В.З.П.

— Сподіваюсь нема потреби пояснювати, що буде краще, якщо ти втримаєш у таємниці від Евелін те, що ми тут вчора робили?

— Я ж не дурний.

Кассіан закинув голову назад, розглядаючи стелю. Поволі похитував крісло й мовчав, немов наводив лад у бібліотеці своїх думок.

Саймон притягнув стілець і сів навпроти. Ніяковість змагалася з вдячністю. Не схоже, аби Кассіан був наляканий втратою десяти років, але Саймон вже знав, наскільки болісно це може бути.

— Дякую.

— Ти про Паркера?

— Так. Сплата штрафу вбила б мене на місці. Я завдячую тобі своїм життям.

Кассіан сів рівно, глянув на браслет, повільно повів зап'ястям.

— Ти ж казав, що не дурний.

— Я не розумію...

— Чому ти опинився на волосині від смерті?

— Бо намагався увійти в систему.

— А хто про це попросив?

— Ти... — сказав Саймон дуже тихо.

Чоловік кивнув, підійшов до нього.

— Я. Хочу, аби ти зрозумів одну річ.

Саймон підвівся. Дивився на нього, ніби зачарований.

— Тут повно охочих використати тебе задля досягнення своєї мети. Несуттєво, для добра це чи навпаки. Я один із цих охочих. Але на відміну від більшості дурних відчайдухів я пам'ятаю про наслідки, як от всюдисущі очі й вуха системи, які неодмінно відправлять Паркера відібрати роки, аби покарати й нагадати, що тут твоє життя нічого не важить. Я усвідомлюю всю відповідальність за того, кого штовхаю до небезпечних дій.

Хлопець з нерозумінням опустив очі на простягнуту руку Кассіана.

— Якщо ти погоджуєшся ризикувати собою задля реалізації чужих бажань, то спочатку переконайся, що отримаєш щось натомість.

— Що ти пропонуєш?

— Я поверну тобі втрачені роки.

— Ні. Це надто багато. До того ж ти вже втратив десять років.

— Ти маєш хвилюватися за себе, Саймоне. На твоєму рахунку менш ніж десять років, так?

— Так, але...

— Обійдемося без «але». Скільки блондини-близнюки відібрали?

— Звідки ти знаєш, що це були вони?

— Елайза спіймала Іларію на гарячому. То скільки?

Саймон завагався, не наважуючись брати його за руку.

— Двадцять п'ять. Але Кассіане... Я не хочу ставити тебе під удар.

— Не забивай собі цим голову. Я б пропонував, якби це могло мене вбити?

— Ні, мабуть.

Кассіан активував дисплей свого браслета, коли хлопець взяв його за руку.

Саймон заплющив очі, очікуючи вже знайомого болю й страху.

— Розслабся, — стиха сказав Кассіан, ввівши цифру. — Отримувати приємніше, ніж віддавати.

Він підтвердив транзакцію, поспішно відвернувшись від браслетів.

Голка увійшла в руку Саймона, витіснивши страх здивуванням. Тіло охопило приємним жаром. Під шкірою чимраз помітніше пульсувала вена, більшаючи й темніючи.

Він відчував повернення сил. Піднесення і запаморочення позбавили сенсу всього, що до цього моменту здавалося важливим. Розслаблення вмить стерло всю напругу, послабивши твердість кінцівок.

Саймон тримав руку Кассіана й після того, як завершилася транзакція. Похилив голову на його плече, гучно дихаючи.

— Чорт забирай... Кассіане, нізащо не відпускай мене, — сказав він переривчасто, ледь стоячи на ногах.

— Не бійся. Я тримаю.

— Це так... бляха, я не можу.

— Від цього дуріють, як від наркотиків. Чорна кров викликає залежність, якщо твоєї сили волі недостатньо, — сказав Кассіан важко, майже скорботно.

Саймон, попри ейфорію, зауважив пригнічення, що накрило чоловіка своєю тінню. Думки розбігалися, він не спромігся щось сказати.

