В.З.П.

— Хто став твоєю жертвою цього разу? — глузливо питав Паркер, постукуючи пальцями по боці пояса.

— Він нікого не чіпав, — сказав Саймон, полишивши спроби вирватися з міцних рук охоронців. — Був тут увесь день. Кажу ж, тужить за Елайзою.

— Замовкни, Мерфі. Ще одне слово і я буду змушений покарати вас обох за неповагу до представника порядку.

Паркер штовхнув Кассіана в плече, повернувши на спину.

— Тримай руки при собі... Не лізь до мене.

— Ти говориш! Яке щастя.

— Дай нам спокій...

— Не можу. Ти порушуєш порядок в місті. Я казав, що кафе має працювати. Ти погодився і дав слово дбати про це місце. Що ми бачимо?

Він обернувся до своїх помічників. Кам'яні обличчя ніяк не змінилися. Вочевидь, Паркер міг трактувати їх як завгодно.

Вуд вернувся до Кассіана, нахилився ще дужче.

— Твоє слово чогось варте, Аллене? Випадок з бідною Елайзою свідчить про те, що ти пустобрех.

Кассіан лежав непорушно, дивлячись на наглядача розфокусованими очима.

Паркер стишив голос. Посмішка росла, спотворюючи його обличчя.

— Клявся, що змусиш мене за все відповісти, а насправді копав собі щораз глибшу могилу. Ти в лайні вже по шию. Особливий статус не може захищати тебе вічно, чи думаєш інакше?

Чоловік зітхнув, на мить заплющив очі. Рух вийшов різким, на миттєву відповідь Паркеру забракло звичної зібраності. Кассіан ляснув його по потилиці, притягнувши до себе ближче.

— Могила буде не лише глибока, а й достатньо широка. Ти ляжеш у неї разом зі мною, Вуд...

Наглядач скинув ослаблену руку, виструнчився, смикнув сорочку вниз, позбувшись недоречних складок.

Саймон вгледів на блідому обличчі Кассіана знайому усмішку, але на радощі часу не було. Паркер зірвав з пояса електрошокер, звернувся до помічників:

— Напад на наглядача під час виконання обов'язку. Підтверджуєте?

— Підтверджую, — сказав той, який тримав Саймона ліворуч.

— Підтверджую, — сказав охоронець праворуч.

— Який напад? У нього навіть сил недостатньо!

— Так воно й краще. Буде менше опиратися, — мовив Паркер, увімкнувши електрошокер.

Саймон повернувся до активних пручань, мало не зриваючи голос:

— Дідько, ні! НЕ ТРЕБА! Паркере, зупинися, прошу!

Наглядач обдарував хлопця зверхньою посмішкою, з помітною насолодою притуляючи увімкнений пристрій до шиї Кассіана.

З нього вирвався короткий, хрипкий крик. Далі тиша. Саймон не міг відвести очей, безсило повиснувши на руках посіпак Паркера.

— Люблю порядок. Так легше берегти мир у нашому утопічному куточку.

Електрошокер повернувся на пояс. Паркер зупинився перед Саймоном.

— У твоїх очах застигли сльози, Мерфі, і я волів би думати, що це сльози безсилля, а не гніву. Ти проводиш з Алленом багато часу... надто багато, та я не заперечую! Врешті-решт саме я так захотів. Просто пам'ятай, що тебе чекає, якщо даси гніву взяти над собою контроль.

Лютий погляд хлопця геть його не тішив.

— Дружба з Алленом тебе не врятує. Не дасть імунітет. Так, він особливий, цінний для корпорації, але ти — зовсім інший випадок. З тобою ніхто бавитися не буде. Зійдеш з встановленого шляху — помреш ще до того, як на рахунку лишиться нуль. Встигаєш за мною, Мерфі?

— Все ясно, як білий день, містере Вуд.

— Таким ти подобаєшся мені більше, хлопче.

