В.З.П.

— Я більше не почую їхніх голосів, якщо ти помреш... — стиха мовив Генрі, втерши з губ кров Саймона. Погляд прикипів до браслета.

Саймон повільно відповзав, коли перша хвиля шоку почала слабнути. Ножиці лишилися біля ніг Генрі, та хлопець сумнівався, що з них була б користь.

— Він хоче, аби ви були мертві... Або один з вас.

— Та стулися ти вже!

Гарчання Генрі посилилося. Він ступав перевальцем, лишаючи криваві відбитки.

— Вмерти. Ти маєш вмерти...

Мерфі схопився за диванчик, звівся на тремтячі ноги. Кровотеча не припинялася, болісне пульсування, що охопило праву руку, заважало зосередитися.

— Віддай кров. Віддай роки! Зроби це... Зроби пана щасливим.

— Віддай роки... — тихо повторив Саймон.

Він згадав записи, слова про перехід межі, божевілля. Першу транзакцію з Іларією та Генрі. Ломку Кассіана. Розмову перед тим, як він пішов до «витверезника».

— Тут можна померти лиш в один спосіб.

— Занулення рахунку?

— Молодець, Мерфі, — мовив Кассіан, сидячи біля нього на диванчику.

— В нашу першу зустріч ти розповідав, що таких, як Іларія, знаходять з перерізаними горлянками. А цей постріл в Тео? Навіщо так старатися, якщо жодна дія не призводить до смерті?

— Задля розваги, гадаю. Такі, як Паркер, люблять веселощі. Проте шлях до смерті тут один.

— Занулення рахунку, — повторив Саймон.

— Покінчимо з цим... Хочу позбутися набридливих голосів, — викрикував Генрі, наближаючись до Саймона.

— А я зрадів, що нарешті все буде добре. Дурень, — стиха сказав Мерфі, роблячи глибокий вдих. Лівою рукою схопив зі столу сільничку, прибрав кришку, тоді подався назустріч Генрі.

— Пан має бути задоволеним. Дівки зникнуть...

— Ти теж зникнеш, Генрі. І я, мабуть, разом з тобою.

Саймон пожбурив вміст сільнички Генрі в обличчя. Той запищав, скинувши руки до очей.

— Нічого не бачу... Я НІЧОГО НЕ БАЧУ!

Він повалив Генрі на підлогу, коліном притискаючи горло. Відтягнув руки від лиця, скерувавши вказівний палець до браслета. Заплямований кров'ю дисплей увімкнувся не одразу. Генрі борсався, намагаючись вирватися.

— Я цього не хотів, ясно тобі?! Ти сам прийшов. Я мушу захистити те, що має для мене значення!

Саймон важко зітхнув, заледве ковтнувши клубок, що перекривав дихання. Цифра, на якій зупинилася можливість збільшити транзакцію, жахала.

Він взяв Генрі за руку, крикнувши, коли його зігнуті пальці увіп'ялися в рану. Обидва браслети спалахнули зеленим, спровокувавши Генрі на активніший опір. Саймон тримав його так міцно, як дозволяли залишки сил.

Після тридцяти років він відчув знайому ейфорію, потроху забуваючи про запаморочення і біль. Він не знав, що по п'ятьох десятках почорніли очі. Після першої сотні всі думки зникли геть. Борсання Генрі не мали значення. Не чув, як до зали боязко зайшов Тео, стискаючи в руці ніж.

До кафе забіг Кассіан. Від браку повітря пекло в грудях, але він не зупинився, поки не побачив Саймона. Хлопець прихилився до диванчика, чорні очі дивилися в нікуди. Генрі розпластався на підлозі. Ні дихання, ні рухів.

— Ні, ні, бляха, тільки не це!

Кассіан опустився поруч, обхопивши обличчя Саймона долонями. Реакції на дотик не було.

Він помітив рану, коли активував дисплей для перевірки рахунку. Кровотеча зупинилася, одначе рука мала жахливий вигляд.

Ваш баланс: 257 років.

— Саймоне...

