В.З.П.

— Ти впевнений, що Кассіан Аллен прикидався, змусив Саймона Мерфі підіграти й завести мене в оману, поки закінчував останні приготування для бунту з метою усунути, а потім вбити, мене?

Тео ствердно кивнув.

— Він прийде по вас вже завтра. Можете повірити мені й вжити необхідних заходів, або ж лишити все як є і зустріти свій кінець на світанку.

Паркер задумливо почухав чорну шию.

— Ця інформація дійсно важлива, Джексоне. Нарешті ти сказав щось варте уваги.

— Я б хотів мати підтвердження того, що ви дотримаєтеся нашої угоди.

— Угоди...? Угоди. Ти про безпеку Мерфі?

— Вірно.

— Ну звісно! Йому нічого не загрожує. Даю слово.

— Коли візьмете Аллена?

Паркер зиркнув на браслет. Поміркував мовчки. Повернув погляд на Тео, говорячи переконливо:

— Ще до початку комендантської години його заарештують.

— Хоч якісь хороші новини за останні кілька днів.

Він зітхнув з полегшенням, готовий повертатися додому. Брехня не породила мук сумління. Що зроблено, те зроблено.

— Зачекай, Джексоне.

Паркер обняв його за плечі, повів до провулка між адміністративною будівлею і рядом молодих дубів.

— Я хочу віддячити тобі за співпрацю.

— Як саме?

— Бонусом! Тільки маємо зробити це тут, далі від людських очей. Розумієш, за донесення на когось із міста бонуси не передбачаються.

— О, так, авжеж. Я розумію, що ви маєте на увазі, — сказав Тео пошепки, веселіше.

— Дуже добре.

Він потягнувся до пояса. Рука зависла над сканером. Тео завмер у бентежному очікуванні.

— Насправді я розчарований, — сказав Паркер, помітно втрачаючи хороший настрій. — Просто марнуєш мій час. Почав грати в ігри, але навіть не здогадався подумати, чи досить для цього твого розуму. Ти кажеш, що він хоче мене вбити, але не знаєш, що цей бісів Аллен просто зараз у своєму кататонічному збудженні. Мої люди вже давно б знайшли його скаліченим, якби поруч не крутився Мерфі.

— Містере Вуд, я не розумію, про що ви говорите... Я сказав правду.

Тео ступив два кроки назад, але Паркер зі свого місця не зрушив.

— Ну-ну. Забудьмо про це!

Замість сканера в руці Паркера зблиснув револьвер.

— Ось твій бонус, Джексоне.

Він вистрелив Тео в обличчя, ліниво повернув револьвер на місце й звернувся до охоронців, які вартували на вході до провулка:

— Розважтеся трохи, а тоді покиньте його в обраному місці.

Евелін перейшла дорогу, наближаючись до кафе. У залі було темно. Вона сподівалася застати Саймона на місці.

— Як можна було залишити тут ключі? — прошепотіла вона люто, виснажена робочим днем.

Підійшла до дверей і зібралася стукати, але рука завмерла в кількох сантиметрах від скла.

З проходу між кафе та магазином чувся дивний стогін і шарудіння. Вона роззирнулася. В обидва боки вулиця порожня.

— Мене це не обходить...

Попри сказане вона не постукала. Глибоко вдихнула й рушила на звук. Дві високі стіни ховали прохід в мороці. Евелін просувалася вперед по центру.

— Агов, хто тут?

У відповідь вже знайомий стогін.

— Вас поранили?

Тиша. Вона наблизилася до службового входу кафе. Від її рухів над дверима спалахнуло світло.

Евелін закричала, коли змогла впізнати в закривавленому тілі Тео, покинутого між сміттєвих баків.

Саймон спустився вниз, вирізняючи з-поміж криків своє ім'я. Голос здавався знайомим.

Він підійшов до службових дверей, міркуючи про правильність свого рішення ще мить. Черговий благальний вигук Евелін переконав його вийти на вулицю.

— Допоможи... Його серйозно поранили.

