В.З.П.

— Ну припини, будь ласка! Я ж не зібрався тебе вбивати, Кассіане.

Саймон розстібав його мокру сорочку, раз по раз відкидаючи неспокійні руки.

— Не треба...

— Аякже. Може залишити тебе прямо в цій калюжі? Просто дозволь мені...

Він замовк, збагнувши причину опору. Обидва передпліччя Кассіана перекреслювали рубці, надаючи шкірі нездорового, штучного вигляду. Особливо виділявся колапс вен, який, немов лоза, обплітав ліву руку, тягнучись вгору до плеча.

— Не витріщайся, — сказав Кассіан, вихопивши в Саймона рушник.

— Я не... не збирався навіть.

Відвів погляд, ніяково додавши:

— Вибач.

Зачекав, поки Кассіан накинув рушник на плечі й простягнув йому руку.

— Я вкладу тебе спати. Чи хочеш чогось іншого?

— Хочу, аби ти від'їбався від мене, Люціане! Я тобі дитина чи що?

Він проігнорував жест Саймона й спробував вибратися з ванни самотужки. Ноги не слухалися, зрадницьки згинаючись.

Саймон підхопив його під руки, не даючи розпластатися на мокрій підлозі.

— Не знаю, хто такий цей Люціан, але зараз ти сам собі не допоможеш.

Кассіан сидів на ліжку, клацаючи зубами. На шкірі виступили сироти, змушуючи загортатися в рушник ще дужче. Опирався, коли Саймон одягав на нього суху сорочку, але не так активно, як у ванній. Біль у спині зникав так само раптово, як і з'являвся.

— Рецидив неможливий...

— Про що ти? — спитав Саймон, акуратно розтираючи його спину й плечі.

— Біль не може повернутися. Вони грають у власні божевільні ігри...

Кассіан затих, кусаючи губи. Посидів ще трохи, тоді ліг, поклавши голову на коліна Саймона.

— Ти не зможеш надурити систему, Люціане... Вони знають, коли зростає кількість років на твоєму рахунку, але не знають, в кого ти їх відібрав.

— Для чого дурити систему?

Хлопець питав тихо, злегка погладжуючи його плече.

— Це не відновлення, зміцнення і покращення... Це влада, залежність і покірність. Ти думав, що граєшся з ними, але це вони гралися з тобою, Люціане.

— «Вони» це Паркер?

Кассіан стиснув зуби, намагаючись відштовхнути темряву.

Вона мала звук. Тук. Тук. Ритмічний, монотонний удар м'ячика об підлогу.

— Та вже, трясця, годі! — Закричав Кассіан, затуливши вуха долонями. Люціан ніколи не випускав з рук той клятий м'ячик, коли нервував або щось планував.

Саймон роззирнувся, але кімната не змінилася.

— Врешті-решт ми всі лабораторні щурики. Просто дехто стає особливим, як ті, що в північній частині міста...

— Перші піддослідні, — уточнив для себе Мерфі, спантеличений мареннями Кассіана. — Північ міста ізольована?

Чоловік підтягнув ноги до грудей, заплющив очі:

— Я дуже втомився, Саймоне. Хочу спати.

— Так, добре... Чекай, ти щойно впізнав мене? Таки впізнав!

Кассіан нічого не відповів, проте крихти полегшення зробили напругу менш концентрованою. Відсутність свідомого чоловіка посилювала самотність і страх, що були для Саймона гіршими за смерть.

  Він сидів непорушно, намагаючись зібрати цілісну картину з незрозумілих реплік Кассіана. Сумнівався, що все сказане було плодом втомленої болем свідомості.

Від будування теорій, ким міг виявитися Люціан, Саймона відірвав нетерплячий, повторюваний стукіт у скляні вхідні двері кафе. Він підклав під голову Кассіана подушку, підвівся, давши занімілим ногам хвилину на відновлення.

Спустився вниз, затримався біля столу. Щось здавалося неправильним, притягуючи до себе забагато уваги. Він поспіхом сховав ноутбук в шухляду столу й тільки тоді пішов відчиняти двері.

В кафе влетів рознервований Тео, не одразу збагнувши, що жодних відвідувачів не було.

— Ти не повернувся додому! Я не міг піти на пошуки, почалася комендантська година. Уявляєш, що я собі надумав?

Він загріб Саймона у свої обійми, повільно переводячи подих. Трохи заспокоївся, коли руки хлопця торкнулися його спини навзаєм.

— Я не мав можливості сказати тобі, що лишуся тут на ніч. Ми викинули свої телефони в синій смітник за воротами, пам'ятаєш?