Відчай лише зріс, коли хлопець похилив голову на його плече й шепнув:

— Я дуже хочу спати, Кассіане.

Тео тулився біля дверей, спостерігаючи, як Кассіан перев'язував руку Саймона.

— Загоїться...?

— Безсумнівно, але залишиться слід.

— Головне, що рука на місці. Безпечно бути до нього так близько?

Кассіан тихо видихнув, гамуючи роздратування.

— Ти можеш піти, якщо боїшся. Я тебе не тримаю.

— Я не це маю на увазі. Хочу знати, що буде з Саймоном?

— Звідки мені, в біса, знати, Тео?

Він закінчив з пов'язкою і підвівся. Тео вперся спиною в стіну.

— Краще поясни мені, як це почалося?

— Я не знаю... Я спав, аж тоді почув метушню. Взяв на кухні ніж і пішов до зали. Побачив мертвого Генрі...

— Не бреши мені.

— Не брешу.

— Брешеш!

Тео смикнувся, відвів погляд. Кассіан глибоко вдихнув, стишив голос.

— Слухай, Джексоне, я не збираюся звинувачувати тебе у боягузтві. Це частина людської природи. Це те, чим ти є, і я не маю наміру та права щось змінювати. Ти вкотре облажався, але що з того? Саймон або впорається з наслідками, або збожеволіє.

— Ти ж бачив подібне, так? Зроби щось. Допоможи йому!

— Я не всесильний, однак це не означає, що я покину Саймона напризволяще. Треба пильнувати...

— В якому сенсі?

Кассіан вдарив кулаком в стіну біля голови Тео.

— Годі клеїти дурня. У нас посеред зали труп, розбиті двері, на підлозі калюжі крові, а в ліжку непритомний Мерфі. Це елементарно, як срані два плюс два. Спробуй скласти докупи.

— Треба прибрати...

— Правда? Складеш Генрі в морозилку?

— Краще залишити його серед зали? Варто замести сліди.

Здавалося, Тео от-от зіллється зі стіною. Кассіан відступив, шукаючи в кишенях цигарки.

— І що це тобі дасть? Увімкни голову, Джексоне. Незабаром сюди припхається Паркер. Що подумає, коли побачить загубленого в галюцинаціях Саймона?

— Не можна, аби він знав, що Саймон убив Генрі... — Тео потер ліву скроню, відчуваючи посилення дискомфорту. — Ти можеш взяти це на себе?

Кассіан прикурив, нервово посміюючись.

— Гаразд, скажу, що я вбив хлопця. А далі? Ти не подумав, що Паркер візьметься перевіряти рахунки? У мене за останні роки жодної транзакції на збільшення.

— Сука! Що тоді?

— Постели собі внизу. Я хочу подумати в тиші.

— Я не можу там спати.

— То спи посеред вулиці або вертайся до себе. Від мене чого чекаєш? Я дав тобі все, що міг.

Тео безпорадно роззирнувся, ніби рішення могло з'явитися нізвідки. Не з'являлося. Бачив, що Аллен надто близько до межі. Дискомфорт у голові посилював бажання втекти, сховатися, але Тео не хотів бути слабшим, не хотів бути боягузом. Він мав довести Саймону, що вартий його уваги та другого шансу, тому тихо вийшов з кімнати, продовжуючи боротьбу зі страхом внизу.

Кассіан просидів біля ліжка до глибокої ночі. Саймон лежав непорушно, аж раптом заплутане белькотіння набуло чіткості.

— Ти збирався взяти десять... Я не можу дати тобі більше, Генрі.

Він замотав головою, схлипуючи.

— Я цього не хотів, ясно тобі?!

Дезорієнтований після короткого, неспокійного сну, Кассіан піднявся з підлоги на край ліжка, намагаючись пригадати, у що вплутався цього разу.

— Я мушу... Є лише один спосіб врятуватися від тебе, — шепотів Саймон, чіпляючись руками за простирадла.

Кассіан змочив рушник і обтер його гаряче, спітніле обличчя.

