В.З.П.

10 років тому.

— Навіщо ти мене покликав? — спитав Люціан, підходячи до арени.

Паркер стояв до нього спиною, вичікуючи. Шкіра давно набула звичного вигляду, але печіння і задуха, здавалося, досі тримали у своєму полоні.

— Паркере? Через останній бій у мене вже два дні настрій паскудний. Не псуй ще більше.

Вуд вдарив його навідмаш. Зупинятися не збирався. Поки ошелешений Люціан намагався збагнути, що сталося, Паркер пропустив чергу ударів через його обличчя.

— Настрій паскудний? Ти собі не уявляєш, що мені довелося пережити!

— Зупинись ти, навіжений!

Спроби Люціана перехопити кулаки лишалися безрезультатними.

— Через тебе та твого дружка. Ви, два виродки, ви це спланували! А Кроулі тільки радий виконати вирок.

— Я тут ні до чого! Сам нічого не знав...

— Мені все одно, хто винен.

Паркер зупинився, віддихуючись.

— Байдуже. Ти зробиш, що я скажу. Інакше здохнеш.

— Чого ти хочеш...?

— Видовища!

Він відійшов, потираючи забиті кісточки. Люціан сів на підлогу, обмацуючи перебитий ніс.

— Бої наказали припинити. Нехай. Буде ще один, останній. Спеціально для мене та двох почвар.

— Кассіан не погодиться.

— Забудь про свого ручного наркомана.

Вуд видав щось схоже на сміх, наставив на Люціана вказівного пальця.

— Битися будеш ти.

Хлопець підвівся, похитуючись.

— З ким?

Паркер плеснув у долоні. Охоронці привели Луї.

— Ти серйозно? — подивувався Люціан, дивлячись на затриманого чоловіка.

— Не став так багато питань, Реєсе. Я можу передумати та вбити вас обох на місці.

— Луї, а ти як на це погодився?

Він зітхнув, звів на хлопця очі. На шиї красувалися синці.

— Наче у мене був вибір...

— Закрийте пельки. На арену, — наказав Вуд.

— Паркере, послухай...

Він зиркнув на Люціана, відбивши бажання продовжувати.

— Ти знав, скільки років на його рахунку?

— Ні.

— П'ятдесят чотири, Реєсе. Можливо, це змотивує тебе постаратися.

Охоронець виштовхав Луї в центр арени. Люціан мовчки пішов сам.

Паркер сів у кількох метрах від сцени. Для нього підготували оббитий червоним оксамитом диванчик. На круглому столику праворуч чекала відкоркована пляшка шампанського.

Наглядач взяв келих, змочив вуста й клацнув пальцями. До зали завели Елайзу й Кассіана. Жінка плакала, хлопець пручався. Охоронці змусили обох стати перед Вудом на коліна, притримуючи за зв'язані за спиною руки.

— Ласкаво прошу. Шоу влаштовано спеціально для вас.

— Відпусти їх! — закричав Луї.

Почувши голос чоловіка Елайза розплакалася дужче.

Паркер нахилився до Кассіана. З огидою стис підборіддя, піднявши його голову.

— Дивися уважно, Аллене. Цього б не сталося, якби не твої дурощі. Сьогодні один з них помре... через тебе. Доведеться з цим жити. Впораєшся?

Кассіан плюнув йому в обличчя.

— На моїй совісті лиш ті, кого я вбив своїми руками, Паркере.

— Виродок...

Він витер щоку. Вдарив Кассіана ногою в груди. Хлопець завалився на спину, притиснувши руки.

— Поверніть його голову до арени. Нехай лежить і дивиться. Як спробує заплющити очі — пошкодує, що не здох ще дитиною.

— Припини! Дай йому спокій, — сказав Люціан. — Буде бій. Чого ти ще хочеш?

— Аби ви вже починали, Реєсе. Не затягуй!

На благання і сльози Елайзи наглядач не звертав уваги.

Люціан зупинився за кілька кроків від Луї.

— Покінчимо з цим.

— Пообіцяй, що Елайза й Кассіан не постраждають.

— Вже здаєшся?