— Певно, що так.

— І я не думав, що ти так сильно непокоїшся.

— Я люблю тебе, тому й не можу інакше.

Саймон прибрав його руки зі свого обличчя, але не відпускав, бажаючи уникнути зайвого галасу.

— А чому ти не в бібліотеці?

— Будівля не розвалиться, якщо я прийду на кілька хвилин пізніше. Хотів переконатися, що він не завдав тобі шкоди.

— Тео, ми вже це проходили.

— Я знаю, але все одно не довіряю Аллену.

Він витримав паузу, нарешті зауваживши, яким порожнім було це місце.

— До речі, чому ти мав лишитися тут на ніч?

— У Кассіана з'явилися важливі справи в іншому кінці міста. Він попросив мене наглянути за кафе та квартирою нагорі.

— Тобто, вночі ти був тут сам?

Хлопець кивнув, усміхнувшись:

— Ти ж не думаєш, що я тут розважався зі своїм босом, бо закортіло тебе зрадити?

— Я не...

— Вей, не виправдовуйся. Я і сам надумав би гіршого!

— Ти більше не злишся через мої підозри та всі ті слова під час зібрання?

— Не злюся, але буду радий, якщо ти облишиш Кассіана й зосередишся на своїй роботі... і на нас.

Тео мовчки дивився на Саймона, ніби чекав, що він засміється і зізнається, що жартує.

Саймон коротко поцілував Тео, шкодуючи про брехню, але усвідомлюючи її необхідність.

— Сьогодні повернешся додому...?

— Я маю виконати обіцянку й подбати про це місце.

Радість Тео пригасла. Повернулися ревнощі.

— А завтра? Коли взагалі він збирається повернутися і виконувати свою роботу?

— Не допитувався. Маю думати про свою роботу, бо не хочу неприємностей.

Саймон придушив роздратування, вертаючись до розважливого тону:

— Тео, я не роблю нічого, що могло б образити тебе, чи вдарити по твоїй гідності. Довірся мені хоча б раз, будь ласка.

— Я довіряю тобі, але не йому. Не сприймай на свій рахунок.

— Твоє право. Та пам'ятай, що будь-яку шкоду Кассіану я таки сприйму на свій рахунок, особливо якщо дізнаюся, що ти до цього причетний.

— Я тобі не ворог... — сказав Тео, бажаючи відхилитися від небезпечного курсу.

— Знаю, — стиха мовив Саймон, розвернувши Тео до виходу. — Після вечері ти сказав, що можеш довіряти лише мені. Все лишилося тим самим?

— Досі вважаю так само, Саймоне. В цьому містечку ти моя єдина сім'я.

— Добре, Тео. Виконуй свою роботу та повернися додому до комендантської.

Джексон зупинився на порозі, вагаючись.

— Саймоне...

— Так?

Думки Мерфі впевнено поверталися до Кассіана, викликаючи занепокоєння. Сподівався, що він спить, а не стікає кров'ю від розірваного зубами зап'ястя.

— Мої дії, як і твої, спрямовані на захист, а не бажання образити чи завдати болю.

— Я вірю у твої добрі наміри, Тео, — сказав Саймон, зважившись на легкий поцілунок в щоку.

Крізь скляні двері Тео бачив, як швидко Саймон побіг нагору. Внутрішня боротьба сягнула піка. Він поквапився вперед. До адмінбудівлі, а не бібліотеки.

Генрі загорнув браслет Сесіль в футболку, лишив біля себе на ліжку й узявся роздивлятися фотографії. Він не відчував старого задоволення від залишеної в різноманітних химерних позах мертвої жінки. Огиди до себе за скоєне також не було. Генрі відчував страх. Ненависний, мерзенний і всюдисущий.

Слова Аллена штурмували свідомість. На плечах відчувалася вага його руки, нагадуючи про глузливі обійми.

Генрі зігнув кожну фотографію навпіл, відправляючи в складки футболки до браслета. Запхав згорток у пластиковий пакет і став посеред кімнати, міркуючи далі.

Чи здогадався Паркер, хто вбивця? Він сумнівався. Чи поділився своїми здогадами Кассіан?

Генрі не знав напевне, але сподівався, що розмови між чоловіками не було.

Він викинув з комода свої речі. Витягнув шухляду й обернув догори дриґом. Приліпив пакет широкими смугами клейкої стрічки, безупинну додаючи більше й більше.

Поспіхом повернув шухляду на місце, абияк склав речі. Вернувся в центр кімнати, озираючись. Все здавалося нормальним.

