В.З.П.

— Не впевнений, що зможу отримати доступ до комп'ютерів з тієї мініфортеці, про яку говорив Ґодвін, — сказав Саймон, вчергове переглядаючи файли.

— Тобі й не треба, — Кассіан похилив голову на руку, чіпляючись очима за виділений текст. — Сам подумай, вони ж не бігтимуть сюди з інформацією про нову розробку абощо. Все, що відбувається у тій лабораторії, має потрапляти на комп'ютер когось з адмінбудівлі.

— Мені здавалося, що в усіх однаковий доступ. Не бачив відмінностей.

— Ієрархія скрізь. В.З.П. не виняток.

— Добре, тоді зробимо так: я спробую отримати доступ до іншого комп'ютера, а ти скажеш, що думаєш про ці шифрування.

Саймон виділив рядки «назва» і «тип сироватки». Кассіан усміхнувся, дивлячись на хлопця, а не екран.

— Що?

— Відповідь у тебе перед носом, Мерфі.

— Я не розумію...

— Ймовірно, ти був надто збентежений, коли читав файли вперше, тому й не помітив. Дивись.

Аллен виписав на листок назву зі свого файлу.

— Для закодованих назв використовують щось, що має безпосередній зв'язок з об'єктом дослідження.

— Жахливе формулювання.

— Згоден, але не перемикайся на інше.

Він підкреслив перші дві літери.

— УЕ, — сказав Саймон.

Кассіан кивнув, вказавши на екран.

— А тепер перечитай мій файл спочатку.

Саймон пройшовся по написаному, уважний до кожного слова та цифри. Хвилину помовчав, тоді виділив рядок «статус».

— УЕ — унікальний елемент.

— Молодець, Мерфі.

Хлопець підтягнув ногу до грудей, подався до столу ще ближче.

— Як я не зрозумів раніше?

— Кажу ж, ти був надто збентеженим. Тепер давай далі.

— 1.14.5. Ти знаєш відповідь, еге ж?

— Можу лише здогадуватися, — Кассіан підкреслив другу цифру. — Я з'явився тут у чотирнадцятому році.

— У моєму файлі на цьому місці вказано 25.

— Поки сходиться.

Саймон вказав на першу цифру.

— А одиниця?

— Поки що я єдиний УЕ, тож, мабуть, цифра це й позначає.

— Тоді остання п'ятірка, це...

— З групи я останнім отримав сироватку.

— Хороша в тебе пам'ять, Кассіане.

— Та ну... Підбиймо підсумки. Якщо наші припущення правильні, то перші букви позначають твій статус, перша цифра — скільки таких як ти тут є, або ж...

Кассіан постукав ручкою по скроні. Повіки вперто важчали.

Саймон ще раз перевірив свій файл.

— В якому порядку сюди прибув? У мене двійка. Я приїхав до воріт після Тео.

— Так, зупинимося на цьому варіанті. Далі що?

— Рік.

— Рік, і остання цифра — порядок, в якому отримав сироватку.

— Розібралися. Тепер покажи інформацію про себе.

Хлопець підсунув ноутбук, тихо чекаючи, поки Кассіан почитає записи.

— Мені це не подобається.

— Про що ти?

— Зірочка в рядку «статус».

— УД, тобто учасник дослідження?

— Так. На тебе накинули оком, Саймоне.

— Чого б це? Сумніваюся, що в мені є щось особливе.

Кассіан нахмурився, не спускаючи з нього очей.

— Не говори дурниць. Корпорація не помітила б твій файл просто так, чи випадково.

— Потрібен довбаний доступ до вищого рівня.

— Попрацюй над цим, а я заварю кави й почитаю файл Паркера.

Саймон кивнув, схилившись над ноутбуком. Кассіан зник на кухні.

— Ти розповів мені про все, що сталося в північній частині міста?

— До останнього слова, — відповів хлопець, підвищивши голос. — Як думаєш, Ґодвіну можна вірити?

— Нікому не можна вірити, Саймоне.

— Вей... точно. Слухай, а ти знав про приховані камери навпроти вікон кожної квартири?

— Здогадувався, що вони є скрізь. Ноа колись розповідав про бажання верхівки покращити систему спостереження.

Він повернувся в кабінет, лишив чашки на столі й всівся у крісло. Витягнув ноги, прикурив цигарку й заплющив очі, притулившись до спинки.

— А чим займався Ноа?

— Тим самим, що й ти. Тільки працював на корпорацію, а не ламав систему з моєї примхи.

— Багато втратив, — усміхнувся Саймон, бігаючи пальцями по клавіатурі.

Кассіан хихотнув, потягнув зі столу листок із записами з файлу Паркера.

— В усьому цей сучий син перший.

— Він шукає іншого УЕ, бо ти неконтрольований, чи ти якось попсував йому нерви й не записав це до своїх блокнотів?

— Та перший варіант, мабуть.

— Це все пояснює.

Кассіан підсунувся до столу, відпив трохи кави й узявся записувати варіанти.