Рука злегка ляснула Саймона по щоці. Обличчя Паркера пом'якшилося, давши натяк на фальшиву доброту.

— Бунтарство тобі не до лиця.

Охоронці відпустили Саймона. Паркер рушив на вихід.

— Від завтра кафе має працювати безперебійно. В іншому випадку ви обидва мусите заплатити штраф, — додав той, не озираючись.

Саймон дочекався, коли важкі кроки стихнуть. Цього разу заціпеніння його не взяло. Він ніколи не покладався на молитви, але тепер, підходячи до Кассіана, зловив себе на думці, що молиться, аби той був живим. Байдуже, до якого бога. Байдуже, що жодної молитви достеменно не знав.

Перед ліжком опустився на коліна. Повернув голову Кассіана на подушку. Тремтячі пальці ніяк не могли відшукати пульс. Він затамував подих, притулившись вухом до грудей чоловіка. Вони повільно здіймалися й опускалися, чулося серцебиття.

Саймон сповз на підлогу, затулив обличчя руками. Власне серце калатало до нудоти. На мить йому здалося, що все довкола потонуло в тиші й темряві.

Евелін повернулася з салону ще годину тому, але дотепер в будинку голосніше не стало. З квартири Іларії не долинало жодних звуків. Зазвичай о шостій вечора тиші від дівчини годі було чекати.

Вона зібралася і пішла на поверх нижче. Залишатися на самоті ставало нестерпно.

Зупинилася біля дверей квартири Генрі. Прислухалася. Зсередини нічого не чулося.

Вона проминула сто п'яту квартиру й рушила до дверей Саймона. Одразу ж постукала, сподіваючись застати хлопця вдома. Відповіді не було.

За кілька хвилин в коридорі з'явився Тео. Похмуріший, ніж зазвичай, звів на дівчину погляд.

— Не витрачай там час даремно.

— Тео! Нарешті хоч хтось.

Евелін підійшла до нього ближче. Придивилася, м'яко торкнулася його руки, що стискала дверну ручку.

— Що з тобою, Тео?

— А не все одно? Кому яка різниця? Ні Саймону, ні Паркеру нема до цього діла.

— Скажи, що не так. Я спробую тобі допомогти.

— Ти нічим не допоможеш, Евелін. Навіть влади Паркера забракло, аби Саймон лишив того покидька та повернувся додому.

— Не розумію. Про кого ти говориш?

— Про Аллена!

Тео прибрав руку геть, стиснув перенісся і міцно заплющив очі, ніби намагався витіснити з голови події дня.

— Я про Кассіана, — сказав він тихіше. — З ним щось відбувається, а Саймон там. Сидить біля нього два дні. Не схотів повернутися додому, до мене...

— Боже мій, Тео. Я подумала, що сталося щось жахливе!

— Це недостатньо жахливо?

— Може Кассіан погано себе почуває і потребує допомоги Саймона?

— Облиш! Він хоче затягнути його в ліжко, використати для своїх ідіотських планів. От і все.

Тео взяв Евелін за руки. Голос тремтів, коли він почав говорити:

— Поговори з Саймоном, благаю. Вмов його повернутися додому. Він тебе послухає. Я знаю, що ти зможеш його переконати.

— Не краще дозволити йому робити те, що вважає за потрібне?

— Евелін! Молю, допоможи мені. Якщо так триватиме далі — я втрачу Саймона назавжди.

— Боже... добре! Все одно тут тихо й моторошно, як в трупарні. Хоч пройдуся, навідаю Кассіана та дізнаюся, що там відбувається.

Тео ледь-ледь всміхнувся, стиснувши її руки міцніше.

— Дякую. Тільки не кажи Саймону, що я просив.

Евелін стенула плечима, усміхнувшись йому у відповідь. Звільнилася від гарячих рук і попрямувала до сходів.

