Зоопарк
Змалечку затямив, що організувати зоопарк куди простіше, ніж потім його утримати. Прозрів, коли, начитавшись на ніч "Питомцы зоопарка", загорівся здивувати село класним звіринцем. Озирнувся навколо, а там звірів-кандидатів хоч греблю гати. Ходять, лежать, сплять, клюють, про майбутню славу не підозрюють.
В якості вольєра (яке слово не наше! мммм) вирішив використати коробку від телевізора “Електрон”, яку батько нащось дуже беріг. Не інакше як для цього діла.
Можливість стати першим вихованцем мого зоопарку доля подарувала песику Чарліку. Він з великою підозрою глянув на мене, але без особливих витребеньок погодився полежати в коробці. Все ж не на сонці.
Другою стала безіменна, але дуже дурна курка, яка до останнього не вірила своєму щастю і з криком опиралась як собака. Кинуло в піт і не тільки, бо вона з ранку не какала, але в коробку, стерво, закинув. Судячи з усього, Чарлік відразу просто одурів від радості і коробка з верещанням кинулася галопом по подвір’ю. Силовим прийомом і граблями затис вольєр в кутку огорожі, але пізно. Всі сусідські собаки шалено завалували і почали вимагати звільнення брата Чарлі. Ситуація виміталась із під контролю.
Зопалу, здуру і з переляку я рішив, що це їм так нудно удвох і рвонув за котом Мікошем. Той кинув вилизувати своє обладнання і необачно зацікавився піднятим гармидером. Котесько став всього третім вихованцем, але останньою краплею мого звіринця. Як тільки цю волохату дряпаючу краплю було засунуто в коробку, то остання з ревищем розлетілася на шматки разом з виючими вихованцями, які продовжили політ до зірок.
Подряпаний, в крові та, вже вибачайте, в курячому лайні, я не зміг надихнути батьків, які вихопились з хати, на очікування пояснень. Батько без сторонньої допомоги миттєво відчув ситуацію, оцінив волаючу курку на вершечку яблуні і негайно «прєісполнілся» педагогічного ентузіазму. От за що не люблю Радянський Союз, так це за низьку якість товарів народного споживання. Взяти, до прикладу, ремінь. Ніяких тобі стилю, фасону, м’якості, суцільна твердюща резиняка, після якої аж у голові відгонить.
У такий непростий спосіб до мене достукалися, яка важка і невдячна праця у працівників звіринців. Хоча тепер, з вершини літ, не розумію Чарліка – нащо було вже аж так біситись? Якби мені, хай в обмеженому просторі, щодня приносили гарну їжу з книжками та приводили самочок, можна не щодня, то чесно не знаю, чи я б так страждав або вив. Навіть якщо б при цьому мене розглядали зебри…
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!