Він ледь встиг підхопити непритомного хлопця, коли рукам Евелін забракло сил.

Затягнув його всередину, прямуючи до кабінету. Навстріч вийшов Кассіан, окинувши трійцю спантеличеним поглядом.

— Тео...?

— Треба щось робити! Він помирає, — сказала Евелін.

— Доведеться винести нагору. Тут ніде вкласти, — мовив Кассіан, звільнивши дорогу до сходів. Відвернувся обличчям до стіни, намагаючись не зосереджуватися на нудотному запаху крові, що заповнював кімнату.

Саймон лиш кивнув, дотримуючись новоствореного плану.

Він поклав Тео на ліжко, віддихуючись після підйому.

— Потрібні рушники й вода, але я не впевнений, що це врятує йому життя... Що взагалі сталося?

— Я не знаю... почула стогін, коли повернулася забрати ключі. Він лежав між баків, стікав кров'ю, але був ще притомним.

— Менше балачок, мої юні й стривожені.

Обоє глянули на Кассіана, очікуючи вказівок.

Він присів біля непритомного хлопця, розглядаючи руїну, що колись була лівою частиною обличчя.

— Кепські справи.

— Нам потрібен лікар.

— Цікаво, де ти його тут надибаєш?

Евелін розтулила рота, але швидко похитала головою, згадавши про відсутність аптек і медпункту.

— Новий небезпечний елемент постарався? — спитав Саймон.

— Сумніваюся, що він придбав собі пістолет.

— Цього нам бракувало.

Кассіан склав руки Тео на животі, притулив вказівний палець до браслета й активував дисплей. Скривився, побачивши його рахунок.

— Я ж попереджав тебе.

— Що там? — заговорила Евелін нетерпляче.

— Є дві новини. Не буду питати, яку хочете почути в першу чергу.

Підвівся, дивлячись на Саймона й Евелін.

— Перша: на рахунку Тео залишився один день. Він помре, якщо не отримає років до цілковитого занулення. Друга: йому вистачить двадцятки, аби змінена сироваткою кров зробила свою справу й продовжила його життя. Ліве око, на жаль, вже нічого не врятує.

— А куля? Вона лишиться там, в його мозку?

— Наскрізної діри я не бачу, пташечко, тож так, мабуть.

— Господи... Потрібно аж двадцять років?

— Я віддам свої.

— Ні, — сказав Саймон, підступивши до Кассіана ближче. — Ти не можеш провести цю транзакцію.

— Ми обидва знаємо, що ні ти, ні Евелін не можете дозволити собі пожертвувати такою цифрою.

— Наслідки, Кассіане. Ти щойно отямився... — прошепотів Саймон, дивлячись йому у вічі.

— Немає інших варіантів. Або так, або він помре. Я не хочу, аби муки сумління звели тебе з розуму.

— Муки сумління? Паркер вдарив тебе електрошокером через Тео. Він здав нас.

Кассіан наблизився до його вуха, прошепотів:

— Розберемося з цим потім.

Подивився на Евелін, продовживши звичним тоном:

— Голосуємо?

— Якщо ти готовий віддати йому частину своїх років і це не завдасть тобі шкоди — я згодна.

— Саймоне?

Він похитав головою, відступив до стіни.

— Що ж, мій голос вирішальний. Евелін, нам справді не завадять мокрі ганчірки. Зможеш принести?

— Так...

— Добре. Дякую.

Він засукав рукав і сів біля Тео.

— Наслідки, Кассіане, — повторив Саймон.

— Про таке важко забути, татку.

Чоловік ввів число, взяв Тео за руку й підтвердив транзакцію.

Саймон відвернувся. Дивитися на дійство було нестерпніше, ніж він думав.

Евелін зайшла до кімнати після завершення транзакції. Поклала миску з водою біля ліжка, стисла в руці ганчірку.

— Все в порядку?

— Тео неймовірно пощастило, — сказав Саймон, випередивши Кассіана.

— Далі сироватка зробить все за нас, Евелін.

