В.З.П.

Генрі зупинився на сходах, вчувши, як хтось зайшов до будинку. Присів на поручні, чекаючи.

— Евелін, нарешті, — сказав Генрі, побачивши дівчину.

— Що?

Вона завмерла лиш на мить, захоплена зненацька. Повільно продовжила підйом, не спускаючи з блондина очей.

— Я вже хвилюватися почав. Ти, мабуть, чула, що сталося.

— Ти про ту бідну жінку?

— Так. Божевілля якесь.

Генрі забрав з її рук паперову торбу. Вигляд мав стурбований, задуманий.

— Чула, що Паркер збирається вести розслідування.

— Так і має бути. Не можна допустити, аби постраждали інші.

— Впевнена, система тут добре налаштована.

— Так, але навіть добре налаштована система потребує часу на пошуки винного. Я хвилююся, Евелін. Боюся, що й з тобою може щось трапитися.

Дівчина зупинилася перед сходами на другий поверх. Перебрала з рук Генрі свою торбу й злегка всміхнулася.

— Не варто. Я можу про себе подбати.

— Бачу, що ти сильна та незалежна, але мені буде спокійніше, якщо ти дозволиш зустрічати тебе після роботи. Краще впевнитися, що з кожним членом групи все добре. Почуваюся відповідальним за вашу безпеку.

— Самопроголошений лідер?

Генрі ніяково посміхнувся, повівши плечем.

— Дякую, але не варто брати на себе так багато. Ти старший, але нічого нам не винен. Мені так точно.

— Евелін... Просто хочу, аби ти знала, що можеш на мене розраховувати.

— Дам знати, як щось знадобиться, порцеляновий хлопчику.

Евелін помахала рукою і ступила на наступну сходинку. Генрі вагався мить, тоді гукнув:

— Може повечеряємо разом? Сьогодні, або завтра... чи будь-якого іншого вечора?

Вона зупинилася, кивнула.

— Можна. Вирішимо пізніше.

— З'являється такий кадр щоразу, ніби на замовлення.

Генрі повернувся назад, не розуміючи, кому належали слова.

Евелін перехилилася через поруччя.

— Кассіан... Що ти тут робиш?

— Привіт, пташечко, — сказав чоловік з усмішкою, вийшовши до Генрі. — Та от справа одна з'явилася.

— Напевно ти до Саймона прийшов, — сказав Генрі, кивнувши на коридор. — Він там. Живе в сто восьмій.

— Я знаю, в якій квартирі він живе. Сьогодні я прийшов до тебе.

— Правда? З якого дива?

— Хотів переконатися, що ти усвідомлюєш наслідки своїх дій.

— Я не розумію, що ти намагаєшся цим сказати? — вдавано обурився Генрі, звертаючи в коридор.

До них спускалася Іларія, приваблена підсиленими ехо голосами.

Кассіан неквапом пішов за ним слідом. Контролювати себе ставало дедалі важче.

— Ти добре знаєш, що я маю на увазі, Рід. Навіть не думай ховатися, бо я тебе, паскуду, точно вб'ю.

— З'явився сюди й погрожуєш?

Генрі зупинився перед дверима квартири, шукаючи в кишенях ключі.

— Сподобалося роки відбирати, еге ж? Таке піднесення ні з чим не порівняти. Почуваєшся всесильним. Кращим за інших.

Він вирячився на Кассіана, сподіваючись, що його вигляд і голос будуть досить переконливими. Впустив ключі, спершись на двері. Крикнув:

— Я не... Про що ти говориш?!

— Ай, Генрі.

  Зі сто восьмої квартири вийшов Саймон і Тео. Хлопці підійшли до дівчат.

— Що відбувається?

— Не знаю, Тео, — прошепотіла Евелін. — Схоже, що Генрі якось розлютив Кассіана.

Між ними з'явилася Іларія.

— Ви не чули, що цей відморожений майже не виходить з кафе, а як з'являється на вулиці, то обов'язково до когось чіпляється. Чим, по вашому, Генрі його розгнівав? Думай, що кажеш, Евелін.

— Стулися, Міллер, — сказав Саймон. На дівчину він не дивився.

Тео зупинив Іларію, не дозволивши підійти до хлопця.

— Все, досить. Заспокойся.

  Кассіан скривився, підняв ключі й простягнув їх блондинові.

— Вдавай, скільки заманеться, але мене не обдуриш. Я знаю, що ти зробив з Елайзою.

— Нічого я не робив.

Генрі потягнувся до ключів. Кассіан відсмикнув руку, вже за мить притиснувши їх до його горла.

— Як не ти, то твоя подружка. Більше нікому.

— Забери від мене свої руки...

— Не смикайся, слухай мене уважно.

Він намагався ігнорувати краплі крові, що з'явилися на шиї Генрі. Дивився йому в очі, переживаючи дежавю.

— Ти зашкодив Елайзі, зазіхнув на Саймона, тепер будуєш плани на Евелін... Жадоба погубить тебе, але я вб'ю ще швидше, якщо ти не зупинишся і спробуєш відібрати його роки ще раз.

— Бачиш мене наскрізь, так...? Знаєш, про що я думаю, — стиха говорив Генрі, придушуючи бажання розреготатися. — Чому б тобі не глянути на це з іншого боку?

— Нема тут інших боків.

— Є! Навіщо коритися коли можна підкорити?

— Я вже чув подібну маячню. Все завжди закінчується однаково. Ти не виняток.