— Все буде добре, Саймоне. Ти впораєшся. Я знаю, що ти сильніший, ніж думаєш.

Він затихав, тоді знову плакав і повторював уривки фраз. Тремтіння тіла посилювалося, відтак слабшало.

Цикл урвався, коли Саймон схопив Кассіана за руку.

— Не кидай мене... Генрі не прийде, якщо ти будеш тут, — сказав він стиха, не розплющуючи очей.

Аллен ліг поруч. Саймон підсунувся ближче, прихилив голову йому на груди.

— Я тут. Генрі вже ніколи тобі не нашкодить.

Він спокійно гладив хлопця по голові, прислухаючись до переривчастого дихання. Цикл почався знову, але Кассіан зауважив, як швидко Саймон виборсувався з найгіршої частини.

Аллен не дозволяв собі марних, спішних сподівань, але з першими променями світанку втомлений розум схилявся до непритаманного оптимізму.

Вранці Саймон поринув у глибокий сон. Кассіан спустився в кабінет. Пошуки ноутбука зайняли більше часу, ніж очікувалося.

— Та де ж ця штука...

Тео позіхнув, завовтузившись на дивані.

— Що ти шукаєш?

— Ноутбук. Бачив?

— Під столом, — він сів, потираючи вціліле око. — Як там Саймон?

— Спить.

— Можна сподіватися, що він впорається?

— Поки рано щось казати.

Кассіан переглянув карту транзакцій. Вчорашня виділялася. Шансів, що лишилася непоміченою, не було.

Він зупинився на переліку пристроїв з пояса Паркера.

— Отже, лишиться револьвер.

— Що задумав, Аллене?

Тео підійшов до столу, але в екран не заглядав.

Кассіан забрав з пачки останню цигарку.

— Як думаєш, сьогодні варто чекати гостей?

— Маєш на увазі Вуда? Цілком ймовірно. Розтрощені двері при світлі дня змушують зупинитися і задуматися, — сказав хлопець, торкнувшись лівої скроні.

— Не вірю, що кажу це, але мені потрібна твоя допомога.

— Смішний жарт, Аллене.

Чоловік похитав головою, прикурив. Після першої затяжки повернув екран до хлопця.

— Я не можу деактивувати його пояс зараз. Він помітить, що щось не так.

— Пояс Паркера? Ти божевільний.

— Всі ми трохи божевільні. Зважаючи на контекст... — він обвів руками приміщення, вказав на Тео, тоді зіперся на стіл, зосередившись на пасмах диму. — Допоможеш чи ні? Ти не мусиш світитися. Посидиш тут, або в кімнаті з Саймоном. Просто натиснеш кнопку, коли Паркер переступить поріг.

— Усвідомлюєш, що підбурюєш на злочин? Як щось піде не так, Вуд точно мене вб'є.

— Не вб'є, це я тобі обіцяю.

З Тео вилетіло панічне гиготіння. Він затулив рот долонею, намагаючись спинити звук. Кассіан навіть не здригнувся, лише погляд став ще важчим.

— Ти тут і року не протягнеш, якщо ховатимешся в кутках, мій юний розумнику.

— Я вже намагався бути активним гравцем. Глянь, до чого це призвело.

— Ти грав не з того боку.

Хлопець повернувся на диван, притиснувши тремтячі руки одна до одної.

— Один натиск на кнопку. На цьому все?

— Правильно, — сказав Кассіан, роблячи останню затяжку.

— Я зроблю це заради Саймона. Не хочу, аби Вуд привселюдно його стратив, звинувативши в усіх цих моторошних вбивствах.

— Як скажеш. Саймон оцінить твоє бажання бути його лицарем у сяйнистих обладунках.

— Облиш свої жарти, Аллен. Досі не розумію, як ти довірив мені таке завдання?

Кассіан погасив недопалок і звівся на ноги.

— Я не маю іншого вибору, Тео.

Паркер переступив поріг кафе. Хрускіт уламків під важкими черевиками був дивовижно втішним.

