В.З.П.

Саймон дочитав останній запис з щоденника Кассіана. Інформації для розшифрування назв не знайшов, але ненависті до Паркера набрався ще дужче.

Тео важко зітхнув, з чималим зусиллям підсунувся до узголів'я. Роззирнувся, посилюючи дискомфорт у лівій половині обличчя.

— Де я...?

Саймон смикнувся, вчувши тихий, збентежений голос.

— Тео, з поверненням!

Він зістрибнув з підвіконня, покрокував до ліжка.

Пальці Тео зависли над пов'язкою. Саймон акуратно відвів його руку далі від обличчя.

— Як почуваєшся?

— Дивно... В голові щось не так, як має бути.

— За таких обставин це нормально.

— Яких обставин? Моє обличчя... Що це за річ?

Саймон потер чоло, добираючи слова для пояснення. Надмірна ніжність була б зайвою.

— Евелін знайшла тебе в провулку між кафе й сусідньою будівлею два тижні тому. Хтось вистрелив тобі в обличчя, залишив на рахунку один день і покинув помирати.

— Дідько...

Тео обмацав пов'язку. Намагався боротися з панікою, що вперто наростала.

— Довелося тримати тебе тут потай від Паркера. Не знаю, хто це зробив і якою буде реакція на твоє повернення в місто, але варто було перестрахуватися.

— Паркер... Це він. Він мене спотворив.

Хлопець поквапливо втер праву щоку. Відчував сором, потроху згадуючи події того вечора.

— Очікувано, — сказав Саймон, перевівши погляд на вікно.

— Ви з Евелін мене врятували. До віку лишуся винним.

— Тебе врятував Кассіан.

Проблиск недовіри на обличчі Тео здавався цілком звичним явищем.

— Нас друзями не назвеш. Навіщо він це зробив...?

— Я не знаю. Спитаєш, якщо хочеш.

— Обов'язково, та спочатку варто повернути собі нормальний вигляд.

— Можеш скористатися ванною. Це он там, — він вказав напрям, знову глянув на хлопця. — Я буду внизу. Скажи, якщо щось знадобиться.

— Дякую.

Тео завагався, але все ж сказав:

— Я повівся з тобою як останній покидьок...

— Добре, що ти це визнав, але я не хочу повертатися назад. Минуле в минулому. Ти зробив свій вибір, а я свій. Тему закрито.

Саймон забрав блокнот і ноутбук, пішов до кабінету, лишивши Тео наодинці з вихором думок.

Він нетерпляче позирав на двері, однак нічого не змінювалося. Сів за стіл, сподіваючись скерувати увагу на справи. Тішило, як періодичні вимкнення електрики нервували Паркера, та недостатньо сильно.

Пристрої з пояса Вуда ще не вмикали. Нова інформація у файлах не з'являлася. Саймон повернувся до перечитування окремих аркушів.

— Навіщо так заплутувати? Від цих загадок я вже з розуму сходжу, — стиха проказав Саймон, відкинувшись на спинку.

З прочинених дверей долинув знайомий голос:

— А ти дивись уважніше, Мерфі. Зазвичай відповідь прямо під носом.

Саймон покинув записи, відштовхнувся від столу й побіг до Кассіана. Обійняв, ледь не збивши чоловіка з ніг.

— Нарешті ти тут!

— Вперше бачу таку блискавичну зміну настрою, — він обійняв його навзаєм, усміхаючись. — Радий, що твоя голова на місці.

— Я робив усе тихо.

Саймон роздивився шию Кассіана. Нових слідів від електрошокера не було.

— Не хвилюйся. Він мене не чіпав.

— Я всяко намагався чимось його зайняти.

— Тобі вдалося. Останній тиждень в адмінбудівлі було дуже неспокійно.

— До біса це. Ти повернувся і я хочу знати, чи все гаразд? У тебе трохи хворобливий вигляд.

Кассіан усміхнувся, пройшов у кабінет.