— У кого ще така сироватка, як у Вуда?

— У кількох охоронців. Я перевіряв разів шість, присягаюся. Жодного УД з такою нема.

— Вони так помішані на контролі...

— Хто?

— Той, хто розробив цю сироватку, Вуд, залежні від чорної крові, як Люціан.

Саймон на мить облишив роботу, розвернувся до Кассіана.

— Тобі щось відомо про ці сироватки?

— Ні, лише припущення. От у нас сироватка однакова.

— В.З.П.N03.

— Так. Має бути зразок N01 і N02, хіба ні?

— N01 перетворила першу хвилю на вештальців.

— А N02 могла бути покращеним, але недосконалим зразком, — сказав Кассіан, підкресливши слова «охоронець кордонів». — Ти читав файли між 2008 і 2014?

— Вони повністю засекречені.

— А в усіх доступних однакова?

— Однакова, окрім тих кількох охоронців. Зразків від 04 до 09 немає.

Чоловік позіхнув, підсунувши до Саймона папірець.

— ОКД1.08.1. ОКД – охоронець кордонів, довірена особа; 1 – номер; 08 – рік; 1 – порядок, в якому прийняв сироватку. Довірена особа?

— Я не бачив тут нікого вищого за Паркера.

— Гаразд. Твоя теорія має право на існування, — сказав Саймон, вернувшись до ноутбука. — Знаєш щось про Кроулі Торреса?

— Бачив його лиш раз. Якби не той випадок, то ніколи б не повірив, що Торрес існує насправді.

— Чому?

— В ньому є щось незвичайне. Не знаю, що саме і як це пояснити.

— Ґодвін казав, що Кроулі схожий на янгола.

— Ніби він колись янголів бачив.

— Так! Я от думаю, що він на якійсь сироватці. «Батько» всіх вколов, не сумніваюся.

— Сироватка чи ні, а нам краще закінчити почате до того, як він з'явиться у місті.

— Буде перешкоджати?

Кассіан здвигнув плечима.

— Я був би радий обійтися без несподіванок.

— Я теж. Хотів спитати...

— А?

— Що означають ті твої списані й розмальовані аркуші? Не розібрав формул і перекреслених слів.

Чоловік усміхнувся, допив каву. Прикурив нову цигарку й стиха почав:

— Ти приймаєш знеболювальне, коли щось болить. Знімаєш симптоми алергічних реакцій антигістамінними препаратами. На сироватку В.З.П. має бути щось, що діятиме як...

— Антидот? Ні, Кассіане. Навіщо тобі це?

— У мене було дуже багато вільного часу. Так і з'явилася ця ідея.

Саймон лайнувся. Червоні спалахи на екрані відбивалися на його обличчі.

— Коротше, це займе більше часу, ніж я очікував.

Обернувся до Кассіана, нахилившись ближче:

— Щодо твоєї ідеї з антидотом...

— Зараз про це краще не думати. Я зробив чимало записів, перевірив купу інформації, але тепер це останнє, про що варто розмовляти. За розповсюдження такої ідеї сюди сам «Батько» прибіжить, віддасть наказ занулити рахунок і не гляне на статус.

Кассіан подався йому навстріч, прошепотів:

— Не згадуй про це, Саймоне. Не ризикуй своєю головою більше, ніж потрібно.

— Тоді зараз ти йдеш спати, а я ще трохи пограюся з ноутбуком.

— План трохи інший. Маю поговорити з Евелін.

— Обов'язково робити це сьогодні?

— Так, мій юний генію. Не засиджуйся. Сумніваюся, що в записах про сироватки ми знайдемо щось надзвичайно корисне.

Кассіан підвівся, обійшов стіл.

— Не забудь, комендантська година, — сказав Саймон.

— Буду вдома вчасно.

Евелін не квапилася до дверей. Стук не здавався надто наполегливим, але від того страху менше не ставало. Вона чекала, прислухаючись.

— Пташечко, ти вдома?

Її очі сповнилися слізьми. Звук знайомого голосу повернув крихке відчуття безпеки.

— Кассіане, це ти?

— Евелін! Так, це я.

— Навіщо ти прийшов...?

— Поговорити. Відчиниш?

Вона завагалася, але рука вже тягнулася до ключа. Побачила знайому усмішку, однак обличчя здавалося значно старшим.

— Тебе давно не було видно...

— Чув, що й ти не частий гість у місті.

Евелін кивнула, запрошуючи увійти.

— Ти точно тут сам?

— Так. Ти чекала когось іще?

— Ні! Взагалі нікого не чекала.

Дівчина поспішно заправила волосся за вуха, увійшла на кухню.

— Хочеш чаю?

— Та ні. Хочу знати, що з тобою відбувається? Саймон розповів про вашу сварку. Твоя відсутність його засмучує.

— Моя? Він був засмучений, бо ти зник...

— Я вже тут, а він все одно занепокоєний.

— Я кричала на нього, дурниць наговорила...

Вона сіла на стілець, затисла долоні колінами.