Прикрите скатертиною тіло чітко заявляло, що експеримент добіг кінця. Добрий гумор не зник. Обставини дозволяли Паркеру втілити в життя давно викохане бажання.

— Аллене, друже мій неповторний, де ти? Не ховайся. Ходи до мене.

— Я не ховаюся, — сказав Кассіан, вийшовши з кухні. — Це ти якось довго йшов.

— Думав дати вам шанс здатися добровільно, але так ніяких веселощів.

— Розумію.

Обидва звели погляди на тіло Генрі.

— Мав намір зробити з нього твою покірну копію.

— Щось пішло не так, як з Люціаном. Десь прорахувався, Паркере.

— Що є, те є. А що ми бачимо? — Вуд ступив у глиб зали, наближаючись до Кассіана. — Мертвого хлопця, от що. Це в той час, як у місті відбулися загальні збори й усі з острахом чекали, коли я спіймаю небезпечного елемента.

— Продовжуй, будь ласка, — усміхнувся Кассіан, лишаючись на місці. — Хочу дослухати твою казочку.

— Казочку? Ти вже чув чимало, — реготнув Паркер, спускаючи долоню на пояс. — Цього разу ситуація така: я прийшов перевірити, чому вимкнувся браслет Ріда. Сигнал обірвався тут. Приходжу, бачу цей безлад, ще й мертвий хлопець серед зали. Я зобов'язаний навести лад, згоден?

— Само собою.

— Під час затримання ти опирався, намагався мене поранити. Схоже на правду, ні? Всі знають, який ти норовливий, Аллене.

— Ніде правди подіти.

Паркер скривився, бігаючи пальцями від сканера до револьвера.

— Мене нервує твоє спокійне обличчя. Дай мені причину пустити в тебе кулю.

— Слухай, Паркере, я до біса сильно хочу спати, а причина тобі непотрібна. Ти вже давно мрієш мене вколошкати, — він розвів руками, подумки рахуючи від десяти до одного. — Закінчуй свою виставу. Мені потрібен відпочинок.

Вуд реготнув. Відсутність зброї в руках Кассіана здавалася цілковитою дурістю.

— Двотижневе перебування у «витверезнику» виснажило тебе дужче, ніж цілий рік. Старієш?

— Я ніколи не мріяв про вічну молодість.

— П'ятсот років на твоєму рахунку свідчать про інше.

Паркер прибрав руку від револьвера. Висмикнув сканер, вказавши ним на Кассіана.

— Чув, що занулення великого рахунку — дуже болісний процес. Збільшується тиск, завдаючи внутрішнім органам непоправної шкоди. Особливо серцю.

Палець Тео завмер над кнопкою. Він сидів під стіною в кухні, чуючи кожне слово Паркера. Зрозумів, що сканер вже в його руках. Здогадувався, що попри звичний холодний, відсутній вигляд, серце Кассіан забилося набагато швидше.

Знав, що має робити, але рука стала чужою, важкою, наче вилитою з бетону. Страх не просто заважав. Страх стер його волю.

— Ти цього ніколи не відчуєш, Паркере. Ні задоволення від транзакції, ні болю від занулення, — мовив Кассіан, відчуваючи подих Вуда на своєму обличчі. Щелепи наглядача нервово рвали жуйку.

— Ти як той неслухняний пес, Аллене. Знаєш, що роблять з поганими собаками?

— Просвіти.

— Усипляють.

Кассіан відчув холод металу на шкірі. Дратівливий писк дав зрозуміти: діяти треба негайно. Він мимохідь зиркнув туди, де мав бути Тео, і кутик його вуст смикнувся вгору в ледь помітній, гіркій посмішці.

— Нікому не можна довіряти, — прошепотів він сам до себе, майже задоволений тим, що світ залишився таким же послідовно жорстоким, як і завжди.

— Що таке, Аллене? — Голос Паркера перейшов до вигуків божевільного щастя. — Унікальний статус не міг рятувати тебе вічно.

— Ми давно мали залишити це місце, — мовив Кассіан, із зусиллям ігноруючи холод, що сповнював його зсередини.