— Тобі треба полежати. Двадцять п'ять для першого разу досить-таки багато.

Кассіан відвів Саймона нагору до свого помешкання, вклав у ліжко й повернувся вниз до роботи. Кілька годин обслуговував клієнтів, але й натяку на його звичні веселощі ніхто не помітив.

В кабінеті розпакував новий ноутбук й узявся за впорядкування розкиданих на столі аркушів. Терпіння для такого заняття вистачило зовсім на трохи. Кассіан опустився в крісло. Крапля в океані чи ні, а втома відправила чоловіка в кількагодинний сон прямо за столом.

Елайза виставила перед собою руки, намагаючись зупинити знервованого хлопця.

— Пусти, жінко! Я маю його побачити, — кричав Тео, рвучись до кабінету.

Вона хитала головою, вказуючи на вихід.

— Я нікуди не піду! Не дозволю Саймону залишатися в цьому місці. Геть з дороги!

Він відсунув жінку вбік. Увійшов до кабінету, не турбуючись про манери.

— Де Саймон?!

— Хто? — перепитав Кассіан, позіхаючи.

— Саймон Мерфі. Хлопець, якого тобі довірив Паркер Вуд.

— Саймон Мерфі! — Чоловік усміхнувся, підвівся і повільно потягнувся. — Він спить.

— Спить... Що ти з ним зробив?

Тео помітно трусило. Кассіан бачив, як раз за разом стискалися його кулаки.

— Дав можливість розслабитися.

— Цікаво, як саме?

— Тебе це не стосується, мій юний розумнику.

Тео рушив до Кассіана, виставивши вперед вказівний палець.

— Я тобі не довіряю, так і знай.

— І правильно робиш.

— Мені відомо, що ти небезпечний, жадібний до крові вбивця.

Кассіан посміхнувся, опустивши руку Тео вниз.

— То чому не користуєшся знаннями з розумом? Якщо я такий небезпечний і жадібний до крові, то, мабуть, було б розумніше не випробовувати моє терпіння, як гадаєш?

— Не намагайся мене залякати! Я не дозволю тобі скривдити Саймона. Не знаю, що ти тут задумав, але якщо ще раз Паркер Вуд скаже, що через тебе Саймон має неприємності, присягаюся, я тебе вб'ю.

Кассіан поплескав його по грудях, нахилився до вуха й прошепотів:

— Не загравайся, Тео. Твій героїзм межує з дурістю. Дуже легко схибити. Не помітиш, як втрапиш не до тих рук і залишишся з нулем на рахунку.

Саймон опирався на стіну. Туман задоволення не облишив його свідомість, розмиваючи світ.

— А що сталося? — поцікавився він, не впізнаючи власний голос.

Тео поспіхом ступив до Саймона, притягнув до себе й поцілував. Хлопець не чинив опору, до пуття не розуміючи, що відбувається. Кассіан присів на край столу, хитнув головою і всміхнувся, потягнувши ближче пачку цигарок.

— Ти цілий? Все добре?

Саймон розгублено кивнув, відчуваючи тепло його рук на своєму обличчі.

— Я заберу тебе додому. Ти не в тому стані, аби працювати.

— Я не... А Кассіан?

Тео насупився.

— Він не зможе працювати. Я забираю його додому, де подбаю про все необхідне.

— Будь ласка, — відмахнувся Кассіан, підкурюючи. — Тільки добре дбай.

— Залиш свої поради для когось іншого.

Тео міцно тримав Саймона біля себе, ведучи на вихід. Хлопець йшов, хоч погляд залишався спрямованим на спину Кассіана.

Елайза постукала по столі, привертаючи до себе його увагу.

— Що таке?

Кассіан взяв з її рук блокнот.

«Відвідувачів лишилося мало. Я зачиню кафе швидше. Тобі треба відпочити!».

— Я в порядку, Елайзо, але сьогодні можемо зачинитися швидше.