Він посидів ще трохи, невпевнений у міцності ніг. Змученість хилила в сон.

— Ти зможеш наглянути за ним?

— Так, але його обличчя...

— Для початку вистачить чистої пов'язки.

— Деталі лікування Тео обговоримо потім, — мовив хлопець, зловивши погляд Кассіана. Кивнув на двері, чекаючи.

— Схоже я спав надто довго. З'явилися невідкладні справи.

Евелін зайняла його місце, змочила рушник і акуратними рухами взялася змивати кров з обличчя Тео.

Кассіан наздогнав Саймона на вході до зали.

— Що з тобою коїться?

— Я не можу зрозуміти, чому ти так просто погодився на транзакцію?

Саймон видихнув, не дозволяючи гніву вести розмову. Підійшов до Кассіана, дивуючись спокійному обличчю.

— Чому...? Ти ледве пережив цей тиждень. Я боявся заплющити очі, проґавити твої спроби завдати собі шкоди. Мене лякала думка, що ти увійшов у цей стан безповоротно... А зараз усе спочатку? Я хочу стільки всього тобі розповісти, стільки спитати...

Аллен усміхнувся, виставив руки:

— Саймоне, дозволь мені перепросити.

— За що?

— За все, що ти побачив, поки я був не зовсім при тямі. Впевнений, що сказав багато образливих слів.

— Зараз це має значення?

Кассіан кивнув, повільно покрокував до столика.

— Вибач, я не мав наміру образити тебе.

— Я знаю...

— І дякую, Саймоне. Ти дбав про мене, хоч не мусив цього робити.

— Облиш.

Він опустився на диванчик поруч із Кассіаном. Відкинувся на спинку, повернувши голову в його бік.

— Я зроблю це знову. Без вагань.

— Тобі не доведеться.

— Не зрозумів. Після транзакції з Тео ломки не буде?

— Ні, навпаки.

— То чому мені не доведеться?

— Бо цього разу я піду у «витверезник».

— Ні, ні, ану зачекай...

Саймон обернувся боком, підтягнув коліна до грудей. Кассіан сидів непорушно, схиливши голову на спинку.

— Який ще, в біса, «витверезник»?

— Таке місце в підвалі адмінбудівлі. Голі стіни, повна темрява, матрац на підлозі... ідеальне місце, аби кричати, лаятися і пережити ломку.

— І ти вже там бував?

— Авжеж.

— Ні.

— Так, Саймоне. Ми не будемо про це сперечатися, гаразд? Ти не зможеш дбати про Тео та наглядати за мною. До того ж тут місця для двох не вистачить.

Саймон помовчав, смикаючи тканину штанів на коліні.

— Коли ти підеш?

— Завтра.

— На скільки...?

— Два тижні.

— Довго. Мусиш з'явитися перед Паркером, еге ж?

— Без цього нікуди.

— Мені це не подобається, Кассіане. А якщо він тобі нашкодить?

— Це вже точно ні. Моє вбивство дорого йому обійдеться.

— Сподіваюсь, що Паркер розуміє це так само чітко.

Кассіан видобув з кишені цигарки та запальничку. Прикурив, із задоволенням роблячи першу затяжку.

— Що ти мав на увазі, коли казав: тепер цьому вишкребку нікуди не сховатися?

— То я про Паркера. Після його візиту мене охопила така лють. На думку спала одна ідея, я спробував і тепер у нас є доступ не лише до його пояса, а й до карти транзакцій, особових справ місцевих і персоналу. До справи Вуда теж.

— Молодець, Мерфі!

— Це не все. Мені вдалося хакнути один з комп'ютерів у адмінбудівлі.

— Та ну...

— Так, з нього вся інформація.

— Ти пішов на такий ризик лиш через те, що Паркер випробував на мені свою іграшку?

— Лиш? — Саймон вигнув брову, облишивши тканину. — По-моєму причина досить вагома.

Аллен усміхнувся, неквапливо випустив дим.

— Читав файли?

— Ні. Хотів почитати разом з тобою.

— Тому вирішив почитати мої записи.

