В.З.П.

— Саймоне!

Тео різко зачинив двері, кваплячись за хлопцем на кухню.

— Я вже втратив надію на те, що сьогодні ще раз тебе побачу.

— Стули пельку, Тео. Не дратуй мене ще більше.

— Що з тобою таке...?

Саймон розвернувся до Тео. Дрижача рука вперлася в груди.

— Як тобі взагалі клепки вистачило піти до Паркера?

— Я не розумію...

— Не бреши мені! Не бреши, бо задушу тебе власними руками.

— Саймоне, я не зі зла, — прошепотів Тео. Спробував торкнутися його, але отримав відкоша.

— Ти ледь не погубив нас обох, розумієш? Паркеру нічого не коштувало занулити рахунок Кассіана, а тоді мій. Нащо свідки?

Тео закричав, розвівши руками:

— Кассіан, Кассіан... завжди він! Хоч колись про мене думаєш як і про нього?

— Твої ревнощі перекривають мені дихання. Ти навіть уявлення не маєш, до чого вони тебе приведуть.

— А я не можу дихати, аж так сильно стискає твоя байдужість. Ти постійно думаєш про клятого Аллена. Спав зі мною, а мріяв про нього...

— Не смій мене в цьому звинувачувати, Тео. Ти чув, що я повторював його ім'я. Бачив, що я не відрізняв реальність від марення. Попри це ліг до мене в ліжко й отримав бажане.

Тео замовк, нервово загинаючи пальці.

— Не звинувачую... Мені боляче, що у твоєму світі є місце лише для нього. Здається, наче мене зовсім не існує.

— У моєму світі могло з'явитися місце для тебе, але після твого ідіотського вчинку... Ні, забудь.

— Ти не можеш так зі мною вчинити, Саймоне.

— Можу! І вчиню. Я був до тебе добрим, терплячим. Я не робив нічого, що могло б завдати тобі болю. Не хотів відштовхувати тебе після всього, що сталося. А ти що? Доніс Паркеру й ледь не погубив Кассіана. Ти ледь не вбив мене.

— Чому ти так сліпо довіряєш чоловікові, який навіть не заперечує, що в минулому вбив купу людей? Що там в минулому?! Він робить це знову.

— Та нехай тобі скажуть, що він убив ціле місто, мені все одно! Я не покладаюся на плітки. Роблю висновок з того, що бачу сам.

Саймон відійшов до вікна. Тео стояв на місці. На взуття падали сльози.

— Поки ти бавишся в секретних агентів з їбучим Вудом і наражаєш мене, і себе теж, на небезпеку, Кассіан без жодних умов рятує мене від миттєвої смерті, за що тепер, власне, й розплачується. Ти ще питаєш, чому я завжди думаю про нього, а не тебе? — Він глянув на Тео, розуміючи, що рівень люті зовсім не падає. — Ти маєш навчитися довіряти тим, кого любиш, а не покладатися на кляті ревнощі. Я особистість, Тео. Не твоя власність. Моє терпіння теж має межі.

— Саймоне, не кидай мене...

Він підійшов, потягнувся до його обличчя, але марно. Ковтнув розчарування, повів далі:

— Будь ласка, дай мені шанс. Почнімо все спочатку.

— Ти отримав шанс. Сьогодні успішно його змарнував. Другого не буде.

— Я роблю це через кохання до тебе. Зі мною таке вперше!

— Не говори про кохання, бо його тут і сліду нема. Це твоя хвора одержимість.

— Нехай. Не стану заперечувати, що ти єдиний, про кого я можу думати, — Тео перехопив руки Саймона, наблизився до обличчя. — Хіба не розумієш моїх почуттів? Це ж те саме, що ти відчуваєш до бісового Аллена.

— Не порівнюй. І забери від мене свої руки, Тео.

— Ні. Ти нікуди не підеш. Я не можу так просто дозволити тобі повернутися в його обійми.

— Я радше помру, ніж залишуся біля зрадника.

— Нічого, я закрию на це очі. Ти злий, розумію. В такому стані можна наговорити багато зайвого... Я знаю, що допоможе тобі заспокоїтися.