Він дав собі ляпаса. Скуйовдив волосся, ігноруючи спазми в животі.

— Не думай про його слова! Не думай! Що він може знати?

Тиша у відповідь не зупинила Генрі від розмови з самим собою.

— Ти одужав, отже отримав шанс робити те, що хочеться. Зупинитися — зрадити себе. Я не дозволю зарозумілому вишкребку гратися зі мною. Ніколи. Нізащо!

Вдихнув, видихнув. Полегшення не з'являлося.

Коридор заповнили звуки чиїхось кроків. Генрі підбіг до дверей, прислухався.

— Відчиняй. Я знаю, що ти вдома.

Він розслабив кулаки, покрутив ключ. В полі зору з'явилася радісна Іларія. Запрошення не чекала. Зайшла всередину, не надаючи знервованому лицю Генрі особливого значення.

— Маю тобі щось розповісти!

— Давай потім. Я збирався прийняти ванну.

— Ти приймай, а я розповідатиму.

— Ніколи не чула «ні»?

Іларія повела плечем, крокуючи до ванної. Генрі втомлено потер очі й пішов слідом.

— В магазин заходив такий цікавий чоловік...

— Я тебе вб'ю, якщо скажеш, що розважалася з ним, — сказав Генрі, лягаючи в гарячу ванну.

— Ні! Точніше не зовсім.

Вона сіла біля ванної, погладжуючи кінчиками пальців його руку.

— Ти чув про ігри на роки?

— Моя наставниця щось про це говорила.

— Так! Тут майже всі цим займаються. Ще один спосіб отримати роки, значно цікавіший, ніж добровільні транзакції. Краще, ніж насильницькі. Мій новий друг сказав, що одинадцять років тому якийсь чувак наважився перетягнути ці ігри в центр міста.

— Переходь до суті.

— Я зіграла, і виграла! Дяка тому чувакові з минулого. Генрі, це чистий кайф.

— Ти зіграла?

— Так...

— А я не казав тобі не привертати до себе зайвої уваги?

— Чого ти? Я кажу, що майже всі тут цим займаються. Ніхто й не запідозрить.

— Невже?

Генрі вчепився в її волосся, потягнув на себе. Іларія закричала, впершись руками в слизьку ванну.

— Пусти! Генрі, годі робити мені боляче!

— А як ще поводитися з неслухняною сукою?!

— Ти розважився з довбаною Сесіль, а я теж хочу веселощів!

— Що ти сказала?

— Це ж ти вбив Сесіль, хіба ні?!

Він занурив її голову під воду. Відчайдушні спроби звільнитися від тиску тільки посилювали його запал.

— То скільки ти отримала з тих ігор?

Іларія плакала й кашляла, не розплющуючи очі через пекучу піну.

— Відповідай!

— Двадцять два...

— У що ви грали?

— У доміно.

— Ти виграла двадцять два роки складаючи срані кісточки?

— Так! Я кажу тобі правду. Вони грають у всілякі тупі ігри, спокійно віддають свої роки або спокійно відбирають твої.

Генрі відпустив її волосся, поволі вибрався з ванної.

— Скільки років на твоєму рахунку?

— П'ятдесят...

— Везіння в чистому вигляді.

— Генрі... не чіпай мене, благаю.

— Розваж мене, солоденька. Маємо дбати одне про одного.

Іларія заверещала, коли Генрі щосили вчепився в передпліччя. Він зламав її тоненький вказівний палець. Крики й плач не заважали натискати на дисплей.

Жадана ейфорія взяла Генрі у свій полон після передачі першого ж року. Чимраз тихіший стогін Іларії не сягав його уваги. Забулися загальні збори, слова чоловіка з кафе. В пам'яті спалахнув образ Сесіль. Ті спокусливі губи й ідіотська усмішка. Смак її чорної крові приємно зволожував горло, продовжував його життя.

Генрі губився в потоках екстазу, не зауваживши, як стихли жалібні стогони Іларії. Він не помітив, як своїм натиском зламав її зап'ястя.

Не помітив, як після отримання п'ятдесяти років чорна кров затопила його очі.

  Паркер заледве тримав себе в руках, слухаючи сповненого ревнощами Тео.

— Ви можете перевірити, чи Аллен справді пішов у справах?

— Ми ж не поліційний відділок, Джексоне.

— Але...

— Що «але»? — Вуд вийшов з-за столу, опустивши руки на пояс. — Маєш справді важливу інформацію, чи збираєшся гаяти мій час своїми теоріями? Не подумай, я ціную твоє бажання бути корисним, але зараз ти пристойно дієш мені на нерви.