Генрі чув, як вона стукала у двері. Чув їхню розмову, та це не мало ніякого значення. Він лежав на ліжку, скорчившись. З одного боку відчував запах парфумів Сесіль, з іншого тягнувся аромат Іларії. Вони сміялися, перешіптуючись. Генрі веселила їхня компанія, але коротку мить.

Запахи зникали, як і сміх. Їм на зміну приходили волання. Обидві схилялися над ним, закривавлені, скалічені. Тягнули руки до його браслета. Дівчата хотіли повернути свої роки назад.

Генрі зарився обличчям в подушку, приглушуючи стогін. Відчував, як їхні нігті дряпають шкіру.

Він знав, що цього не могло бути насправді, та забував щоразу, як цикл запускався наново.

Саймон сидів біля ліжка, стукаючи по клавіатурі. Ззаду долинало дихання Кассіана. Чоловік отямився і навіть знайшов у собі сили на опір, коли Саймон знімав просякнуту потом сорочку. Буркотів, коли хлопець обтер його вологим рушником і одягнув у чисте. Заспокоївся, коли на чолі лишився мокрий компрес.

— Тепер цьому вишкребку нікуди не сховатися, — сказав Саймон, знаючи, що Кассіан спить. — Як я не додумався до цього раніше? Елементарна, курва, річ!

— До чого не додумався?

Саймон розвернувся на дівочий голос, прикривши ноутбук.

— Евелін... Налякала!

— У вас там було відчинено...

Евелін кивнула на ліжко. Обличчя помітно спохмурніло.

— Що з ним? А опік на шиї звідки?

— Паркер постарався.

Саймон заштовхав ноутбук під ліжко, тоді підвівся, думаючи, що казати далі.

— Побив його?

— Та ні. Вклав електрошокером. Я сам мало не вмер, не міг знайти в нього пульс. Думав все, гайки.

— Якого милого тут взагалі відбувається?

Евелін підступила до ліжка, звела на Саймона очі.

— А ти не постраждав?

— Я в порядку. Про те, що тут відбувається... — зупинився, задивившись на чоловіка. — Сам ніяк не второпаю. Паркер пригрозив, що оштрафує обох, якщо завтра кафе буде зачинене. Кассіан трохи не в тому стані, аби обслуговувати народ. Спробую якось дати цьому раду.

— Не хвилюйся через кафе, я допоможу.

— А робота в салоні?

— Є один запис вранці. Я швидко впораюся і прийду сюди.

Саймон глянув на Евелін, вдячно усміхнувся.

— Рятуєш мою задницю від втрати цілого десятка.

— Пусте... — вона придивилася до опіку на шиї Кассіана, мокрого від поту обличчя.

— А чому ти прийшла, Евелін? — поцікавився Саймон, привернувши до себе її увагу.

— Вдома лишатися було нестерпно. Тебе нема, Генрі й Іларії не чути, а Тео зачинився у себе. Вирішила пройтися і глянути, як тут справи.

— Дивно. Куди це блондини-близнюки подалися...

— Коли ти встиг придумати їм прізвисько?

— А, то давно було. Кассіан придумав, не я.

Вона кивнула, вертаючи свою серйозність.

— Його лихоманить?

— Так. Ще від вчорашнього вечора, я так думаю.

— Але він не може захворіти. Сироватка захищає від цього.

— Він не хворий. Тужить за Елайзою... Я так і сказав Паркерові, а він за грьобаний електрошокер взявся.

— Бідний... Я ж казала Тео, що, мабуть, Кассіан погано себе почуває і потребує твоєї допомоги, а він за своє.

Саймон насупився, обійшов ліжко й став біля дівчини.

— За своє?

— Він просив не казати, що говорив, аби я вмовила тебе повернутися додому.

— Але це не все, що він сказав?

— Говорив щось про Паркера і те, як навіть його влади забракло для того, аби повернути тебе назад.

— То он якого біса Паркер сюди прийшов.

— А сам Тео сюди приходив?

— Вранці. Покидьок здав нас Вуду.