— Тео, ні!

Саймон відчув повернення старого страху та паніки, коли Тео зайшовся цілувати його щоки й губи.

В обличчя вчепився жар. Спину вкрив холодний піт. На мить замість Тео Саймон побачив Альберта. Ті самі хижі очі. Той самий важкий подих, що колов його вологу шкіру.

Саймон вдарив Тео коліном у живіт. Відступив до центру кімнати, уникаючи ще одного загнання в кут.

Тео зігнувся. Перші спроби позбутися цяток перед очима й повернути дихання до норми лишалися безрезультатними.

— Ніколи не наближайся до мене, Тео. За жодних обставин.

— Саймоне, я...

— НІКОЛИ! Інакше я занулю твій рахунок швидше за нового небезпечного елемента.

Він гримнув дверима й поквапився на вулицю. Біг без зупинок, аж поки не опинився в заспокійливому безгомінні кафе.

Три дні поспіль, рівно о шостій до кафе навідувався Паркер. Сьогоднішній день винятком не став. Наглядач став біля стійки, окинув залу уважним поглядом, відповів на кілька кивків, а тоді зосередився на Саймонові. Жоден не порушував мовчання, вдивляючись один одному в очі.

Паркер здався першим.

— Був готовий поставити на те, що твого терпіння вистачить на два дні. Благо, що утримався.

— Вражений, що ви про мене аж такої поганої думки.

— Не всім щастить увійти в число моїх фаворитів.

— Дуже шкода, — сказав Саймон, закинувши рушник на плече. — Щось візьмете, чи прийшли повитріщатися на мене, як завжди?

Паркер усміхнувся, наставив на хлопця вказівного пальця.

— Добра робота. Я задоволений. Скоро дізнаємося, чи надовго.

Він кивнув Евелін, яка вийшла з кухні з повною тацею. Ще раз оглянув зал і пішов геть.

— Вилупок.

— Тшш, Саймоне, — сказала Евелін лагідно. — Не можна.

— Твоя правда, а то ще повернеться.

Дівчина поквапилася до столиків. Саймон розрахував двох дівчат за столиком біля вікна, прибрав посуд і збирався повертатися на кухню, коли на протилежному боці вулиці вгледів знайому фігуру. Він відвернувся, не бажаючи давати Тео хибну надію.

Евелін принесла решту брудних тарілок до мийки. Сіла на стілець, витягнувши ноги.

— Насправді це виснажливо. Не знаю, як він витримував цей ритм стільки років.

— Кассіан любить це місце. Принаймні я так думаю.

Саймон поклав вимиту тарілку на підставку, взявся за наступну.

— Йому б не завадило найняти кількох помічників.

— Слушно.

Вона помовчала. Стежила за його рухами. Щось бентежило.

— Саймоне, тобі потрібна допомога?

— Та ні, тут небагато лишилося.

— Я не про тарілки. Усі ці дні ти поводишся інакше. Майже увесь час мовчиш. Якісь неприємності?

— Ой, Евелін, зовсім ні!

Він припинив мити посуд, скинув рукавиці й обернувся до подруги, зіпершись на мийку.

— Просто багато думаю про все це... містечко, людей, нашу групу. Ще й Паркер постійно крутиться десь поруч, нагадує про довбані штрафи. Та й сварка з Тео вивела мене з рівноваги.

Вона підвелася, присіла поруч. Схрестила руки на грудях, дивлячись на хлопця допитливо, заінтриговано.

— Справа не тільки в цьому. Ти думаєш про ще одну людину.

— Ти про небезпечного елемента?

— Я про Кассіана. Скажи, коли востаннє ти спав у ліжку?

— Не пам'ятаю... недавно, а що?

— Скільки не прийду, ти завжди дрімаєш то на підвіконні, то в кріслі, то сидячи на підлозі біля його ліжка.

Саймон підвів на неї здивований погляд.

— Уявлення не маю, на що ти натякаєш.

— Тоді спитаю прямо: він тобі подобається?

— Евелін, тихо!