— Я вас не розумію, містере Вуд, — обурився Тео, впевнено стоячи перед чоловіком. — Кажу, що Аллен втягує Саймона у свої брудні справи. Даю вам знати, що він чкурнув кудись в іншу частину міста й прошу вас перевірити, чи, бува, не підбурює він там інших мешканців на бунт. А ви кажете, що я дію вам на нерви. Що це таке?

— Заспокойся, тихо... Ти сприймаєш мої слова надто буквально.

Він відволікся на пищання сканера. Зняв його з пояса, перевіряючи причину.

— Ти ба...

Паркер утримався від реготу, зупинившись на легкій усмішці.

— Що сталося?

— Браслет одного мешканця вимкнувся.

Тео помітно напружився. Написів на сканері не розумів.

— Чий?

— Я не можу говорити про таке з цивільними! Повертайся до роботи, Джексоне.

— А що з Алленом?

— Не хвилюйся...

Паркер повернув сканер на пояс. В голосі зазвучали звичні холодні ноти:

— Я перевірю.

Саймон сидів на підвіконні, перевіряючи отримане зі сканера сповіщення. Деталей про власника браслета не було.

— Списали п'ятдесят років за один раз... жах.

Глянув на ліжко, ніби чекав почути щось у відповідь. Кассіан спав, час від часу сповіщаючи про повернення своїх марень короткими, незрозумілими фразами.

Хлопець відклав ноутбук і повернувся до читання першого блокнота зі столу Кассіана. Сподівався, що принаймні там знайде щось корисне.

Саймон побіжно глянув списані акуратним почерком сторінки. Повернувся на початок, читаючи уважно.

17.10.2014

  Я тут вже місяць. Параної нема меж!

Елайза каже, що це нормально. Ми всі боїмося рецидиву. Здається, що страх от-от матеріалізується.

Люціан такий спокійний, аж лячно. Він пропускає роботу. Я мушу працювати за двох!

Останній тиждень приходить Луї, допомагає в кафе. Так само Адель. Вона з'являється майже щовечора. Каже, що досі винна мені за допомогу в перші дні. Я так не думаю.

  18.10.2014

  Насправді Паркер Вуд дуже моторошний чувак. Він з'являється в кафе значно частіше. Навідується додому, ніби йому не насрати, як наші справи.

Мені здається, що він чіпляється до Єви. Вона дуже роздратована після кожної розмови з наглядачем.

Хвилююся за Адель. Мені б не хотілося, аби його довбані руки дотягнулися до неї. І це не ревнощі. Я не знаю. Адель здається мені єдиним світлом. Це місце може її вбити.

  23.10.2014

  Люціан ідіот! Але я не кращий. Ми попхалися в північну частину міста. Там не лише порожні будинки та вештальці. Відчайдухи перетворили одну з будівель на довбане наркокубло без наркоти.

Тільки там я побачив, що сироватка зробила з нашою кров'ю. Від цієї смолянистої рідини дуріють не гірше, ніж від кокаїну та іншого сміття.

Я попався на гачок.

Саймон різко зірвався на ноги. Внизу гучнішали кроки. Хтось підіймався нагору.

Він сховав блокнот і ноутбук під крісло. З'явилося бажання сховати Кассіана, але на це не лишилося часу.

В кімнату увійшов Паркер. За ним два охоронці. Вони заступили вихід, байдужі до всього, що діялося довкола.

— Кого я бачу... Саймон Мерфі!

— Добрий день, містере Вуд. Яким вітром? Бачу, що ви й ключі від кафе маєте.

— Я маю ключі від кожної будівлі в місті.

— Це дуже... круто, — сказав Саймон, потираючи підборіддя. — Якщо ви з хлопцями захотіли перекусити, то я щось приготую.

— Не варто. Я тут з інших причин.

Саймон зібрався говорити далі, але важкі руки охоронців притисли його до місця.

— Містере Вуд, що ви, в біса, зібралися робити?!

— Мене зацікавило, чому кафе не працює? Дехто з місцевих висловив таке ж занепокоєння. Я вирішив перевірити, що діється.

— Він погано спав, тому сьогодні кафе зачинене. Тужить за Елайзою...

— Ну-ну.

Паркер підійшов до ліжка, схилився над Кассіаном. Роздивлявся його в цілковитій тиші, а тоді розреготався. Здавалося, сорочка от-от розірветься.

— Ти зірвався! Чиї роки поцупив цього разу, Кассіане?