В.З.П.

10 років тому.

— Це було дивно, — сказала Адель, перетинаючи дорогу.

— Так! Паркер дивні речі каже, — мовив Чак. — Яка суть цих загальних зборів, якщо «небезпечний елемент» скидається на міську легенду, а не реальну людину?

— Не знаю, та від цього тривожно. Все летить шкереберть. А бідна Елайза... серце крається, коли про неї думаю.

— Ще б пак.

Чак поправив шарф, стишив голос:

— Ти віриш, що Луї втік і кинув її тут?

— Ні.

— Я теж.

Адель зітхнула, сповільнила темп.

— В групі розкол... Кассіан щойно повернувся, і знову кудись зникає. Не хоче розмовляти.

— У нього є причини.

— Ти щось знаєш?

— А... Вибач, Адель, не можу сказати.

— Чаку!

— Навіть не питай.

— Не можна отак почати говорити й різко зістрибнути з теми!

Він насупився, дивлячись собі під ноги.

— Так буде краще. А Кассіан, здається, навідує Елайзу. Не знаю, може тобі від цього спокійніше стане.

— Вона більше нікого до себе не пускає.

— Коханцями стали?

Адель вдарила Чака в плече.

— Не говори нісенітниці.

Хлопчина хихотнув, відірвавшись на кілька кроків уперед. Адель усміхнулася, та думка про повернення додому починала засмучувати.

— Чаку, може зайдеш?

— Я б зайшов, але Люціан... — він скривився, йдучи спиною вперед. — Не хочу потрапляти йому на очі.

— Його нема. Кілька днів не з'являвся.

— Так? Тоді залюбки!

Вони зупинилися між будинків. Адель задивилася у вікно Елайзи. Замість кольорового миготіння гірлянди побачила слабке жовте світло лампи. Зітхнула, опустила погляд і попрямувала до вхідних дверей будинку своєї групи. Чак ступав поруч мовчки.

З квартири Ноа долинав стукіт. Вони вийшли в коридор, прислухаючись.

— У нього там завжди таке? — спитав Чак пошепки.

Адель похитала головою.

— Зазвичай з квартири Ноа жодного звуку. Може йому зле?

— А це можливо?

— Не знаю. Зараз гляну, а ти тут почекай.

Він кивнув, радий не вплутуватися в можливі неприємності.

Адель рушила до квартири Ноа. Стукіт послабшав, майже стих.

Піднесла руку до одвірка, бажаючи сповістити про свій прихід, але передумала. Зазирнула всередину. Заціпеніла, розтуливши рота.

Ноа лежав на підлозі, востаннє вдаривши ногою в ліжко. Над ним схилився Люціан. Викрутив руку Ноа під дивним, неприродним кутом. З нього виривався тихий стогін, посилювалося тремтіння усього тіла.

Адель затулила рот долонями надто пізно. Люціан почув її зойк. На неї вирячилися чорні, зовсім нелюдські очі.

Дівчина відступила, глянула на Чака. Хлопець дивився на неї з цілковитим нерозумінням.

— Тікай...

Він не розібрав її шепотіння. Зрозумів лиш після того, як за спиною Адель з'явився Люціан, чи радше щось, що віддалено нагадувало хлопця.

Його рука вчепилася у волосся Адель. Дівчина крикнула, потягнулася назад, сподіваючись розімкнути кулак. Пальці ковзнули геть. Шкіра Люціана була слизькою від чорної крові.

Він видав дивне гарчання, а тоді жбурнув Адель в стіну, ніби вона нічого не важила.

Чак кинувся нагору. Посеред сходів лежало закривавлене тіло Єви, перекриваючи прохід. Її вивернута рука, немов химерний дороговказ, скеровувала вниз.

Хлопчина не встиг прийняти рішення, куди йти далі. Руки Люціана вхопили його за плечі. Здавалося, пальці от-от проб'ють тіло наскрізь.

— Відпусти мене, благаю...

У відповідь гарчання. Чорні очі зиркнули на браслет.

— Я дам тобі кілька років... без проблем, — сказав Чак, отримавши надію на порятунок.

Люціан послабив хватку, розвернув його до себе. Чак заходився активувати дисплей. Ввів п'ять, але Люціан притис його палець до кнопки, збільшуючи число.

— Ні! Зупинися! Це ж усе, що я маю.

Він активував передачу років, щосили стис передпліччя Чака. З кожним пульсуванням чорної вени крик юного Мейфілда стихав.

Кассіан повернувся додому пізно ввечері. В ніс ударив знайомий, задушливий запах крові. Він минув коридор до квартир хлопців і піднявся вище. Серце калатало, наростав нещадний страх.

Побачив Єву. Біля неї покинули Чака. В око одразу впали однаково зламані руки. Кассіан не сумнівався, що обоє мертві.

Поквапився назад у коридор. Усі двері позначав розмитий, чорний відбиток руки.

З входу до квартири Ноа стирчали акуратні стопи. Від здогаду, кому вони належали, Кассіану забило подих. Він нерішуче пішов далі.

