В.З.П.

— Тільки зараз усвідомив, що люблю це кафе о такій порі, — сказав Саймон, прихилившись до стіни в порожній залі.

— Розумію. Це моя улюблена частина робочого дня, — сказав Кассіан, збираючи зі столу тарілки. — Як там твій браслет?

— Без змін. Може цього разу нам пощастило?

— Я б на це не сподівався.

— І нехай.

Саймон взяв тацю із заповненими серветницями, рушив до столиків біля вікна.

Кассіан глянув на хлопця, закінчивши прибирання чергового столика.

— Що ти робиш?

— Допомагаю тобі. А на що це схоже?

— Твій робочий день завершено. Можеш іти додому, час відпочивати.

— Та я не втомився...

— Саймоне, що вже сталося?

— Обов'язково мало щось статися?

Кассіан знизав плечима, підняв тацю з посудом.

— Можеш працювати понаднормово. Все одно корпорація гроші платить.

— Не хочу додому через Тео, — стиха зізнався Саймон, поклавши серветницю в центр столика.

— А що з ним?

— Його любов мене душить.

— То покінчи з цим.

— Як? Я не можу обійтися з ним так жорстоко після того, як взяв і... сплутав з тобою.

— Дозволяєш йому бути поруч тільки з почуття провини?

— Виходить, що так. Я не хочу скривдити Тео ще більше, але іноді його наполегливість так дратує, що я вбити готовий.

— Та ну.

Кассіан усміхнувся, віддав Саймонові тацю з посудом і кивнув на кухню.

— Розслабся. Його ти точно не вб'єш.

— Чому ти такий впевнений?

— А навіщо б тоді ти жертвував своїм спокоєм і комфортом задля його задоволення?

— Не знаю...

Саймон відніс тарілки. Через кілька хвилин повернувся до зали, сів за столик.

— Можна щось спитати?

— Давай.

— Ти говорив про залежність між реципієнтом та донором. Тебе хоч трохи до мене тягне?

Кассіан припинив протирати дерев'яні поверхні. Перевів погляд на свій браслет, тоді на Саймона.

— Навіть якби від краплі твоєї крові залежало моє життя, я б радше помер, ніж погодився її отримати.

Хлопець спохмурнів, нервово загинаючи пальці.

— Отже, це означає «ні»?

— Навпаки.

— Чорт забирай, Кассіане, я тебе зовсім не розумію!

— Бо ти неуважно мене слухаєш, Саймоне.

Він сів навпроти, взяв цигарку. Залишив пачку на столі, підкурив і зіперся ліктем на край.

— Я не можу дозволити бажанням взяти наді мною гору. Якщо втрачу контроль, то постраждаємо обидва.

— Це через твоє минуле?

— Це брехня, Саймоне. Безсоромна брехня.

Хлопець злякано роззирнувся довкола, шукаючи власника голосу.

— Що ти щойно сказав? — звернувся він до Кассіана, бачачи перед собою здивоване обличчя.

— Я нічого не говорив. Що з тобою, Саймоне?

— Здалося...

Глузливий голос чувся ще ближче:

— Здалося? Нічого тобі не здалося! Ти наче страус, який ховає голову в пісок. Боїшся глянути правді у вічі.

— Ні, ні...

Саймон швидко підвівся, озираючись.

Кассіан облишив цигарку, звівся на ноги й подивився врізнобіч, знаючи, що окрім них в кафе точно нікого не може бути.

— Попався! Я попереджав тебе, Саймоне. Стільки разів, що вже не злічити. Казав, що ти попадешся знову. Цього разу блискавка влучила в одне місце двічі!

— Як це можливо? Ти мав зникнути!

— Я ніколи не зникну. Бо тільки я знаю, як тобі буде краще. Лише я можу вберегти тебе від таких людей, як Альберт. Ти пам'ятаєш Альберта? Пам'ятаєш, як він завдавав тобі болю?

— Мовчи! — закричав Саймон, затуляючи вуха долонями.

— Саймоне, послухай, — сказав Кассіан, збагнувши, що відбувається. — Тут нікого нема. Лише ти і я. Те, що ти чуєш або бачиш — несправжнє.

— Він тобі бреше, — шепотів Теренс. — Бреше, як Альберт. Він такий самий.

— Припини...

— Агов, Мерфі, глянь на мене.

Кассіан простягнув йому руку. Говорив спокійно, уникаючи непотрібного тиску:

— З тобою граються. Корпорація повертає твої найгірші страхи, бо хоче підкорити.

— Ні... Я його чую. Теренс тут. Моя хвороба тут.

— Так, я тут. Завжди буду. Жодна сироватка не зможе нас розлучити! А він бреше. Хоче тобою скористатися, як і Альберт. Він небезпечний. Тікай, Саймоне!

Хлопець захитав головою, тремтячими руками стукаючи по скронях. Кассіан перехопив його кулаки, відвівши якомога далі від обличчя.

  — Нема Теренса, нема хвороби. Є твоя непокора, що завдає корпорації незручностей. Вони не люблять незручності, Саймоне. Їм не потрібні особистості. Вони хочуть покірних овець.

— Він такий гучний... — розплакався хлопець, безсилий перед страхом.

— Гучний, але штучний. Я все ще не знаю, чи можна обернути дію сироватки, але впевнений, що повернути хворобу вже неможливо. Теренс не може тебе турбувати.

— Ні! Не слухай його. НЕ СЛУХАЙ!

— Саймоне, я знаю, що твоя воля достатньо сильна. Ти можеш дати їм відсіч.

