан звернув на дорогу, що вела в північну частину міста.

Кассіан зупинився, стрельнувши недопалком на узбіччя.

— Якого біса ти туди поперся?

— Не трусися. Оті невдалі введення сироватки, само собою, правда. Тут блукають схожі на зомбаків одні з перших лабораторних щуриків, але від них ніякої небезпеки. Тупі, ніби мозок зовсім вибили.

— А ти вже про все дізнався.

— Ще б! До речі, я чув, що цим щурикам навмисне подовжують життя.

— Не дуже ввічливо називати людей щуриками.

— А не все одно?

Люціан повів його до ряду цегляних будинків. Попри те, що місто існувало не більше семи років, вони мали вигляд покинутих і занедбаних.

— Ти ведеш мене в якесь наркокубло?

— Майже, але не зовсім.

Кассіан відійшов від нього.

— Мені не потрібен довбаний героїн, Люціане!

— Забудь про героїн, — він засміявся, заспокійливо виставивши перед собою руки. — Тут є щось краще.

— Пішов ти...

— Кассіане, мій неперевершений друже...

Люціан зайшов йому за спину, примостив руки на плечах і прошепотів:

— Це майже легальна тема. Згадай, Паркер говорив про транзакції та передачу років.

— І що з того?

— Це місце створене для ігор на роки. Ми йдемо розважатися, Кассіане.

¹Анкілозуючий спондиліт (також хвороба Бехтерєва) — це хронічне запальне захворювання, яке вражає переважно хребет та крижово-клубові суглоби, призводячи до поступового зрощення хребців та обмеження рухливості. Це аутоімунне захворювання частіше розвивається у молодих чоловіків і проявляється болем у спині, скутістю вранці та втомою.

²Ноа страждав від нервової булімії. Нервова булімія — психічний розлад харчової поведінки, що характеризується повторюваними епізодами надмірного голоду та об'їдання, після яких людина намагається «очистити» організм за допомогою блювоти, проносних, сечогінних засобів, фізичних вправ.

³Склеродермія — це хронічне аутоімунне захворювання, при якому сполучна тканина, шкіра, судини та внутрішні органи ущільнюються через надмірне накопичення колагену. Це призводить до утворення рубцевої тканини, що робить шкіру твердою та блискучою, а також порушує роботу органів, таких як легені, серце, нирки та шлунково-кишковий тракт.

⁴Хвороба Шарко-Марі-Тута (ШМТ) — це спадкове захворювання, яке вражає периферичну нервову систему, призводячи до поступової м'язової слабкості та атрофії, особливо в ногах і стопах. Хвороба також викликає порушення чутливості, деформації стоп та кистей, і може супроводжуватися больовими м'язовими скороченнями.