В.З.П.

11 років тому.

— Я не знаю, що робити. Він ні на що не реагує, — сказав Люціан, не в змозі встояти на місці.

— Як давно? — спитав Луї, сівши на ліжко біля Кассіана.

— Два дні у відключці. Прокинувся сьогодні вранці, а надвечір ось це. Він крутиться, лається, труситься. Його лихоманить.

Луї посвітив ліхтариком, розширені зіниці на світло не реагували. Кассіан відкинув його руки.

— Іди до біса! Дай мені спокій!

— Ти можеш якось зарадити? Прошу тебе, Луї, — заговорив Люціан, нарешті зупинившись на одному місці. — Я не хотів кликати Паркера. Хто знає, що він може з ним зробити?

— У Кассіана ломка.

— Героїнова?

— Геро... що? Ні! — Луї підвівся, уважно дивлячись на Люціана. — Що ви робили перед тим, як він запав у сплячку на два дні?

— Нічого такого. Просто розважалися.

— З роками, еге ж?

— А це погано?

— Сам бачиш.

Луї повернувся до хлопців через кілька хвилин. Знову сів біля Кассіана, втираючи обличчя і руки вологим рушником.

— Ця кров викликає залежність. Не кожному вдається зупинитися вчасно, — говорив Луї в перервах між зболеними криками Аллена. — Йому важче, бо це, вважай, гірше за героїн.

— Він підсів з першого ж разу?

— Краще скажи, скільки отримав?

— П'ятдесят.

— Боже мій, хлопці...

— Що, Луї?

— Такі транзакції можуть вбити обох. Чим більше число, тим більша ймовірність збожеволіти.

Люціан заходився намотувати кола, підкидаючи м'ячик.

— Тому ігри проводять далеко від центру міста...

Луї повернув рушник на чоло Кассіана, намагаючись тримати його руки якомога далі від обличчя.

— Нам треба наглядати за ним. Кілька днів, може тиждень.

— Навіщо?

— Аби не нашкодив собі, Люціане.

— Він мучиться. Я не хочу залишати це просто так.

— В якому сенсі?

— Потрібна кров? Я приведу вештальця. Їх все одно ніхто не рахує.

— Помиляєшся, — він ковзав пальцями по короткій бороді, переводячи погляд з Кассіана на Люціана. — За вештальцями уважно стежать. Я вже казав вам, що Паркер контролює їхні рахунки. Додає роки, коли чийсь рівень доходить до критичного. І кров жодного з них не допомогла б Кассіану.

— Чому?

— Вона діє на нас як отрута. Хімічний склад першої сироватки змінював їхню кров не так, як теперішня нашу. Це й перетворило хвилю добровольців на вештальців.

— Цікаво...

— Забудь, Люціане. Не наближайся до них. Я взагалі не розумію, на біса ти пішов у північну частину міста?

— Це вже неважливо. Треба подбати про Кассіана.

— Треба. Я посиджу з ним кілька годин, тоді поміняємося.

— До чого це? Просто дам йому рік чи два.

— Ні, послухай...

Він підійшов до Люціана, відвів до вікна й тихо мовив далі:

— Я розумію, що ти хочеш йому допомогти, але не можна робити це в такий спосіб. Кассіан має пройти через ломку. Це важкий і болісний процес, але він кращий, ніж потурання залежності.

— Луї, це маячня!

— Мені так само боляче дивитися на його страждання. Ви обидва мені як сини! Та не можна вирішити це так легко, посилюючи небезпечне бажання.

— Я не посилюю. Я хочу врятувати свого друга від агонії.

Люціан покинув м'ячик на підлозі й пішов до Кассіана. Активував дисплей браслета, обрав два роки. Засукав рукав його сорочки.

— Зупинися, будь ласка...

— Ні, Луї. Не проси.

Чоловік зітхнув, забрав руку з плеча й відступив.

— Ти його погубиш, Люціане.

— Дякую, що заходив і пояснив у чім річ. Далі я сам.

Він взяв Кассіана за руку. Обидва браслети спалахнули зеленим.

— До Різдва треба змінити меню, — сказала Елайза, чекаючи пропозицій від Адель і Луї.

— Більше домашніх смаколиків. Таке в будь-якому віці люблять, — мовила Адель. — Для більшості це буде перше Різдво поза домом, зокрема й для нашої групи.

— Ви проведете свято разом з нами.

— Елайза має рацію, — сказав Луї, закінчивши впорядкування рахунків. — Мені подобається думати, що ми одна велика сім'я.

— Ввечері скажу про плани Єві та Ноа. Вони зрадіють...