Вона забрала блокнот, швидко вивела слова й повернула назад.

«Не мели дурниць. Принесу тобі чогось поїсти, а тоді підеш спати».

Кассіан погасив недопалок, прочитав написане і втомлено усміхнувся до жінки.

— Краще одразу піду спати.

Елайза кивнула, знову щось записуючи.

«Не зважай на слова того хлопця. Що він може знати? Спочатку це місце всім здається раєм, але згодом реальність наздоганяє. Тільки будь обережний з Паркером!».

— Цей сучий син заплатить за все, що накоїв. Особливо за те, що зробив з тобою і Луї.

«Але тепер тебе хвилює не лише минуле. Переймаєшся через Саймона, я бачу».

Кассіан похилив голову на складені руки.

— Люди з його групи небезпечніші, ніж здавалися спочатку. Паркер обов'язково цим скористається. Все може полетіти під три чорти будь-якої миті.

Елайза написала відповідь, поклала блокнот на стіл і погладила його по голові. Зупинила, коли Кассіан зібрався читати написане.

— Потім?

Вона кивнула й подалася до дверей. Ще раз глянула на чоловіка. Всміхнулася, помахуючи рукою.

— І тобі доброї ночі, Елайзо, — усміхнувся Кассіан у відповідь.

Чув, як замкнулися двері. Взяв її блокнот, вимкнув світло й піднявся до своєї квартири.

Впав на ліжко, усвідомлюючи, наскільки правильним і необхідним було передчасне завершення робочого дня.

Від радості не лишилося й сліду, коли він прочитав написане Елайзою.

«Ти не помиляєшся, коли думаєш, що цього разу буде хтось гірший за Люціана».

Тео заварив для Саймона чай, приніс в ліжко та сів поруч.

— Що він з тобою зробив?

— Хто...?

— Кассіан.

Саймон часто кліпав, але це не робило картину перед очима чіткішою.

— Між вами щось було?

— Вей... а що я тут роблю? Я мав подякувати.

Тео зупинив спроби Саймона звестися на ноги.

— За що? Чим це він заслужив твою подяку?

На обличчі Саймона з'явилася посмішка. Він зловився за руку Тео, але все одно сповз на подушку.

— Ти врятував мені життя... Я маю зробити для тебе щось натомість.

— Кассіан врятував?

— Тобі подобається говорити про себе в третій особі?

Саймон примружився. Відсутність чіткості перед очима посилювала запаморочення.

Тео глибоко вдихнув, але не сумнівався, що так позбутися від ревнощів не зможе.

Залишив чашку на підлозі. Схилився над Саймоном, ніжно погладжуючи підборіддя.

— Ти йому не дістанешся...

— Кому? — поцікавився хлопець, опустивши долоні на потилицю Тео.

— Зараз це не має значення, — сказав Джексон, запустивши долоню під футболку Саймона.

Елайза звернула з основної дороги. До її дому залишалося не більше десяти хвилин шляху повільним кроком.

Вона думала про свій перший день у В.З.П., про коханого Луї, про спільне кафе й плани на майбутнє, яке тоді здавалося обом мало не казковим.

Посміхнулася, згадавши появу веселої групи. Їх поселили в сусідньому будинку. На кілька років старші Елайза й Луї стали частими гостями в компанії щасливих і сповнених надій хлопців та дівчат. Особливо Елайзі запам'яталася Адель. А Луї часто говорив про Люціана й Кассіана. Хлопці з неабияким ентузіазмом працювали в кафе. Щодня з'являлося більше клієнтів, зокрема дівчат, охочих привернути до себе увагу бодай одного.

Смуток швидко спотворив пам'ять про теплі миті. Люціан й Адель давно мертві, як і її коханий Луї. А Кассіан...

Елайза зупинилася, вчувши позаду чиїсь кроки. Повільно обернулася.

— Настав час платити за свою цікавість, німа паскудо, — сказала Іларія, змінивши неквапливі кроки на біг.