— Знаєш, під час марення ти говорив дуже дивні речі. Я не міг збагнути, що вони означали, тому твої записи здалися єдиним ключем до розгадки.

— Але ні, тепер питань ще більше, правда?

Хлопець кивнув, вперся підборіддям у складені на колінах руки.

— Поговоримо про ті бої та хлопця із запису за двадцять п'яте грудня? Я б не починав зараз, але твоя нова транзакція не залишила нам часу.

Кассіан видихнув, погасив недопалок. Зосередився на Саймонові, злегка хитнув головою.

— Гаразд. Здається я завинив тобі кілька пояснень.

Хлопець готував себе до будь-якого одкровення, та все одно не міг опиратися чіпкому співчуттю, що посилювалося від споглядання блідого, вимученого обличчя Кассіана. Звична усмішка зникла. Змінилися очі, ніби бачили не сьогодення, а найтемніші події минулого.

— Залежність перетворила мене на зброю в його руках. На чудовисько, яке хотіло років і крові. Він тримав мене на межі ломки. Я ставав жорстоким, ефективним бійцем — все, чого прагнув Люціан.

— Люціан...? Тобто хлопець, що помер того дня, це Ноа?

— Ні. Ноа тут ні до чого. Того року йому виповнилося двадцять п'ять, а хлопець, якого я вбив, мав лише двадцять.

— Як це сталося?

— Під час першого бою. За кілька днів до того Люціан примусив Чака дати мені два роки. Знав, що при своєму розумі я нізащо не погоджуюся брати участь у цьому божевіллі.

Кассіан підкурив другу цигарку, склав руки на столі. Говорив з короткими перервами, не даючи спогадам затягнути себе в безодню.

— Ломка перетворила навколишніх на пакети крові й років... Гудіння в моїй голові посилювалося, не дозволяло думати про щось інше. Я просто хотів отримати достатньо, аби припинити це нестерпне печіння у венах. Я до пуття битися не вмів. Знаєш, що найгірше?

— Що? — спитав він пошепки.

— Я навіть не знаю, як звали того хлопця. Проте я ніколи не забуду звук, з яким його рука вдарилася об підлогу... наче суддівський молоток.

Він пристукнув по столі, міцно стис щелепи. Цигарка вигнулася, відправивши на підлогу купку попелу.

— Люціан так волав від задоволення. Цей бій приніс йому десять років. Мені віддали шістдесят. Спочатку я не знав, що на бої ставили не лише ті, хто билися, а й ті, що прийшли повитріщатися... Я не знав, що Люціан поставив мої п'ятдесят років проти сімдесяти років того хлопця.

— Ти писав, що п'ятдесят років — ліміт однієї транзакції. Після отримання більшої кількості за один раз можна втратити здоровий глузд.

— Так, це правда. Я казав тобі, що моє вбивство обійдеться Паркеру надто дорого, не забув?

— Не забув. Що це означає?

— Корпорація вважає мене унікальним елементом. Як довбаних вештальців, тільки в іншому напрямку.

— Ти не збожеволів. Все було по-іншому, так?

Кассіан кивнув, але дивився перед собою, немов у приглушеному світлі зали ховався хтось третій.

— Я почувався як і будь-хто інший після вбивчої транзакції з великою цифрою. Мій розум не дозволив тривати циклу звичні чотири дні. Галюцинації зникли за два. Я не збожеволів, як інші... Просто залишився винним.

Кассіан заплющив очі, тихо видихнув. Недопалок опинився біля попереднього.

— Байдуже, бився свідомо чи керувався тваринним бажанням задовольнити потребу в транзакції. Я все одно вбивця, Саймоне. Роки на моєму рахунку — яскраве, беззаперечне підтвердження цього факту.

Саймон повернув його обличчям до себе. Великі пальці втерли мокрі доріжки з холодних щік.

Хотів сказати йому чимало, та не вдалося. Душили власні сльози.

Саймон притулив Кассіана до себе, але позбутися бентежної думки, що втрачає його, ніяк не міг.