Він відштовхнувся від мийки, озирнувся.

— Чому? Це очевидніше, ніж ти думаєш.

— Не треба про це, будь ласка. І я все ще не розумію, який зв'язок між ліжком і тим, що я думаю про Кассіана.

— Це я до того, що ти забуваєш відпочивати, бо увесь вільний час наглядаєш за Кассіаном. Здається, ніби ти боїшся, що він може чогось накоїти.

— Ну знаєш... — Саймон видихнув, зиркнувши на сходи до квартири. — Через своє горе він трохи нестабільний.

— Трохи, це стільки, що може нашкодити собі або комусь іншому?

— Я не знаю точно, але краще запобігти появі ситуацій з поганими наслідками.

— Всього не розрахуєш.

— Твоя правда, але я готовий пожертвувати сном у ліжку, якщо в результаті він буде цілим.

Евелін поплескала Саймона по спині, усміхнулася.

— Цінно.

— Що?

— Твоя беззастережна любов до нього.

— Ой, все! — сказав він серйозно, але губ торкнулася легка, ледь вловна усмішка. — Мені ще посуд мити. А ти вже можеш повертатися додому. Гарно сьогодні попрацювали.

— Не те слово. Але вдома досі моторошно тихо.

— Блондинів-близнюків все ще нема?

— Іларії зовсім не видно, а Генрі помітила сьогодні вранці. Вигляд мав не дуже добрий.

— Чого б це раптом його так підкосило?

— Після загальних зборів у місті неспокійно, на нас дивляться презирливіше, ніж на інших.

— Логічно. Ми досі вважаємося новачками.

— Зайду до Генрі ввечері. Може буде вдома.

— Краще цього не робити.

— Чому?

Саймон натягнув рукавиці, увімкнув гарячу воду.

— Я йому не довіряю. Не хотілося б дізнатися, що він тобі якось нашкодив.

Евелін зважила його слова, опустила погляд на свій браслет.

— Мабуть, ти маєш рацію. Зараз не варто ризикувати. Як і казав Кассіан — тут нікому не можна довіряти. Окрім тебе, певна річ.

Він усміхнувся, жартома знизав плечима. Евелін відповіла на це таким же жартівливим ударом по спині.

Її робочий день закінчився. Саймон впорався з тарілками, взяв перекусити й поспішив нагору.

Кассіан спав. Від учора він майже не вовтузився, не лаявся й охоче поїв супу. Покращення в його стані дозволили Саймонові зосередитися на новій справі трохи більше.

Він сів на підвіконні, поклав ноутбук на коліна. За сьогодні активували два пристрої з пояса Паркера: сканер і карту-ключ. Сканер передав одному з місцевих бонус у вигляді трьох років. Кому саме — інформації не було. Карта-ключ відчиняла двері до однієї із зал в адмінбудівлі.

Саймон перейшов до карти транзакцій. Рівні змінювалися щосекунди. Він зупинився, зважуючи, чи варто відкривати файл з номером будинку, в якому поселили його групу. Не сумнівався, що за вечерею почув фальшиві цифри, але досі не мав певності, що хоче знати реальні.

Мерфі вимкнув ноутбук, відклав на підвіконня, натомість взяв блокнот Кассіана. З кожною сторінкою акуратно виведених слів ставало менше. Рядки пливли похилими реченнями, ніби записані втомленою рукою.

Перш ніж читати, Саймон глянув на Кассіана. Останній запис здавався нервовим. Йшлося про сварку з Луї.

Йому хотілося бути поруч із тим сімнадцятирічним Кассіаном, який вперто відштовхував усіх, аби не завдати шкоди, хоч це завдавало йому болю. Усміхнувся, збагнувши, що теперішній Кассіан діяв так само. Проте була одна відмінність: цього разу він мав можливість бути поруч.

6.12.2014

На моїй шиї нічогенький опік. Дякую, Паркере! Ненависний сучий син!

8.12.2014

Сьогодні почуваюся трохи краще. В голові гуде не так сильно. Вони не так вже й схожі на пакети крові й років. Пакети? Я ідіот.