Адель замовкла, обернувшись на шум. Елайза й Луї перезирнулися, підвелися.

— В сраку твої забаганки, — крикнув Кассіан, вдаривши тацею об стіл. — Я тобі що, машина для розваг?

— Це твоя робота! Будеш приносити й відносити стільки, скільки я захочу, — сказав у відповідь хлопчина, попри все менш контрольований гнів офіціанта.

— Та ну, ти впевнений?

— Впевнений. Чи мені адміністратора покликати? Миттю без роботи лишишся.

— Хоч в небесну канцелярію звернися, недоумку!

— Що ляпнув?

— Сталося непорозуміння, — втрутився Луї, відтягуючи Кассіана від столика. — Перепрошую.

Елайза підійшла до клієнта, ніяково всміхнулася, перепрошуючи та приймаючи замовлення наново.

Луї відвів хлопця у свій кабінет.

— Я думав, що часу на відпочинок і відновлення у тебе було достатньо. Ти вже місяць сам не свій. Щодня доходиш до межі. Сьогодні повівся на провокації того хлопчака. Ти втрапиш в халепу, якщо так триватиме далі, Кассіане. Розумієш чи ні?

Тремтіння кінцівок штовхнуло Кассіана в крісло.

— Що я можу вдіяти? Гадаєш, що мені таке подобається?!

— Я вже нічого не знаю! У нас не було часу на нормальну розмову.

— Я не можу зосередитися на розмовах і роботі. Не можу ні про що думати, коли все повторюється!

— Що повторюється?

Кассіан зітхнув, на кілька секунд заплющив очі. Звівся на ноги, порівнявшись з Луї.

— Можна мені додому?

— Я хочу тобі допомогти. Елайза теж. Адель...

— Не треба про Адель, будь ласка.

— Я нікому про твої ігри з роками не казав, проте це не лишиться в таємниці, якщо продовжиш. Вона хвилюється. Не сліпа.

— Я втрачаю над собою контроль, Луї. Опиратися цьому бажанню чим раз складніше. Не підпускаю до себе Адель... боюся їй нашкодити.

— Насправді на відстані треба тримати Люціана.

Кассіан відвернувся від нього, стиснув спинку крісла.

— Досить вже.

— Я попереджав його про наслідки. Він не послухав.

— Луї...

— Хтось мусить сказати тобі правду. Не хочеш, але для свого ж добра маєш зрозуміти, що він не твій друг. Він твій руйнівник, Кассіане. Ти або відмовишся від його крові, або в ній втопишся.

— ПРИПИНИ! ГОДІ!

Хлопець відштовхнув Луї до стіни. Роздратування і безпорадність злилися воєдино, давши волю сльозам і крику.

— Якби ж то все було так легко! Ти думаєш, що мені це подобається? Я божеволію, Луї! Це постійне гудіння в моїй голові... я не можу спати, не можу думати.

— Кассіане, я розумію...

— Не розумієш! Я дивлюся на тебе, на Адель, Елайзу, Єву, Ноа, — на всіх мешканців цього міста, — як на пакети крові й років, а не людей. Здається, ніби у моїх венах кипляча смола, а не кров.

Він швидко відійшов від чоловіка, притиснувши кулаки до скронь.

— Я не витримую...

— Саме тому я хочу тобі допомогти.

— То вбий мене, якщо дійсно хочеш цьому зарадити.

Луї ступив крок назустріч.

— Ми знайдемо інший спосіб.

— Ти сам у це віриш?

— Вірю.

— Не бреши мені у вічі, Луї.

Кассіан витер сльози й піт. Втома здавалася ще дужчою.

— Очевидно, що я ніколи цього не позбудуся.

Люціан повернувся до адмінбудівлі вже втретє за день. Радість від початку таємних ігор в кількох квартирах була недостатньою, аби він почувався добре. Знав, що мусить пустити коріння в більшому, суспільно значущому місці.

— Ця будівля нагадує мені Колізей.

Хлопець озирнувся в пошуках джерела звуку. Біля нього зупинився низенький хлопчина. Кругле обличчя вкривав рум'янець. На очі спадали дрібні русяві кучері.

Він сьорбнув зі свого великого паперового стаканчика, задоволено погладжуючи черевце.

— Колізей, бо така ж кругла й висока, але не така розвалена. Вловив?

Люціан роззявив рота, кліпаючи.

— Коли ти тут з'явився?

— Десь хвилину тому. Ти так задивився на адміністративне гніздечко, що нічого не чув і не бачив.

Знову відсьорбнув, задоволено мружачись.