— Коли ти востаннє нормально їла?

— Вранці...

— Вранці сьогодні, чи вранці якогось дня на минулому тижні?

— Що мене видало?

— Тарілка в мийці. Вона там не перший день. Повір, мій багаторічний досвід у кафе не підводить.

Кассіан знайшов у морозилці заморожені овочі. Переклав вміст пакета на сковорідку.

— Його лякали наслідки цієї транзакції, тому й голосував проти, — сказав Кассіан, збиваючи омлет. — Це не з бажання позбутися Тео. Саймон хотів захистити мене.

Евелін звела на нього погляд, деручи нігтем ремінець браслета.

— То ти зник через ту транзакцію з Тео?

— Саме так. До речі, сьогодні вранці Тео оговтався. Виглядає на те, що йому значно краще.

— Це добре! Я рада, що він вижив. Це було б неможливо, якби не ти. Та й потім Саймон про нього дбав, а я замкнулася тут, ніби якась... не знаю, це так жахливо.

Її живіт видав протяжне бурчання, коли кухню заповнив аромат свіжої їжі.

— Абсурд.

— Нормальна реакція, — сказав чоловік, кладучи перед нею тарілку.

— Дякую...

Евелін їла, аж поки тремтіння рук не стало на заваді. Опустилися плечі, погучнішали схлипування.

Кассіан сів поруч, мовчки обійняв. Евелін дозволила сльозам вийти назовні, нарешті почуваючись безпечно.

— Це було так страшно... Він перетворився на чудовисько, вбив Бреда... Хотів зробити зі мною те саме. Я не знаю, з якої причини він дозволив мені втекти.

— Генрі убив Бреда?

— Генрі...

— Дуже дивно, що він дозволив тобі втекти.

Евелін похитала головою, схлипуючи.

— Не Генрі дозволив. Там був наглядач.

— Паркер?

— Він. Це було моторошно... Паркер мав вигляд задоволеного власника екзотичної тварини. Знаєш...

Евелін глянула на Кассіана, втішена розумінням, що стояло в його очах.

— Що, коли загальні збори й балачки про небезпечного елемента були окозамилюванням? Що, коли Паркер від самого початку знав, що Іларію і Сесіль убив порцеляновий хлопчик? Паркер ніби випробовував, на що здатен Генрі...

Усвідомлення пройняло Кассіан незгірш за електрошокер наглядача. Він зірвався на ноги, збентеживши Евелін.

— Трясця, Саймон!

Кассіан відчував, як від втоми горять м’язи ніг. Від браку сну паморочилося в голові. Навіть зараз наслідкам транзакції не було кінця.

Встигнути. Єдина думка, яка тримала його на ногах.

Хлопець вимкнув ноутбук, коли Тео спустився в кабінет.

— Не заважаю?

— Ти чогось хотів, Тео?

— Трохи набридло сидіти в кімнаті. Побуду біля тебе, якщо не заперечуєш.

Саймон стенув плечима. Сховав списаний Кассіаном листок в шухляду.

— Над чим працюєш?

— Не можу сказати.

— Тоді ніяких питань. Я розумію, коли краще зупинитися.

— Та невже...

Тео прийняв шпильку мовчки, сподіваючись, що Саймон оцінить його внутрішні зміни.

— Я багато про що встиг подумати. Усвідомив, що накоїв помилок і поводився як покидьок. Цьому немає ніякого виправдання. Тільки прошу тебе, зрозумій, що я ніколи не хотів зробити тобі боляче. Я...

Промову Тео урвав звук битого скла. Уламки затріскотіли, коли хтось увійшов до зали.

— А щоб його, курва!

Саймон поспішно запхав ноутбук під стіл.

— Що відбувається?

— Я знаю чи що? Краще повертайся в кімнату. Може це Паркер за тобою прийшов?

Хлопець швидко роззирнувся, шукаючи підхожу для захисту річ.

— Ходімо нагору разом, — сказав Тео.

— Забудь про «разом». Не обманюй себе казочками, Тео.

Саймон вхопив зі столу ножиці, обійшов хлопця і подався до зали. З кожним кроком дужче калатало серце.

Посеред зали стояв Генрі, розгублено роззираючись у всі боки. Вкриті темною речовиною руки нервово смикали скуйовджене біляве волосся. Він гаркнув, угледівши Саймона. Кинувся вперед, ігноруючи уламки, що в'їлися в босі ноги.

— Ми зачинені, Генрі. Знайди собі їжу в іншому місці, — сказав Саймон, заледве ухилившись від його рук.

— Він забере їх, якщо ти помреш... — прошепотів Генрі, наздоганяючи хлопця.

Зігнуті пальці зачепилися за футболку. Генрі смикнув Саймона на себе.

— Пішов до бісової мами!

Він розвернувся, сподіваючись вирватися, але руку, що стискала ножиці, пройняло болем.

Саймон закричав, побачивши, як в зубах Генрі висів шматок шкіри з його передпліччя.