— Ти щедрий на компліменти, — він сів за стіл, витягнув з шухляди пачку цигарок. Прикурив, відкинувшись на спинку. — От тепер точно все гаразд. Скучив за цією заразою.

— Іноді буваєш нестерпним, — сказав Саймон, присівши на край столу.

— Знаю! Давай, розповідай, що я пропустив?

— З чого б то почати... Паркер двічі проводив загальні збори. Іларія мертва. Бред, той, що власник тату-салону, теж.

Кассіан струсив попіл, повільно похитуючись туди-сюди.

— То залишився один з блондинів-близнюків.

— Його вже тиждень не видно. На других зборах не з'явився.

— Мені це не подобається.

— Щось нагадує, еге ж?

Чоловік вигнув брову, затягуючись.

— Ти дочитав мій блокнот.

— Так, вибач. Не міг сидіти без діла, — сказав Саймон ніяково. — Намагався знайти щось корисне.

— Знайшов?

— У ситуаціях Генрі та Люціана дещо збігається. Не думаю, що це випадковість.

— І правильно думаєш.

— Тоді ми в сраці. Якщо Паркер вирішив зробити з Генрі ручного кровожерливого монстра... — Саймон рушив до стіни, склавши руки на грудях. — Не знаю, це треба припинити.

— Як?

— Хіба тут великий вибір, Кассіане?

Чоловік хитнув головою, задивився на сходи.

— А що там з Джексоном?

— З ким? — перепитав Саймон, розгублений раптовою зміною теми.

— З Тео.

— Ніби все нормально. Вранці отямився.

— Евелін зараз із ним?

— Не повіриш, але ні. Ми посварилися...

— Чого раптом?

Саймон повернувся до столу.

— Якось ввечері прийшла сюди. Поводилася дуже дивно, ніби чекала, що на неї хтось от-от нападе. Я намагався розпитати, що трапилося, але Евелін почала кричати й звинувачувати мене в тому, що відмовляв тебе від транзакції з Тео. Якщо байдуже на нього, то яке мені діло до неї? Таке говорила. Потім сказала, що не хоче мене бачити. Я якось зайшов додому, хотів спробувати це залагодити, але Евелін послала мене, навіть двері не відчинила. Думаю, вона зла не лише через Тео... Мені здається, щось сталося, коли я був у північній частині міста, або вже після цього.

— Ти був у північній частині?

— Так... розкажу пізніше.

Кассіан погасив недопалок, звівся на ноги.

— Діти.

— Що ти маєш на увазі?

— Що я не збирався бути вашим опікуном, проте якогось біса почуваюся відповідальним.

— Слухай, Кассіане...

Хлопець склав руки на колінах, загинаючи пальці. Дивився в підлогу, силкуючись приховати хвилювання.

— Твоя відсутність дала зрозуміти, що сам я не впораюся. З моїх навичок толку мало, якщо нема уявлення, що треба зламувати. Я нічого не розумію, навіть елементарних шифрів у файлах!

Побачив, як уважно він слухав. Поспішно відвів погляд, кажучи далі:

— За ці тижні збагнув, як мені, курва, самотньо. Довелося розмовляти з самим собою, уявляєш? Це нагадало моє життя до В.З.П.. Не хочу повертатися назад. Я до біса боюся, що одного разу втрачу тебе назавжди.

— Зрозумів, як наша транзакція на тебе вплинула?

— Я не хочу твоєї крові й років, Кассіане. Взагалі не хочу, а не лише твоєї.

Аллен підбадьорливо поплескав Саймона по спині.

— Зберися, Мерфі. Відсутність залежності — хороші новини. Я тут, тож допоможу тобі з файлами, і поговорю з Евелін, аби не ображалася.

— Ти ухиляєшся від відповіді на питання про можливу небезпеку, як і від питання про повернення в зовнішній світ. Скажи мені, у чім річ? Будь ласка, Кассіане.

— Гадаю, що про повернення у зовнішній світ на якийсь час варто забути. Ми можемо знищити Паркера, але на його місце неодмінно прийде хтось інший. Ця корпорація існує досить довго, а я був засліплений гнівом, аби усвідомити, що безпечного життя за межами цього міста не буде.