— Закохався в таку виняткову роботу архітектора? Не засуджую, якщо раптом подумав.

— Я тебе вперше бачу, — сказав Люціан, вибравшись з полону здивування. — Хто ти такий?

— Чак, але не Поланік, на жаль! Моє прізвище Мейфілд. Ти читав «Бійцівський клуб»?

— Ні.

— А дарма!

— Я не знав, що корпорація пропонує сироватку дітям.

— Воу, гальмуй, братику. Я не дитина. Мені вже п'ятнадцять стукнуло. Просто я низький... і маю зайві кіло.

— Впало в око, якщо чесно.

— Не дуже культурно, знаєш.

Чак пожбурив порожній стаканчик у смітник, обтер долоні й вернувся до хлопця.

— А тебе як звати?

— Люціан Реєс.

— Потужно! А чого на адмінбудівлю витріщаєшся?

Люціан вернув на неї погляд. Подумав. Зиркнув на Чака й усміхнувся.

— Кажеш на Колізей схожа?

— А то ж.

— Ти підкинув мені неймовірну ідею, Мейфілде!

Єва ніяково переступала з ноги на ногу, розуміючи, що пробитися в коридор не зможе.

— Ти схвильована. Що тебе турбує, Єво? — поцікавився Паркер, перекривши дівчині шлях.

— Нічого, пане наглядачу... Мене все влаштовує.

— Тобі можна звертатися до мене на ім'я. Ми вже про це розмовляли.

— Так, точно.

Паркер підійшов ближче, роздивляючись її обличчя.

— Ти дуже вродлива, Картер. З кожним днем стаєш гарнішою.

— Дуже вдячна за сироватку.

— Ну-ну, я не сумніваюся.

Вона мимоволі зойкнула, коли Паркер зняв з її волосся гумку. Полохливість його насмішила.

— Так тремтиш. Не варто. Я з добрими намірами.

Коротке чорне волосся розсипалося по обидва боки від лиця, роблячи сірі очі виразнішими.

— Пане наглядачу... Паркере, я піду до себе, якщо дозволите.

— Поки не дозволяю. Я хочу знати, чи все гаразд? Двох місяців вистачило, аби наша сироватка виправила всі негаразди на твоїй чудовій шкірі?

— Вистачило. Зі мною все гаразд.

— Корпорація хоче довести сироватку до ідеалу. Ми мусимо бути до кожного з вас дуже уважними.

— Я розумію...

— Отже, не станеш шукати відмовок і з'явишся завтра на огляд. Правильно?

— Правильно, Паркере...

Задоволений наглядач кивнув, заправляючи м'яке волосся Єви за вухо.

— Що у вас там, сука, відбувається?! Як люди можуть створювати стільки шуму?

Єва радше зраділа, ніж злякалася, появі роздратованого Кассіана.

Паркер розвернувся до хлопця, втрачаючи хороший настрій.

— Що таке, Аллене?

— Ви б не могли вирішити свої справи у квартирі? У мене голова тріщить, а ваші балачки роблять тільки гірше.

— Звісно, звісно! Дуже шкода, що зруйнував твій спокій. Вибач! — Він підступив ближче, придивляючись. — Ти ба... Мені важко у це повірити!

До Єви приєдналася Адель. Дівчата обмінялися сповненими нерозуміння поглядами. Адель втрутилася в розмову, сподіваючись уникнути повторення сцени в кафе:

— У що важко повірити, містере Вуд?

— Не бачив проявів ломки після транзакції от уже чотири роки!

— Транзакція провокує ломку...?

— Довго пояснювати, я не маю стільки часу!

— Поняття не маю, про що йдеться, — сказав Кассіан, відхиляючись від стіни. — Не створюйте стільки шуму, будь ласка.

— Чекай, Аллене. Не так швидко.

Паркер вхопив його за руку, притис до стіни.

Дівчата кинулися до них, усвідомивши, що сил Кассіана для опору не вистачить.

— Ти вже встиг у це влізти, чи не так?

— Пішов ти, Паркере... Я не мушу тобі звітувати!

— Ти будеш робити все, що я забажаю.

— Паркере, відпустіть його...

— Дівчата, краще повертайтеся до себе.

— Ви робите йому боляче!

— Боляче?

Паркер засміявся, прибрав руку з його горла. Відштовхнув Адель, коли та спробувала підійти до Кассіана ближче.

— Він проявив до мене неповагу. Ви ж бачили!

Одним різким рухом Вуд зняв із пояса електрошоковий пристрій.

— Господи, ні!

Крик Адель загубився в крику Кассіана, коли Паркер притис увімкнений пристрій до його шиї.