— В могилу ти ляжеш сам.

— Нізащо.

Аллен вихопив схований під сорочкою ніж. Блискуче гостре лезо розпороло щоку Паркера.

— ВИРОДОК! — заволав Вуд, закриваючи обличчя руками.

— Я поклявся Елайзі, що змушу тебе відповісти за всю заподіяну нам шкоду...

Кінцівки холоднішали, ставали млявими. Перший спалах болю змусив Кассіана закричати. На підлогу впали густі краплі чорної крові.

— Здохнеш разом зі мною... Я не залишу його в одному місці з таким покидьком, як ти.

Кожен рух видавався важчим за попередній. Ніж увійшов під підборіддя Паркера легко, немов у м'яке масло. Рука Кассіана зіслизнула з руків'я.

Обидва зробили крок назад. Паркер упав на коліна, обмацуючи зайву у своєму тілі річ. Його звичайна червона кров виглядала такою дивною, мало не фантастичною рідиною.

— Що відбувається, Тео? Хто кричить...?

Тео впустив ноутбук на підлогу. Вирячився на Саймона, сумніваючись в його реальності.

— Як ти... Хіба ти не...

— Що ти робив з ноутбуком?

Саймон примружився, розглядаючи екран. У голові паморочилося, думки плуталися. Він почувався недобре, але опис пристроїв з пояса Паркера спровокував хвилю жаху.

Тео притулив дрижачу долоню до чола. Мокре обличчя помітно зблідло.

— Я не зміг... Не натис.

— Ні...

Мерфі влетів до зали, вдарившись ногою в стійку. Болю не відчував. Був лише страх.

В прикритому скатертиною тілі впізнав Генрі. Значно кремезніше, безсумнівно, належало Паркерові. Між ними стояв Кассіан. Тримав спину рівно, однак кожен вдих супроводжувався гучним хрипінням.

Саймон зупинився перед калюжею Кассіанової крові. Тремтливі долоні потягнулися до його обличчя.

— Що він з тобою зробив...?

Кассіан усміхнувся, зазирнувши йому у вічі.

— Давай без сліз, Мерфі...

Він закашлявся, прикривши рот рукою. Крізь пальці потекла темна рідина.

— НІ! Я не дам тобі померти. Потрібна кров? Віддам усе, що маю.

Саймон активував дисплей свого браслета, але Кассіан урвав його нервові дії.

— Послухай, Мерфі... — він похилив голову на плече Саймона, важко вдихаючи. — Твоя воля достатньо сильна... ти можеш дати їм відсіч.

— Мовчи. Не витрачай сили, — прошепотів Саймон, обіймами утримуючи Кассіана від падіння.

— Ти можеш відрізнити правду від брехні, Мерфі.

Аллен затих, стримуючи крик. Після послаблення останньої судоми тихо додав:

— Не забувай цим користуватися...

— Я не забуду. Ти будеш поруч, аби нагадувати. Ти ж будеш поруч, так, Кассіане?

Саймон сів на підлогу. Ноги більше не тримали. Він відчув, як раптово чоловік став значно важчим.

— Кассіане...?

Мерфі задивився в його обличчя. Якби не вкрите кров'ю підборіддя, Саймон сприйняв би цей вираз як перший, по-справжньому щасливий.

— Кассіане, не дуркуй... Чуєш?

Сльози впали на щоки Аллена. Саймон нахилився, поцілував його в чоло.

Голосіння Мерфі змусили Тео вийти в залу. Від запаху крові й вигляду мертвих тіл його знудило.

Він виявився не єдиним охочим побачити причину криків.

Крізь розтрощені двері пройшли два охоронці. Роззирнулися, оцінюючи рівень небезпеки. Обернулися до вулиці й кивнули. В кафе увійшов Кроулі Торрес. На світлому обличчі з'явилася іронічна посмішка.

— Ваші преторські справи добігли кінця, містере Вуд.

Він повернувся до Саймона. На мить у сірих очах промайнуло щось подібне до співчуття.

— Вітаю, УЕ2.25.2.