— Просто пообіцяй, що вбережеш мою дружину від жорстокості Паркера... Я хочу вірити, що в тобі лишилося щось хороше, Люціане. Хочу знати, що з ними все буде добре.

Хлопець мовчки кивнув, розуміючи, яким буде кінець бою.

Луї не нападав, лиш захищався, намагався ухилятися від атак.

Люціан завдав кількох ударів по корпусу, поцілив у ногу, змусивши Луї впасти на коліна.

— Хоча б раз вдар мене, чоловіче. Твоя жертовність нікому тут не всралася!

— Луї... — захлиналася плачем Елайза. — Прошу, благаю, зупиніть це...

Паркер повільно смакував шампанське, зосереджений на їхніх рухах.

— Вставай, бо я почну відлік.

Чоловік підвівся, переносячи вагу на здорову ногу.

— Годі, Паркере. Розв'яжи руки й дозволь мені вийти замість Луї, — заговорив Кассіан.

— Мг... дуже благородно.

— НІ! — закричав Люціан, охоплений спалахом люті. — Не втручайся!

— Ти ж собі не пробачиш, якщо вб'єш його, Люціане. Він тобі як батько.

— Помиляєшся. Я вб'ю будь-кого без вагань, але тебе — ніколи.

Реєс хихотнув, забувши про біль у пошкодженому носі. Розвернувся до Луї, бачачи перед собою мішень, а не наставника.

Спроби захиститися не допомагали. Удари влучали в ціль.

— Люціане, припини!

Він не чув Кассіана, не чув Елайзу. Продовжував бити, поки Луї не впав на підлогу.

Паркер підскочив зі свого місця.

— Три.

Чоловік заледве поворушив закривавленою рукою.

— Два.

Жінка заверещала:

— Любий, отямся, благаю!

— Один!

Паркер оглушив присутніх шаленими оплесками.

— Абсолютна перемога, Реєс. Вітаю!

Вуд поквапився на арену. Скинув руку Люціана вгору.

— Знай, якщо після транзакції почнеш божеволіти — ти мрець, — прошепотів йому на вухо.

— Чхав я на твої попередження. Роки мої. Як переможець я маю право на бажання.

— Ну-ну, — посміхнувся Вуд. — Чого хочеш?

— Мені байдуже, що ти зробиш з жінкою, але Кассіана не чіпай. Він мій.

— Змарнував бажання.

— Дай слово!

— Тримай на здоров'я.

Він поплескав хлопця по грудях і почав повернення до диванчика.

Люціан схилився над Луї. Швидкими, жорсткими рухами підготував його браслет до транзакції.

— Ти дійсно мрець, Люціане... — проказав одними губами Луї.

— Не порівнюй мене з собою!

Браслети спалахнули зеленим.

Вуд присів біля Кассіана, підняв його голову, переконуючись, що арену добре видно.

— Бачиш? Я не можу вбити тебе, але ніхто не забороняв вбивати твоїх друзів. Я знищу їх одне за одним у тебе на очах, Аллене. Ти пошкодуєш, що виявився таким особливим.

— А я можу вбити тебе, Вуд. Можу і вб'ю, присягаюся, — прошепотів Кассіан, ледь опираючись гніву й відчаю.

— Порожні балачки, Аллене. Порожні балачки.

Гучніші крики Елайзи псували Паркеру задоволення, але не сягали уваги Люціана. Темна вена пульсувала, передаючи останні чотири роки. Залиті чорною кров'ю очі незмигно дивилися в біле обличчя непритомного Луї.

— Який він негідник, — сказав Паркер, забравши в охоронця ніж. — Луї зміг покинути місто, уявляєте? Ніби крізь землю провалився, курвий син! Ніхто нічого не бачив, ніхто нічого не чув.

Він опустився перед Елайзою навколішки. Торкнувся мокрих щік, притуливши ніж до губ.

— Охоронці шукали. Я шукав. Проводив допити, а ти боялася, що не витримаєш і викажеш коханого... Взяла й відкусила собі язика. Моторошно, згодна?

— Ні... — сказала Елайза своє останнє слово.