Здогад виявився правильним. Каштанове волосся більше не виблискувало, увібравши в себе чорну кров з калюжі, що оточувала голову.

Кассіан впав на коліна, дрижачими руками притулив Адель до себе. Гладив по голові, вимазуючись її кров'ю ще більше.

— Я мав здогадатися. Міг врятувати тебе.

Він розридався, обіймаючи Адель міцніше.

— Міг урятувати вас усіх...

Його ридання перейшли в крики, але її мертві очі продовжували дивитися в нікуди.

Люціан вийшов з квартири Кассіана. Став за його спиною, нахилив голову до плеча.

— Кассіан... друг.

Аллен побачив чорні очі й недоречну, мало не дитячу усмішку. З обережністю опустив Адель на підлогу, закрив їй очі. Підвівся, відштовхуючи Люціана в коридор.

— Ти розумієш, що накоїв?

— Друже...

— Друже?

Кассіан вдарив Люціана в груди. Відчай не меншав. Розгублене обличчя Реєса погіршувало ситуацію.

— Тобі було мало Луї?

— Це для тебе... Для нас.

— Я цього не просив!

Люціан не чинив опору, коли Кассіан схопив його за передпліччя і заштовхав до своєї квартири.

— Мені було достатньо твоєї дружби. Я ніколи не хотів влади та кількох сотень років на своєму рахунку! Я не хотів стати вбивцею, Люціане!

Реєс гаркнув, нервово стукаючи кулаками по скронях.

— Вони тебе не варті. Лише я! ВОНИ ЗАВАЖАЛИ НАМ!

— Це не давало тобі права вбивати їх. Не ти вирішуєш, хто й кого вартий.

— Я!

— Пішов ти, Люціане!

Хлопець раптом схлипнув, опустив руки.

— Ненавидиш мене? Це неправильно. Мало бути по-іншому...

Кассіан струснув Люціана за плечі. Голос перетворився на хрипіння.

— Ти хворий. Сам став чудовиськом, і мене таким зробив.

— Чудовисько...? Чудовисько не може жити серед людей. — Люціан скинув руки Кассіана. — Ти звідси не вийдеш... Не відпущу.

— В коридорі чотири тіла. Паркер зі своїми охоронцями вже в дорозі сюди. Не лишить без уваги вимкнення стількох браслетів за раз.

Кассіан простягнув Люціану руку.

— До його появи тіл буде п'ять. Або ти вб'єш мене, або я вб'ю тебе, Реєсе. Це твій єдиний спосіб примусити мене лишитися поруч.

Люціан загарчав, відштовхнув руку й перейшов до активних атак. Кілька разів поцілив у обличчя, та найбільше вабила напнута вена на шиї Кассіана. Він спробував збити хлопця з ніг, але опинився на підлозі набагато швидше.

Кассіан навис зверху, притис його руки до підлоги.

— Досить бавитися!

Люціан засміявся. З чорних очей потекли сльози.

— Для вбивства є лише один спосіб... Я все одно буду з тобою. Завжди.

— Думаєш, що це переконає мене не занулити твій рахунок?

— Занули... Я хочу, аби це зробив мій єдиний друг, а не пішак корпорації.

— Я тобі не друг, Люціане...

— Ми знаємо правду.

Люціан витягнув свої руки, активував дисплей. Торкнувся передпліччя Кассіана, та в рухах не було попередньої жорстокості.

Браслети спалахнули зеленим. З кожним переданим роком Кассіан відчував, як всередині наростає відчуття провини, відчай і огида до самого себе.

Після першої сотні посилилася задуха. Після другої з'явився тиск, через який здавалося, наче тіло розривається зсередини.

Кассіан волав, втративши лік рокам. З його чорних очей зірвалися криваві сльози. Він не знав, коли закінчилася транзакція. Не зауважив, коли з'явився Паркер.

Наглядач віддав наказ прибрати тіла. Сам залишився спостерігати за хлопцями. Щиро сподівався, що велика транзакція зведе Аллена з розуму, позбавить статусу.

Він не втримався від сміху, чим привернув увагу Кассіана. Хлопець звівся на ноги. Жаский погляд приріс до Вуда.

  — Це потворно. Гірше, ніж я уявляв.

  — Я тебе знищу.

  Паркер опустив руку на електрошокер, пильнуючи кожен його крок.

  — Ц... Мені цікаво, ти викопав собі достатньо глибоку могилу, чи «Батько» заплющить очі на ці вбивства?

  — Могила буде не лише глибока, а й достатньо широка. Ти ляжеш у неї разом зі мною, Вуд...

  Кассіан кинувся на Паркера. Наглядач вихопив шокер, завдавши йому удару.

  Хлопець впав біля Люціана, звиваючись.

  Вуд повернув пристрій на пояс. Махнув охоронцям.

  — Реєса в мішок і до решти. Аллена до «витверезника». Замкніть цього покидька там на рік.