— Він користується тобою. Ти просто річ, якою можна гратися. А я тут для того, аби захищати тебе від людей, як він! Ти маєш довіряти мені, слухати лише мене. Я твій єдиний захисник. Дозволь мені лишитися і більше ніколи не втрапиш до рук таких покидьків, як Альберт. Ніколи!

— Я тобі не вірю...

— А може тобі подобається бути обведеним навколо пальця?

— Ти несправжній, Теренсе.

— НІ!

— Ти можеш відрізнити правду від брехні, Саймоне. Не забувай цим користуватися, — сказав Кассіан, пригортаючи хлопця до себе.

Він намагався заспокоїтися, охоплений тремтінням і тривогою. На слова бракувало сил. Кассіан нічого не запитував. Його теплі руки лишалися для Саймона мовчазним підтвердженням правильності вибору.

Місто пронизала оглушлива сирена, повернувши обидвох до реальності.

— Через п'ять хвилин комендантська, — сказав Кассіан, простягнувши йому серветку. — Можеш переночувати тут. Нема потреби ризикувати даремно.

Саймон ніяково кивнув. Насторожило дрібне тремтіння, що позбавляло жести Кассіана точності.

— А ти в порядку?

— Ти збіса сильно мене налякав.

— Навіть уявити не міг, що цей вечір матиме таке закінчення. Мені досі незручно.

— Тобі треба поспати. І розслабся, я нікому про це не скажу.

— Дякую, Кассіане. Ти знову врятував мені життя.

Кассіан усміхнувся, та цього разу втомлено. Попрямував до кабінету, а рука не полишала поперек, ніби ніяк не могла вгамувати надокучливе недосяжне свербіння.

Вранці звичного гамору кафе чутно не було. Саймон повернувся на інший бік, не бажаючи вилазити з постелі. Було незручно через те, що Кассіан віддав своє ліжко йому, обравши провести ніч на дивані. Проте гарний настрій після ночі міцного, спокійного сну такі думки не затьмарювали.

Він підвівся через двадцять хвилин, приваблений думкою про доступ до пояса. Одягнувся і спустився вниз. Порожній кабінет не викликав особливого здивування. Кассіан, певно, трудився в залі.

Зал стояв порожнім. Ні душі, немов комендантська година тривала далі.

— Кассіане?

Його голос розтанув, поглинутий стінами.

Повернувся нагору. В крихітній кухні було порожньо.

Саймон зупинився біля дверей ванної кімнати. Зібрався стукати, але двері подалися вперед від першого ж дотику. Він заглянув всередину. Відчув заціпеніння, а не полегшення, коли побачив того, кого шукав.

— Кассіане...

Чоловік сидів під стіною, безперервно згинаючи та розгинаючи ноги. Звивався, чіпляючись дрижачими руками за підлогу, мовби з усіх сил намагався витіснити нестерпний біль.

Бліде обличчя блищало від сліз і поту, виділяючи темні кола під очима ще дужче.

Саймон рушив до нього, борючись із власним остовпінням.

— Не підходь! Забирайся звідси, — крикнув Кассіан, виставивши перед собою руки.

— Та ти здурів. Я нікуди не піду.

— Іди геть!

Його крик урвався, переріс у зболений стогін. Руки потягнулися до спини, відриваючи від шкіри охололу, мокру сорочку.

Хлопець опустився навколішки, роззираючись у пошуках крові чи відкритих ран.

— Що болить? Кассіане...

Чоловік відкинув його руки, втиснувшись в стіну ще дужче.

— Я обіцяв, що більше до цього не повернуся... але мені так боляче. Як же ж мені, сука, боляче!

Кассіан спробував підвестися, але ноги не тримали.

Саймон утримав його від падіння, спровокувавши на крики й лайку.

— Я хочу тобі допомогти, чуєш? Припини нарешті відбиватися.

— Вбий мене. Давай, поки охоронці не прийшли. Чого чекаєш?! Позбав мене від цього болю, благаю...

Від сліз розширені зіниці здавалися ще більшими. Він вигинався, ніби пропускав крізь себе електричні розряди.

— У тебе ломка... — прошепотів Саймон, опустившись разом із ним на підлогу.

— Мені не потрібен довбаний героїн, Люціане! І твоєї крові я не хочу!

Він відсунувся, кусаючи губи.

— Кассіане, це не насправді, як голос Теренса.

— Пішов ти, Люціане...

— Це я, Саймон. Ти мене не впізнаєш?

— Саймону не можна тут бути. Я ледве стримуюся...

— Але я тут, Кассіане. Тут, бо у нас є мета, пам'ятаєш? Корпорація вирішила покарати тебе. Паркер боїться, що ти зруйнуєш його утопію.

— Паркер зробив мене винним. Цей сучий син повісив усе на мене!

— Я знаю, що це не ти.

Кассіан затих, але його очі неспокійно ширяли з боку на бік. Він підтягнув ноги до грудей, похитуючись і переривчасто дихаючи.

— Це не твоя провина, чуєш?

— Тікай...

— Я тебе не покину.

Кассіан підніс тремтячу руку до свого обличчя. Хлопець зауважив, що браслет ніяк не змінився.

— Чорт забирай, ні!

Саймон притис його руки до стіни, не дозволивши Кассіану вкусити власне зап'ястя.

— Я не буду дивитися, як ти намагаєшся роздерти себе на шматки. Досить!

Попри протести Саймон потягнув Кассіана до ванни.