— Хочеш Саймона? Гаразд. Він твій. Евелін? Не хочу нею ділитися, але готовий на компроміс, якщо ти не будеш мені заважати.

Генрі важко ковтнув, але в очах страху зовсім не було.

Кассіан реготнув, посиливши тиск на ключ.

— Я прийшов не домовлятися, а попередити. Перетнеш межу — заплатиш. Вкрадені роки тебе не врятують.

— У нього кров! Припини вже, — крикнула Іларія, підходячи до них.

Чоловік відступив від Генрі й вклав до рук дівчини його ключі.

— А з тобою у нас буде окрема розмова, лярво.

Він пішов повз Евелін і хлопців, підставляючи спину для гнівних вигуків Іларії.

— Божевільний придурок! Не з тієї ноги встав чи що?

Саймон рушив за Кассіаном, але Тео потягнув його назад.

— Не треба.

— Тео, пусти.

— Ні. Ти не будеш наражати себе на небезпеку. Хто знає, що він може з тобою зробити? Подивися на Генрі.

Він заговорив спокійніше, взявшись за обидві руки Саймона:

— Повертаймося.

— Я хочу побути сам, Тео.

— Гаразд...

Його розчарування зросло, коли Саймон ухилився від поцілунку й мовчки повернувся у квартиру.

Евелін акуратно підштовхнула Тео до дверей.

— Нам усім буде краще посидіти вдома.

— Я мав просто дозволити йому піти за тим навіженим?

— Ти не можеш змушувати його робити щось проти власної волі, Тео.

Генрі штовхнув Іларію до стіни, припиняючи будь-які намагання подбати про незначну подряпину на шиї.

— Через тебе проблеми. Я ж казав нікого не чіпати. Чого ти така тупа?!

— Генрі... Я ж хотіла розважитися.

— І скільки ти отримала?

— Тринадцять.

— Ідіотка!

— Хіба він дійсно такий небезпечний?

— Не знаю, зрозуміла? Ясно те, що в мене нарешті з'явився гідний суперник.

Він поспіхом скинув з себе одяг, витягуючи з шафи чисті речі.

— Генрі, куди ти зібрався?

— А тебе обходить? Краще сиди й молися, аби Паркер не почав розслідувати вбивство тієї посудомийки. Якщо серйозно за це візьметься — ти труп.

Сесіль йшла перекинути табличку, коли у дверях з'явився Генрі.

— Ледь не спізнився, — він широко посміхнувся, театрально втерши з чола піт.

— Встигла подумати, що ти не прийдеш.

— Я дуже хочу подивитись, як ти працюєш в червоній кімнаті.

Сесіль замкнула двері, відчуваючи легке хвилювання. Залицяння Генрі ставали надто явними. Вона знала, що зовсім скоро перестане опиратися.

— Я не звикла працювати під чиїмось наглядом, тому можу припуститися помилок.

— Сьогодні такий чудовий вечір, Сесіль. Хіба може статися щось погане?

— Сподіваюсь, що ні.

— У мене поки не так багато досвіду, але я залюбки спробую з тобою щось нове.

— Мені аж прикро, що мова про фотографії.

Генрі торкнувся її браслета, змусивши відкласти щипці. Бажання працювати зникло остаточно.

— Ми можемо поговорити про тебе, Сесіль. Впевнений, ти маєш для мене щось цікаве.

Вона обернулася до Генрі обличчям, дозволяючи його долоні пестити оголену шкіру між топом та шортами.

— Ти не думаєш, що ми квапимося...?

— Я думаю, що ми не маємо права відмовляти собі в задоволенні.

Сесіль дозволила поцілувати себе, скинути топ і попустити пасок. Дозволила цілувати шию та груди, але різко відштовхнула, відчувши біль від укусу.

— Що ти робиш?!

— Боже мій, Сесіль, вибач! Я так захопився тобою.

— І тому вкусив, наче якийсь довбаний вампір?

— Солоденька, не обов'язково так заводитися...

— Я тобі не солоденька.

Вона спробувала відштовхнути Генрі знову, але злякалася, коли він щосили стиснув її зап'ястя.

— Зараз ти закриєш рота й робитимеш все, що я скажу.

  Сповіщення, що змусило вібрувати кожен браслет, розбудило мешканців міста вдосвіта. Ревіла сирена, оголошуючи про початок загальних зборів.

Залу в адмінбудівлі швидко заповнювали сонні, розгублені й навіть розлючені місцеві. Не обійшлося без перешіптувань та сповнених підозр поглядів.

Саймон сів разом з Евелін і Тео. Помітив, що Генрі й Іларія вже сиділи попереду, зрідка шепчучи щось одне одному.

— Кого ти намагаєшся побачити? — поцікавився Тео, вже знаючи відповідь.

— Цікаво, де Паркер, — сказав Саймон.

— Он, квапиться на сцену.

Паркер не був ані злим, ані стурбованим. Вийшов на сцену, взяв з рук помічника мікрофон і постукав, перевіряючи.

— Я б хотів побажати нам усім доброго ранку, але, боюся, добрі та спокійні дні для нашого містечка закінчилися.

Він підняв руки, заспокоюючи хвилю стурбованого шепотіння.

Саймон повернувся до виходу. В залу зайшов Кассіан. Залишився біля дверей, зчепивши руки на грудях.

Паркер продовжив, отримавши бажану тишу:

— Я змушений повідомити, що серед нас з'явився особливо небезпечний елемент.

Саймон не міг збагнути, що вразило його більше: почуте від Паркера, чи те, як Кассіан проказав те саме водночас із наглядачем.