Саймон кивнув, дійшовши такого ж висновку ще кілька днів тому.

— Може залишитися тут не така вже й погана ідея? Без Паркера, певна річ. Принаймні ніхто не ловитиме нас, як прибульців, аби розкрити секрет довголіття.

— Ймовірно.

— Та навіть після всього, що ми пройшли, ти залишаєшся на відстані. Боїшся зближуватися через події минулого?

Кассіан потягнувся за цигарками.

— Треба вирішити це тут і зараз, аби найдивніші думки не розбурхували твою уяву.

Прихилився до стіни, затягнувся, тоді повів далі:

— Ні, справа не в тобі, і ні, я не закоханий в давно мертву дівчину з моєї групи. Справа в цьому місці, Саймоне. Ти кмітливий, просто озирнися і збагнеш, що я хочу сказати.

Чоловік видихнув, дивлячись Саймону у вічі.

— Ти вже відчув, як страшно до когось звикнути, правда?

— Правда...

— Малому Чаку зараз було б трохи більше, ніж тобі. Луї й Елайза святкували б десяту річницю свого весілля. Адель точно стала б головною у бібліотеці. А Тео? Зараз він міг бути таким же, як і в той день, коли зайшов на територію цього міста.

— Тут всякий зв'язок може стати смертельною пасткою. Розумію, до чого ти хилиш.

— Якби ми зустрілися в іншому місці, за інших обставин — я б не вагався. Однак ми тут, у цьому збоченому пеклі.

Кассіан розчавив недопалок, зупинився перед Саймоном.

— Не сумнівайся, я віддам усе, що маю, аби захистити тебе від Паркера, Генрі та до них подібних. Я не дозволю тобі померти після всього, що ти для мене зробив.

— Ти головне сам не помри, добре?

Аллен злегка кивнув. Помах рукою у бік кухні здався Саймону надто квапливим.

— Поклич Тео, будь ласка. Треба пообідати. Після цього переглянемо файли та шифри, що не давали тобі спокою.

За обідом Тео обмежився короткими, ввічливими відповідями на запитання щодо свого самопочуття. Активнішим хлопець став після того, як лишився з Кассіаном наодинці.

— Саймон сказав, що ти віддав мені свої роки.

— Вважай це подарунком на день народження, — мовив Кассіан, миючи посуд.

— Навіщо? Ти, певно, знав, що я доносив на тебе Паркеру.

— Знав.

— Не розумію я тебе, Аллене.

— А ти не напружуйся. Радій, що вижив і в майбутньому приймай виважені, а не імпульсивні, рішення.

Тео торкнувся краю пов'язки. Ковзнув на пошкоджену, нечутливу шкіру.

— Не вірю, що так облажався. Саймон на мене навіть не дивиться, розмовляти не хоче.

Кассіан повернув посуд на місце.

— Забудь про Саймона.

— В якому сенсі?

— В усіх, мій юний розумнику. Дай йому спокій.

— Я вважаю, що це особиста справа і...

— Мені все одно, що ти думаєш і як дивишся на цю ситуацію.

Глянув на Тео, продовжив тихіше:

— Не створюй проблем і не випробовуй терпіння. Засліплений ревнощами ти не мав часу роззирнутися і звернути увагу на хаос, який шириться містом. Верещав, що це я всіх порішив, намагався переконати в цьому Саймона, хотів замкнути його в клітці свого токсичного кохання.

— Я дійсно його кохаю. Усвідомлюю, що моя поведінка була неприпустимою, але тепер хочу почати заново.

— Ай, спробуй, нехай, — сказав Кассіан з посмішкою. — Та якщо він скаже, що ти набридаєш і дозволяєш собі зайвого... Загалом, ти чув, на що я здатен.

Тео відступив, прикусивши нижню губу.

— Знаю, що до списку твоїх фаворитів не потраплю, та не дуже й хочу. Дякую, що врятував мене. Принаймні між нами буде один світлий момент.

— Єдиний, гадаю.