Заходила Єва. Ми не те щоб дуже друзі, але, здається, вона була рада бачити мене не схожим на мерця. Принесла коробку печива. Подякувала. Я спитав, що й до чого. Вона сказала, що моє прохання створювати менше шуму відбило у Паркера охоту для огляду, що планувався на наступний день. Який, у біса, огляд? Тут навіть аптеки та клятого аспірину немає, не те щоб лікарів та медпунктів.

А взагалі байдуже. Радий, що вона рада. І ціла!

9.12.2014

Виявляється, Луї на мене зовсім не сердиться. ЦЕ ТАКЕ ПОЛЕГШЕННЯ!

Вони хочуть спільне Різдво. Ну і добре. Може буде не так погано, як до потрапляння сюди.

Адель домоглася свого. Ми поговорили. Вона засмутилася через сцену з шокером.

Почуваюся дивно... Не пригадую, аби мною хтось так переймався.

Адель вважає, що в усьому винен Люціан. Не знаю, це не зовсім правильно. Він не штовхав мене на гру силоміць. Я мав можливість відмовитися, встати й піти з того наркокубла без наркоти. Я не пішов. Зіграв у нарди. Що вже поробиш?

11.12.2014

Люціан ІДІОТ!! Знову торочить про перетягування ігор в центр міста. Як виявилося, то не просто балачки. Він примудрився організувати місця для ігор в кількох квартирах. Навіть знайшлися охочі грати. Мені здається, що це погано закінчиться.

Він не зводить очей з адмінбудівлі. Чогось вирішив, що вона схожа на Колізей. Схожа? Мабуть, трохи. Та я не розумію, на що він сподівається. Пустити коріння в більшому, суспільно значущому місці, як казав раніше? Це дивно навіть для нього.

13.12.2014

Виявляється наймолодшим у В.З.П. є Чак, але не Поланік, на жаль (він так каже, не я придумав). Йому п'ятнадцять. Він вдає веселого, але насправді — сором'язливий хлопчик із зайвою вагою якому бракує друзів. Чак хороший. Книжковий черв'як. Обожнює «Бійцівський клуб» і бесіди про Колізей. До речі, саме через нього Люціан побачив у адмінбудівлі щось схоже.

Я все одно не розумію, чому Люціан привів до нас Чака?

15.12.2014

Знову навідався Паркер. Бачу, що цей дегенерат охоче притулив би до мене шокер, але дзуськи. Дивний якийсь. Навіть до Єви не чіплявся. Люціан повів його до себе. Розмовляли кілька годин.

Ноа накручений більше, ніж зазвичай. Може через вчорашню розмову з Люціаном? Не знаю, про що говорили, але, мабуть, тема Ноа не надто сподобалася.

16.12.2014

Я його втрачаю. Розмови не діють. Він хоче довбані ігри тут, а не в північній частині.

«Мені подобається, коли ти на межі ломки, Кассіане. Тоді тебе легше переконати». Дякую, друже. А взагалі-то образливо.

18.12.2014

  Бої. БОЇ ЯК У ГРЬОБАНОМУ КОЛІЗЕЇ. Не можу повірити, що він до такого додумався!

  25.12.2014

  Я вбив його... Хлопцеві заледве виповнилося двадцять. Я не можу забути звуку, з яким його рука вдарилася об підлогу, коли після транзакції його потягнули геть.

Мої синці зникли наступного ж дня. Сироватка не просто вилікувала, вона зробила тіло невразливим. Тобі можуть зламати кістки, але якщо на рахунку років більше, ніж нуль — вже наступного дня будеш цілим. На моєму рахунку їх чимало. Не без вкладу вбитого хлопця.

Я не хотів. Почуваюся жахливо.

Саймон перечитав сторінку ще раз. Заплющив очі, похитуючи головою.

— Вбив Люціана чи когось іншого?

— Мій стіл не дуже схожий на полицю в бібліотеці.

Хлопець підскочив на місці, закрив блокнот і глянув на ліжко.

— Кассіане... Вчасно отямився.